ЛЕГІТИМНІСТЬ як політикоправове поняття означає підтримку, позитивне ставлення, довіру або визнання авторитету влади та державно-правових інститутів сусп. думкою (у т. ч. зарубіжною), населенням країни або великими групами населення. Л. виключає застосування примусу з боку влади. Чим більший примус, тим нижчий рівень Л. Поняття «легітимність» (від. лат. legitimus — законний, правомірний) сформувалося в період Англ. революції серед. 17 ст. і Французької революції кінця 18 століття, однак у широкий вжиток увійшло лише на поч. 19 ст. у зв’язку зі змінами політ. режиму та органів влади шляхом революцій, переворотів й ін. радикальних сусп. перетворень. Об’єктами Л. є міжнар. орг-ції та міждерж. утворення, д-ва загалом, органи держ. влади, управлінські структури, посадові особи, органи самоврядування, політ. еліти в цілому та окремі політ. лідери, дії влади, правові норми тощо. Типологія Л. вперше розроблена М.Вебером. У сучасній науці налічується 7 осн. видів Л.:
традиційна, харизматична, правничо-раціональна, раціональнолегальна, раціонально-цільова, соціально-евдемонічна і національно-патріотична. Окрім цього, в політології виокремлюють 3 типи Л. політ. влади: ідеологічний, структурний і персоналізований. В істор. дослідженнях термін «легітимність» переважно вживається для означення поняття правничо-раціональної Л., яке тлумачиться як визнання суспвом політ. дій у рамках існуючої системи права і яке охоплює такі взаємовідносини між владою і правом, коли народ визнає за владою право приймати загальнообов’язкові рішення. Л. може бути частковою через різні суб’єктивні інтереси окремих прошарків населення. На міжнар. арені засобом Л. може бути міжнародно-правове визнання держави та уряду. На відміну від легальності Л. не є юридичним засобом визнання влади або державно-правових інститутів такими, що відповідають закону. Будь-яка влада, яка видає антиправові (на момент їх видання) закони, але забезпечує їх виконання законними методами, вважається легальною і, в той же час, вона може бути нелегітимною, тобто не сприйматися більшістю населення, сусп. думкою, світ. співтовариством тощо. Паралельно з легальною в суспві може існувати нелегальна влада (громад. рухи, радикальна опозиція офіц. владі тощо), яка знаходить визнання та підтримку населення й, отже, є, хоча б частково, легітимною. Літ.: Beetham D. The Legitimation of Power. London, 1991; Пилон Р. Права личности, демократия и конституционный порядок: об условиях легитимности. «Вестник Московского университета. Серия: Социально-политические исследования», 1992, № 2; Чиркин В.Е. Легализация и легитимация государственной власти. «Государство и право», 1995, № 8; Ачкасов В.А. и др. Легитимация власти в постсоциалистическом российском обществе. М., 1996; Dyzenhaus D. Legality and legitimacy: Carl Schmitt, Hans Kelsen and German Heller in Wiezman. Oxford, 1997; Жуковська Н.Ю. Легітимність. В кн.: Юридична енциклопедія, т. 3. К., 2001; Джонгман А., Шмід А. Легітимність. В кн.: Міжнародна поліцейська енциклопедія, т. 1. К., 2003; Китаєв В.О. Легітимність. В кн.: По-
літологічний енциклопедичний словник. К. 2004. І.В. Музика.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ЛЕГІТИМНІСТЬ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
