ЛИФАР Серж (Сергій Михайлович; 02.04.1904—15.12.1986) — танцівник, хореограф-постановник, педагог; теоретик, історик і реформатор балетного мист-ва 20 ст. Походив з укр. дворянської родини, яка мала козац. коріння. Н. в с. Пирогово (нині в межах м. Київ), де його батько (у чині колезького реєстратора) працював лісничим; мати — Софія Василівна Марченко — була дочкою багатого землевласника Канівського пов. Від 1911 родина жила в Києві. 1913 Л. вчився в підготовчому класі 1-ї Київ. г-зії, а з наступного року — у 8-й Київ. г-зії. Паралельно відвідував заняття в Київ. консерваторії по класу скрипки, а потім — фортепіано (протягом року); співав у хорі Софійського собору під кервом регента Я.Калішевського. В роки революційних змін (1918— 19) лише на короткий час змушений був переривати навчання. Від осені 1919 став відвідувати 1-шу Київ. г-зію (у грудні цього ж року г-зія була закрита більшовиками). 1920 склав офіц. іспити за 6 класів. Від 1921 навч. в приват-
Серж Лифар у партії Ікара у балеті «Політ Ікара» І. Марковича. Сідней (Австралія), 1940.
190 ЛИФАР
ній балетній студії хореографа Київ. опери Б.Ніжинської. 1922 на запрошення Б.Ніжинської, яка емігрувала до Парижа (Франція) й співпрацювала там з «Русским балетом Дягилева» (Ballets russes), нелегально перейшов кордон і через Варшаву дістався до Парижа (13 січня 1923). Після нетривалого навчання в Е.Чекетті був прийнятий до трупи С.Дягілєва. 1925 танцював ведучу партію Борея в балеті В.Дукельського «Зефір і Флора», наступного сезону — Принца в «Лебединому озері» з О.Спесивцевою, 1929 — гол. партію в «Блудному сині» С.Прокоф’єва (у постановках Л.Мясіна та Дж.Баланчина в антрепризі «Російські сезони»). Після смерті С.Дягілєва (1929) очолив балетну трупу в паризькій «Grand Opera», продовжував танцювати. Тоді ж дебютував як балетмейстер новою версією «Байки про Лисицю, Півня, Кота та Барана» І.Стравінського. 1932 поставив свій перший ліричний балет «На Дніпрі». Невдовзі балетна трупа «Grand Opera» стала однією з провідних в Зх. Європі. Після окупації Парижа вермахтом (див. Друга світова війна) продовжував працювати в театрі (зокрема, 1943 здійснив одну з кращих, на думку фахівців, своїх постановок — «Сюїту в білому»). Після звільнення Парижа (1944) був звинувачений Франц. рухом опору в колабораціонізмі й змушений був виїхати з Франції. Замешкав у Монако, організував там трупу «Новий балет МонтеКарло» (був її керівником до 1947), з якою гастролював країнами Європи, Америки, Азії, Африки. Після закінчення війни Нац. франц. к-т із питань «чистки» скасував обвинувачення Л. в колабораціонізмі й він повернувся до театру «Grand Opera». 1947 створив при театрі Ін-т хореографії. Від 1955 викладав історію і теорію танцю в Сорбонні. Цього ж року був визнаний кращим танцівником і хореографом Франції й нагороджений відзнакою «Золота туфелька». 1957 став засновником Ун-ту танцю, був його ректором. Від 1968 — член Академії вишуканих мист-в. 1969 почав активно малювати (1972— 75 виставки його картин демон-
струвалися в Каннах, Парижі, Монте-Карло, Венеції). Загалом працював у паризькій «Grand Opera» більше 25 років: був прем’єром (1929—56), гол. балетмейстером і педагогом (1929—45, 1947—58, 1962—63, 1977); усього поставив 200 балетів (переважно одноактних) і дивертисментів в операх, сам танцював у них. Як запрошений хореограф ставив спектаклі в ін. театрах Франції і за рубежем. Засн. дипломів Анни Павлової і Вацлава Ніжинського; організував і фінансував перепоховання останнього (з Лондона) на кладовищі на Монмартрі (Париж). Написав понад 20 праць із проблем балету (зокрема «Маніфест хореографа», 1935, «Історія балету», 1966), опублікував кілька мемуарів, а також книг про О.Пушкіна (зокрема «Третий праздник Пушкина», 1937), був видавцем творів останнього. У СРСР ім’я Л. замовчувалося; гастролі «Grand Opera» проходили без гол. балетмейстера (1958, 1969—70). 1961 Л. із дружиною, графинею Ліллан д’Алефельдт-Лорвік, як турист вперше побував у Москві, Ленінграді (нині м. Санкт-Петербург), Тбілісі (нині столиця Грузії) та Києві, де відвідав могили своїх батьків на Байковому цвинтарі. Після цього ще тричі відвідував Москву (1968, 1969 і 1976). Влада не дозволила йому поставити в СРСР жодного балету. В той же час Л. мріяв повернутися в Україну. На пропозицію президента Франції Шарля де Голля стати громадянином його країни він відповів, що є «українцем і цим пишається», і до останніх днів свого життя лишився «персоною без громадянства». Від весни 1981 жив у м. Лозанна (Швейцарія). Передав місту частину своєї колекції театрального живопису і книг (вона стала основою експозиції в музеї його імені). 1986 мерія міста нагородила його золотою медаллю «500 років об’єднання Лозанни». Був президентом Всесвітньої Ради танцю ЮНЕСКО. Кавалер найвищих нагород Франції: ордена Почесного Легіону і ордена Літератури та мист-в (командор).
