КУПАЛА, Купайло — одне з давніх (дохристиян.) свят сх. слов’ян. Згідно з його описами, які дійшли до нашого часу, воно відбувалося в особливий момент у «споконвічному» циклі життя людей і природи — у період літньої вегетативної кульмінації, який у тих місцях, де господарювали сх. слов’яни, спостерігався, як правило, в дні найвищого сонцестояння і слідом за яким поступово, але неодмінно наставав спад зовн. природної активності. Обряд поєднував у собі веселі ігрища й голосіння та плакання за потопленими і захороненими під час свята опудалами. Його дійства та пісні були тісно пов’язаними з язичницькими віруваннями, світоглядом і госп. діяльністю раннього східнослов’янського сусп-ва. Ті пісні, що дійшли до нашого часу, нагадують весільні, але виконуються особливим жалібним однотонним наспівом. У них, імовірно, закодовані ритми тогочасного побуту, а також спогади про старовинні відносини молодих дівчат і хлопців. Вгадується в них і культ предків. У купальських урочистостях простежуються елементи аграрної та шлюбної магії. Свято відбувалося поблизу води, на пагорбах, а осн. його учасниками були юнаки та юнки. Свідченням надзвичайної давності свята є добування під час його проведення вогню тертям дерева об дерево. На думку М.Максимовича, магічні дії з вогнем і водою мали допомогти хліборобам духовно й тілесно очиститися перед жнивами. Оскільки стара язичницька віра не залишила писемних пам’яток чи, можливо, всі вони були знищені після хрещення Київської Русі, то відомості, які дійшли до нас про старі слов’ян. вірування, є відомостями пізніших часів, тобто є, по суті, їх християн. тлумаченням. Більше того, оригінали християн. пам’яток, відомих сьогодні в списках, були створені не раніше 14 ст., а отже, є тлумаченнями навіть не доби введення християнства на Русі, а доби, коли християнству «протистояло» вже не язичництво як таке, а т. зв. двовірство —
місц. духовний компроміс християн. вірувань з окремими елементами язичницької міфології. Про поширеність такого двовірства в 16 ст. засвідчує, зокрема, автор «Слова некого христолюбця, ревнителя по правой вере». Він пише, що поміж християн є чимало «во двоеверию живущих», які «веруют в Перуна, и в Хорса, и в Мокошь … и кури им режють, и огневи моляться, зовуще его сварожичем…» Ось як описує купальське свято Густинський літопис (16 ст.): «Купало, бог обилія (врожаю), якоже у елін Церез (Церера). Ему же безумнії за обиліє благодареніє приношаху, єгда імяше настати жнива… Сему Купалу — бісу еще і донині по нікоїх странах безумнії пам’ять совершают, наченше іюня 23 дня в навечеріє рождества Іоанна Предтечі, даже до жатви і далій, сіцевим (таким) образом і с вечера собираются простая чадь обоєго пола і соплітают себі вінці із ядомога зелія ілі коренія і препоясавшеся билієм, возгнітають огні, інді поставляют зеленую вітвь і, ємшеся за руці около, обращаются окрест оного огня, пояще свої пісні, переплітающе купалом, потом через оний огнь прескакуют». Чи справді у слов’ян-язичників існував бог К., як це стверджує Густинський літопис, з’ясувати поки що немає змоги. Відомо, однак, що в пантеоні богів вел. кн. київ. Володимира Святославича, про який ідеться в «Повісті временних літ», серед богів згадуються лише: Перун, Хорс, Дажбог, Стрибог, Симаргл і Мо-
кош. Є згадка про К. в Іпатіївському літописі (15 ст.) під 1262, але в ній мовиться про події «напередодні Івана дня на самі купалья». Немає відомостей про К. як про бога ні в «Посланнях Памфіла» (1505), ні в «Стоглаві» (1551) — великорос. пам’ятках, які давали поради стосовно того, як боротися з купальськими обрядами Іванового дня. В «Житії Володимира» (16 ст.) свято К. подається як «бісовський» язичницький обряд: «В вечер зобравшися младенцы и панны плетут собі вінкі із зелія, коториє кладут на голову і опоясуются імы, кладут зась огнь і беруться за руки і около огня оного скачут, співаючи пісні, в которих часто спомінают Купала, а потом през оный огонь прескакуют, бісу оному Купалі офіруючи самы себе и иных много вымыслов бісовських бридких на той час на оных соборищах чинят». Під тиском християнства, яке всіляко боролося зі святом К. різного роду заборонами, сталося «об’єднання» язичницького свята з християн. святом Іоанна Хрестителя (Предтечі), що відбувається на честь хрещення Ісуса Христа в водах Йордану «купанням». Змінившись змістовно, язичницький обряд, однак, зберіг свої архаїчні риси, серед яких найхарактернішими є ряження в зілля, розкладання вогнищ, співання стародавніх пісень, передусім пісні-кликання: «Купало купайло, де ти зимувало? Зимувало в лісі, ночувало в стрісі, зимувало в пір’єчку, літувало в зіллєч-
499 КУПАЛА
Ніч на Івана Купала. Картина роботи художника Г. Семірадського. 1880-ті роки.
