ЛЕНІН Володимир Ілліч (справжнє прізв. — Ульянов; 22(10).04. 1870—21.01.1924) — рос. політ. і держ. діяч. Н. в м. Симбірськ (нині м. Ульяновськ, РФ) у дворянській сім’ї. Брат О.Ульянова (страчений 1887 за замах на життя рос. імп. Олександра III) та Д.Ульянова. Батько — І.Ульянов, інспектор, згодом — директор нар. уч-щ Симбірської губ., мати — М.Ульянова (у дівоцтві — Бланк). 1887 після закінчення Симбірської г-зії вступив на юрид. ф-т Казанського ун-ту. У грудні цього ж року виключений з ун-ту за участь у студентській сходці. 1891 екстерном склав екзамени за курс юрид. ф-ту в Петерб. ун-ті. Деякий час працював помічником присяжного повіреного в м. Самара (нині місто в РФ), а 1893 переїхав до СанктПетербурга, брав участь у роботі марксистських гуртків, виступав з критикою народництва (з цією метою видав працю «Що таке “друзі народу” і як вони воюють проти соціал-демократів?»). 1895 став засновником політ. орг-ції «Союз боротьби за визволення робітничого класу». Невдовзі був заарештований і засланий на 3 роки до Сибіру. Покарання відбував у с. Шушенське Єнісейської губ. (нині с-ще міськ. типу Красноярського краю, РФ). Одружився з Н.Крупською. 1899 вийшла його книга «Розвиток капіталізму в Росії», в якій він на стат. матеріалах доводив високий ступінь капіталізації рос. економіки і зробив висновок про провідну роль пролетаріату в докорінному переустрої сусп. ладу в Росії. Після звільнення виїхав (1900) за кордон. Разом із групою Г.Плеханова налагодив випуск газ. «Искра». Розглядав видання загальнорос. політ. газети як засіб створення революц. партії в Російській імперії. 1901 одну зі своїх статей вперше підписав псевдонімом Ленін. У книзі «Що робити?: Наболілі питання нашого руху» (1902) виклав гол. засади створення марксистської партії як централістичної орг-ції революціонерів-професіоналів. За його участі був розроблений проект програми такої партії, який визначав осн. її завданням встановлення диктатури пролетаріату. Після розколу (1903) II з’їзду Російської соціал-демократичної робітничої партії на мен-
шість і більшість Л. очолив течію більшості, яка пізніше конституювалася в РСДРП (більшовиків). За підсумками з’їзду написав працю «Крок вперед, два кроки назад», в якій доводив закономірність поділу рос. соціал-демократії на революційну (більшовики) і опортуністичну (меншовики), сформулював принципи побудови та діяльності пролетарської партії. У період революції 1905—1907 повернувся до С.-Петербурга, спрямовував діяльність ЦК РСДРП (більшовиків), редакцій більшовицьких газет «Вперед», «Новая жизнь», «Пролетарий». Брав участь у роботі з’їздів РСДРП. III з’їзд (квітень 1905) ухвалив запропоновану ним резолюцію про організацію пролетаріату на боротьбу із самодержавством шляхом збройного повстання. На IV з’їзді (квітень 1906) Л. відстоював націоналізацію землі як запоруку повної перемоги буржуазно-демократ. революції і переростання її в соціалістичну. На V з’їзді (травень 1907) центральною була його доповідь про ставлення до бурж. партій. Базуючись на класовому принципі, Л. обстоював тактику «лівого блоку». На поч. 20 ст. працював над пристосуванням положень вчення К.Маркса до умов суспільнополіт. розвитку Росії. Наслідком цієї праці стали, зокрема, висновок про можливість перемоги соціаліст. революції в окремій країні, трансформація ідеї диктатури пролетаріату в диктатуру партії, теза про підпорядкування національного соціальному. Від 1908 мешкав у Женеві (Швейцарія), а потім — у Парижі (Франція), представляв РСДРП в Міжнар. бюро II Інтернаціоналу, брав участь у його конгресах, вів роботу зі збереження нелегальної партії в Росії, виступав із критикою опонентів марксизму. Зокрема, у книзі «Матеріалізм і емпіріокритицизм» (1908) кваліфікував праці деяких європ. філософів як «застарілий ідеалістичний мотлох», взірець філос. ревізіонізму. З початком Першої світової війни від імені ЦК РСДРП(б) оприлюднив маніфест «Війна і російська соціал-демократія», в якому війна оцінювалася як імперіалістична, загарбницька, не-