П. у м. Лозанна. Похований на кладовищі в Сент-Женевьєв де Буа, неподалік Парижа; на могильній плиті напис: «Serge Lifar de Kiev. 1904—1986. Сергей Лифарь». 1994 з нагоди його 90-річчя в Києві було започатковано Міжнар. конкурс балету ім. С.Лифаря, відкрито меморіальну дошку на будинку колиш. 8-ї Київ. г-зії, від 1995 в Києві проводяться Міжнар. фестивалі танцю «Серж Лифар де ля Данс». Вдова Л. передала Україні чимало реліквій з архіву чоловіка: Київ. б-ці ім. Лесі Українки — бл. 2 тис. видань з його книгозбірні; Музею історії Києва — частину епістолярію, афіші; Музею історичних коштовностей України — «Золоту туфельку»; Національному музею історії України — особисті речі Л. (зокрема його перші пуанти), скульптурні й живописні портрети, сценічні костюми тощо. 2003 на березі Женевського озера (Швейцарія) відкрито бронз. пам’ятник Л. у вигляді Ікара («Політ Ікара» танцівник вважав одним із двох своїх найкращих балетів) роботи киян — скульп. В.Чепелика і архіт. В.Сокульського. Пам’ятник виготовлено на кошти Київ. міськради. На трикутній меморіальній дошці — напис: «Україна — своєму геніальному синові на честь 100річчя». Цього ж року вдову Л. було нагороджено орденом кн. Ольги 1-го ст. (за визначний внесок у популяризацію у світі культурно-мистецької спадщини України і доброчинну діяльність). 2006 за сприяння фундації «Дні України» та МЗС України йому відкрито пам’ятник (скульп. А.Валієв) у приміщенні Театру опери та балету в Монако. Тв.: Страдные годы. Париж, 1935; История танца. Париж, 1938, 1952; Трактат об академическом танце. Париж, 1949; История русского балета. Париж, 1950; Балет от Люлли до Прокофьева. Париж, 1955; Моя жизнь. Париж, 1965; История балета. Париж, 1966; Преемник Нижинского. Лицом к лицу с Гитлером [3 кн. «Моя жизнь»]. «Музыкальная жизнь» (М.), 1991, № 23—24; Страдные годы: Моя юность в России. «Библиотека» (М.), 1992, № 9/10; Дягилев. СПб., 1993; Дягилев и с Дягилевым. М., 1994; Страдные годы. С Дягилевым: Воспоминания. К., 1994; Воспоминания Икара. М., 1995; Спогади Ікара. К., 2007.
Літ.: Вертинский А. Четверть века без Родины: Страницы минувшего. К., 1989; Гринь М. Забутий велетень. «Український голос» (Вінніпег), 1994, 22 серпня; Лосенко А. Серж Лифар повертається у Київ. «Українська культура», 1994, № 9—10; Сніжко С. Сергій Лифар у Швейцарії. «Всесвіт», 1994, № 2; Малаков Д. Київські адреси Сергія Лифаря. «Київ», 1995, № 2—3; Русское зарубежье. Золотая книга эмиграции. Первая треть ХХ в. М., 1997; Станішевський Ю. Повернення Сержа Лифаря. В кн.: Мистецькі обрії ’98. К., 1999; Фещенко О. «Так повертається земна слава!». «Україна», 1999, № 10; Калібабчук О. Метр балету ХХ століття. «Музика», 2000, № 4/5; Його ж. Серж Лифар — хореограф, що малює. «Науковий вісник Київського національного університету культури і мистецтв, серія. Мистецтвознавство», 2000, вип. 3; Станішевський Ю.О., Калібабчук О.М. Про багатогранність творчості Сержа Лифаря. В кн.: Науковий вісник Київського національного університету культури і мистецтв, серія. Мистецтвознавство, вип. 2. К., 2000; Киянин на березі Женевського озера. «ЛУ», 2003, 26 червня; Мамаев С. Сергей Лифарь как историк и теоретик балета. В кн.: Київське музикознавство, вип. 9. К., 2003; Харченко Т.Н. и др. 100 знаменитых людей Украины. Х., 2004; Книжкова колекція Сержа Лифаря. К., б/р.; Станішевський Ю. Осяяний славою генія танцю (До 100річчя від дня народження Сержа Лифаря). «Мистецькі обрії», 2006, вип. 8—9; Абліцов В. Галактика «Україна». Українська діаспора: видатні постаті. К., 2007; Пепа В. Від голови до неба. «ЛУ», 2007, 24 травня; Кожушко Е. Икар из Киева. «Золотой век», 2007, № 6; Смаль О. Під покровом Женев’єви. «Дзеркало тижня», 2007, 10 лютого; Лукашев В. Ікар з берегів Борисфена. «Культура і життя», 2008, 4 червня; Гусак С.В. Легендарні постаті України. Х., 2009; Пєнзева Н.Л. Джорж Баланчін — Серж Лифар: творчі портрети. В кн.: Культура та інформаційне суспільство XXI століття: Матеріали Всеукраїнської науковотеоретичної конференції молодих учених 23—24 квітня. Харків, 2009. Г.П. Герасимова.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ЛИФАР» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