500 КУПЕРНИК
Л.А. Куперник.
ку». Закінчувалося свято стрибанням через вогонь, купанням та киданням вінків у воду, і нарешті, спаленням опудал К. та його жіночого відповідника Марени (Мари, Марини), або утопленням їх у воді чи погребінням у землі, хованням до наступного літа. На думку деяких учених, зокрема Є.Гонсовського, невизначеність центральної фігури свята К., явно штучне пов’язування цього свята зі святом Різдва Іоанна Хрестителя та окремі елементи цього свята, що дійшли до нашого часу, дають підстави стверджувати, що свято К. становило собою обрядове нар. зібрання під час найвищого сонцестояння, що воно було присвячене сонячним богам — Ярилові, Дажбогу, Сварогу та ін., а також, що його головними складовими дійствами були масові купання (ритуальне очищення), скакання через вогнище й залицяння молоді (останнє особливо характерне для білоруського обряду кумовства між дівчатами та хлопцями, що здійснюється саме на Іванову ніч). Зі святом К. пов’язане старовинне укр. повір’я про цвіт папороті, який розквітає на ніч Івана Купала. Зірвати таку квітку, згідно з повір’ям, практично неможливо, оскільки всі лісові біси цьому всіляко заважають. Проте той, кому це все-таки вдасться зробити, отримає дар прозріння майбутнього й здібність розуміти мову тварин. Щоб зірвати цвіт з папороті, як свідчать деякі з переказів про свято, потрібно розіслати біля розквітлої папороті освячену скатертину, обвести навколо себе освяченим ножем коло, окропити папороть святою водою й молитись, а зірвавши квітку, слід щосили бігти не оглядаючись. Про легенди й перекази, пов’язані з цвітом папороті, писали багато письменників. Зокрема, М.Гоголь поклав їх в основу сюжету свого оповідання «Вечір на Івана Купала». З приводу самих легенд він у «Книзі усякої всячини» (збірнику матеріалів для своїх праць) записав: «Папороть … цвіте вогняним коляром тільки у ночі під Іванів день, і той хто встигне зірвати цвіт і наважиться вистояти проти
всіх примар, які будуть перед ним з’являтися, відшукає скарб». Нині свято на Івана Купала, втративши всілякі архаїчні риси, перетворилось на веселе гуляння молоді якнайпоетичнішого дня літнього календаря. Літ.: Афанасьев А.Н. Поэтические воззрения русского народа, т. 1—3. М., 1866—69; Труды этнографическостатистической экспедиции в Западно-Русский край: Материалы и исследования, собранные П.П. Чубинским, т. 3. СПб., 1872; Купало. В кн.: Энциклопедический словарь Ф.Брокгауза и И.Ефрона, т. 17. СПб., 1896; Сумцов Н. Папоротник (этнографич.). Там само, т. 22. СПб., 1897; Преображенский А. Этимологический словарь русского языка. М., 1913; Потебня А.А. О купальских огнях и сродных с ними представлениях. Х., 1914; Камінський В’ян. Свято Купала на волинському Поліссі. В кн.: Ювілейний збірник на пошану академіка Дмитра Івановича Багалія. З нагоди сімдесятої річниці життя та п’ятидесятих роковин наукової діяльності. К., 1927; Вовк Ф. Студії з української етнографії та антропології. Прага, 1927; Urbaczyk S. Religia pogaЅskich S»owian. Krak\w, 1947; Лавров Н.Ф. Религия и церковь. В кн.: История культуры древней Руси. т. 2. М.