справедлива. На противагу більшості партій Інтернаціоналу II висунув радикальні гасла поразки урядів воюючих д-в та переростання війни імперіалістичної в громадянську. 1916 видав працю «Імперіалізм як вища стадія капіталізму», в якій доводив, що з переходом у монополістичну стадію капіталізм вичерпав свої потенції розвитку і є «передоднем соціалістичної революції». Повернувшись до Росії після падіння царизму, у т. зв. Квітневих тезах, які були схвалені VII Всерос. конференцією РСДРП(б), сформулював політ. платформу більшовиків, курс на соціаліст. революцію. За його ініціативою більшовики висунули популярні гасла «Вся влада Радам!», «Мир — народам!», «Земля — селянам!» Улітку 1917 через посилення гонінь з боку Тимчасового уряду Л. перейшов на нелегальне становище. У серпні VI з’їзд РСДРП(б) під його впливом ухвалив низку резолюцій, які націлювали більшовицькі орг-ції на взяття влади шляхом збройного повстання пролетаріату в союзі з біднішим селянством. У вересні 1917 Л. завершив роботу «Держава і революція», в якій подав бачення 2-х фаз комуніст. формації та умов відмирання держави. На початку жовтня 1917 Л. повернувся до Петрограда (нині м. С.-Петербург), очолив підготовку і проведення орг., тех. та військ. заходів по захопленню влади в столиці. Коли Тимчасовий уряд був повалений, другий Всеросійський з’їзд рад 26 жовтня ухвалив написані Л. Декрет про мир, Декрет про землю, Декрет про утворення Ради нар. комісарів (РНК). В умовах поглиблення революції очолювана Л. РНК здійснювала заходи з перебудови основ економіки: налагодження робітн. контролю, конфіскації поміщицьких земель, націоналізації пром-сті, банків, залізниць, торг. флоту, встановлення монополії зовн. торгівлі. Була організована Всерос. надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією і саботажем (ВЧК), розпочалося формування регулярної Робітничо-сел. червоної армії (див. Радянська армія). У гострій внутрішньопарт. дискусії Л. домігся того, що РСФРР уклала Брестський мир-
ний договір, який давав більшовикам час, щоб зміцнити свою владу. Навесні 1918 Л. написав працю «Чергові завдання Радянської влади», в якій обґрунтував план приступу до буд-ва соціалізму, основи екон. політики перехідного періоду. В умовах кризи під його кер-вом була розроблена система надзвичайних соціально-екон. заходів (централізація управління, продрозкладка, мілітаризація вир-ва, заг. трудова повинність та ін.), які дістали назву політики «воєнного комунізму». Влітку 1918 за його участю була підготовлена і прийнята 5-м Всерос. з’їздом рад перша Конституція Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки. В ній знайшли законодавче закріплення диктатура пролетаріату, союз робітн. класу і трудящого селянства, перехід осн. засобів вир-ва в руки народу як «могутнє знаряддя в боротьбі за здійснення соціалізму». В умовах громадян. війни та іноз. воєн. інтервенцій головні зусилля Л. були спрямовані на організацію оборони країни. РСФРР була оголошена військ. табором. Восени 1918 Л. очолив Раду робітн. і сел. оборони — надзвичайний орган з координації діяльності військ. і цивільних відомств, фронту і тилу. У кінцевому підсумку ці зусилля забезпечили перемогу Червоної армії над силами білогвардійців та іноз. д-в. Л. значну увагу приділяв подіям на Україні. У серед. 1917 він активно підтримував вимоги Української Центральної Ради до Тимчасового уряду щодо надання Україні національно-територіальної автономії. Після Жовтневого перевороту в Петрограді 1917 оцінював дії УЦР вже як контрреволюційні. На початку грудня 1917 спец. комісія на чолі з Л. підготувала «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради». РНК звинуватила УЦР в антирад. політиці й погрожувала відкритою війною. У січні 1918 розпочалася рад. військ. експансія проти Української Народної Республіки. Л. активно підтримував проголошення у грудні 1917 Рад. України, надавав їй військ. допомогу в боротьбі проти УНР. У липні 1918 під егідою Л. в