—Л., 1951; Українка Леся. Купала на Волині. В кн.: Українка Леся. Твори, т. 4. К., 1953; Гоголь Н.В. Собрание сочинений, т. 1. М., 1959; Gssowski J. Kypa»o. В кн.: Ma»y s»ownik kultury dawnych s»owian. Warszawa, 1972; Голобуцький П.В. Дохристиянські вірування східних слов’ян. В кн.: Запровадження християнства на Русі — правда і вигадки. К., 1987; Мацюцький С. «На Івана, на Купала». «Людина і світ», 1990, № 6; Маркевич Н. Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян. К., 1991; Антонович Д. Передхристиянська релігія українського народу. В кн.: Українська культура: Лекції за редакцією Дм. Антоновича. К., 1993; Грушевський М. Історія української літератури, т. 1. К., 1993; Його ж. Історія України-Руси, т. 1. Львів, 1993; Плачинда С. Словник давньо-української міфології. К., 1993; Скрипник Г. Сьогодні Купала, а завтра Івана… «Неопалима купина», 1993, № 3; Її ж. Липень. Там само; Топорков А. Вода. «Родина», 1994, № 1. П.В. Голобуцький, Т.А. Карадобрій.
округу Моск. суд. палати. З 1878 працював у Києві, з 1891 — в Одесі, а з 1896 і до кінця життя — знову в Києві. Виступав у відомих політ. і кримінальних справах «нечаївців» (1871), «долгушинців» (1874), «Клубу червоних валетів» (1877), «Чигиринської змови» (1877), «12 народовольців» (1884), «Про єврейські погроми в Кишиневі» (1903), «Про повстання моряків міноносця “Прут”» (1905) та ін. Був гласним Київ. міськ. думи. Перебував у опозиції до урядової політики. Підтримував зв’язки з революційними осередками в Російській імперії та за кордоном, зокрема з лондонським «Фондом русской вольной прессы», який заснував С.Кравчинський. Після листапротесту 1879 київ. ген.-губернаторові М.Черткову з пропозиціями припинити застосування смертної кари багато років перебував під таємним наглядом поліції. 1905, незадовго до смерті, притягувався до дізнання за антиурядову пропаганду. Був обраний почесним головою Всерос. з’їздів криміналістів у Санкт-Петербурзі та Києві. Активно співпрацював з «Юридическим вестником», «Юристом», «Зарей», «Киевской газетой», «Киевскими откликами». Чл. кількох юрид. т-в, Одес. від-ня Рос. муз. т-ва, Київ. драм. т-ва (ін. назва — Рос. драм. т-во в Києві, існувало 1879—89) і Київського товариства грамотності. Перебував у дружніх стосунках з багатьма відомими музикантами, співаками, акторами. Був меценатом і пропагандистом вітчизн. к-ри, користувався популярністю як захисник справедливості і остання надія всіх скривджених. Його ім’я набуло символічного значення, а багатолюдні похорони вилилися в політ. демонстрацію. Тв.: О свидетельских показаниях в гражданском процессе. «Юридический вестник», 1868, кн. 9–10; Проект русской конституции. Лондон, 1894; О судебном преобразовании. Одесса, 1894; Лондон, 1895; «Еврейское царство»: очерк. К., 1904. Літ.: Л.А. Куперник [Некролог]. «Исторический вестник», 1905, № 11; Щепкина-Куперник Т.Л. Дни моей жизни. М., 1928; Троицкий Н.А. Судьбы российских адвокатов. Л.А. Куперник. «Государство и право», 2001, № 2. І.Б. Усенко, В.М. Чисніков.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «КУПАЛА» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