Москві була утворена КП(б)У як обласна організація РКП(б). Гетьманат П.Скоропадського Л. кваліфікував як «реставрацію буржуазно-поміщицького монархізму», але в рамках Брестських домовленостей Рад. Росія припинила військ. дії, вела з Українською Державою тривалі й безплідні мирні переговори. На початку грудня 1918 проти Директорії УНР з території РСФРР розпочалися військ. дії. Залишаючись прибічником ідеї світ. соціаліст. революції, Л. докладав зусиль до об’єднання комуністичних, лівосоціалістичних партій та груп на засадах більшовизму. З його ініціативи в березні 1919 у Москві був скликаний конгрес Інтернаціоналу Комуністичного. Делегати схвалили доповідь Л. про бурж. демократію і диктатуру пролетаріату. Останню він вважав «абсолютно необхідною для всієї маси трудящих» як неодмінну форму переходу від капіталізму до соціалізму. Конгрес ухвалив платформу Комінтерну та маніфест до пролетарів усього світу. Л. працював над питаннями політ. стратегії і тактики міжнар. комуніст. руху. До 2-го конгресу Комінтерну він видав книгу «Дитяча хвороби “лівизни” в комунізмі» (червень 1920), яка також вийшла франц. та англ. мовами. Узагальнивши революц. досвід РКП(б), Л. застерігав новостворені комуніст. партії від сліпого наслідування досвіду більшовиків, наголошував на необхідності роботи в парламентах, профспілках, пошуку компромісів для перегрупування комуніст. сил. У кінці 1920 — на поч. 1921 в умовах переходу до мирного будва в країні гостро проявилися кризові явища — продовольчі труднощі, спад пром. вир-ва, безробіття, наростання антирад. настроїв, кульмінаційним моментом яких став виступ військових Кронштадта. Л. усвідомлював глибину небезпеки рад. владі та необхідність кардинальної зміни політики РКП(б). На поч. 1921 він сформулював засади нової економічної політики — заміна продрозкладки продовольчим податком, вільна торгівля, дрібне приватне підприємництво, оренда землі, праця по найму, іноз. інвестиції у формі кон-
цесій. Новий курс був закріплений рішеннями Х з’їзду РКП(б). Кризові явища в д-ві викликали серйозні розходження в кер-ві РКП(б) з питань парт. буд-ва, внутрішньопарт. демократії, ролі профспілок тощо. Л. вів жорстку боротьбу проти Л.Троцького, «робітничої опозиції», «демократичного централізму» групи та ін. Щоб у подальшому запобігти розколу РКП(б), утворенню в ній угруповань, за настійною вимогою Л. Х з’їзд ухвалив резолюцію «Про єдність партії», яка забороняла створення фракцій. Це посилювало централізм у діяльності парторганізацій, обмежувало прояви плюралізму і критики. За наполяганням Л. рад. республіки в грудні 1922 об’єдналися у федеративний держ. союз — СРСР (на противагу пропозиції Й.Сталіна про їх об’єднання в складі РСФРР). Наприкінці 1922 через важку хворобу Л. фактично відійшов від кер-ва партією і д-вою. У цей час він продиктував низку статей та листів до ЦК РКП(б), які стосувалися перспектив соціаліст. буд-ва, кооперування сел. госп-в, розвитку пром-сті, функціонування держ. апарату, оцінки діячів вищого парт. кер-ва. Проаналізувавши досвід першого пореволюц. п’ятиріччя, Л. визнав необхідність докорінного перегляду «точки зору нашої на соціалізм», однак запропонувати розгорнутої концепції не встиг. Ці фрагментарні роздуми Л. залишилися його «Політичним заповітом». П. у с. Горки під Москвою. Саркофаг з його тілом встановлений у мавзолеї на Красній площі в Москві. Практична реалізація ідей Л. його соратниками та наступниками призвела до утвердження в СРСР тоталітарного сусп-ва (див. Тоталітаризм). Тв.: Полное собрание сочинений (5-е издание), т. 1—55. М., 1958—65; Повне зібрання творів, т. 1—55. К., 1969—78; Собрание сочинений, т. 1— 20. М.—Л., 1920—26; Ленинские сборники, т. 1—40. М., 1924—85; Сочинения (2-е издание, 3-е издание), т. 1—30. М.—Л., 1925—32; Сочинения (4-е издание), т. 1—45. М., 1941—67; В.І. Ленін про Україну, ч. 1—2. К., 1977; Неизвестные документы: 1891—1922. М., 1999. Бібліогр.: Библиография произведений В.И. Ленина и литературы о
113 ЛЕНІН
114 ЛЕНІНА
нем, т. 1—3. М., 1971—76; Видання творів В.І. Леніна на Україні (1894— 1970): Бібліографічний покажчик. Х., 1971. Літ.: Воспоминания о Владимире Ильиче Ленине, т. 1—5. М., 1968—69; Владимир Ильич Ленин: Биографическая хроника, т. 1—12. М., 1970— 82; Владимир Ильич Ленин: Биография: 1870—1924, т. 1—2. М., 1987; Волкогонов Д.А. Ленин: Политический портрет, кн. 1—2. М., 1994; Pipes R. Unknown Lenin. New Haven, 1996; Kappep д’Aнкосс Э. Ленин. М., 2002; Пейн Р. Ленин: Жизнь и смерть. М., 2003; Логинов В. Владимир Ленин: Выбор пути. М., 2005.
Знак ордена Леніна. 1930—1934. Художник І. Дубасов, скульптори І. Шадр та П. Тайожний.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ЛЕНІН» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
