КРИПТОГРАФІЯ (від грец. схрфьт — таємний, прихований та гсЬцщ — пишу) — спеціальна історична дисципліна про шифрування (та розшифровування) записів за спец. технологіями з метою зробити їх зміст зрозумі-
І. Крип’якевич разом із співробітниками Інституту суспільних наук АН УРСР оглядає нову археологічну знахідку. Львів, 23 жовтня 1956.
тра-Франца Крип’якевича, дослідника візант. гімнографії (богослужбових піснеспівів). 1904 закінчив польс. г-зію і вступив до Львів. ун-ту. Став одним із провідних учнів М.Грушевського, слухав його лекції, працював у його семінарі (який, на думку К., був цікавішим від лекцій), де освоював дослідницьку методику, брав участь у підготовці наук. апарату «Історії України-Руси» (зокрема, уклав покажчики до 2-го й 3-го томів, займався коректурою тексту). 1906, будучи ще студентом, опублікував 4 статті в «Записках Наукового товариства імені Шевченка». Уже ці його перші розвідки обіймали широке коло питань (княжа доба, козаччина, минувшина Львова, Холмщина 19 ст.), засвідчивши той горизонт зацікавлень, який став визначальним для його наук. діяльності. У наступному році на підставі вичерпного використання архів. матеріалів дослідив склад і діяльність укр. громади Львова («Львівська Русь у першій половині XVI в.», 1907; самі ж акти на цю тему, хоча й були підготовлені ним до друку як окрема збірка, побачили світ лише посмертно 1996). Цього ж року за участь у боротьбі за укр. ун-т у Львові був ув’язнений. 1908 закінчив університетський курс навчання. Осн. напрямом його наук. студій стала історія Війська Запорозького і національно-визвол. війни укр. народу серед. 17 ст. (див. Національна революція 1648—1676). Джерельну базу з цієї проблематики істотно збагатили його знахідки під час археогр. поїздок до Кракова, Варшави, Москви. 1908 НТШ видало документи 1531—1631 з історії укр. козацтва як 8-й т. «Жерел до історії України-Руси», вступною статтею до цього видання стала розвідка К. «Козаччина і Баторієві вольності» (у продовження цієї теми К. згодом написав працю «Козаччина в політичних комбінаціях 1620—1630-х р.», 1914). 1909—10 працював учителем г-зії в Рогатині, 1910—12 був бібліотекарем НТШ. Поряд з наук. статтями публікував у «ЗНТШ» численні рецензії на вітчизн. та зарубіжні дослідження з історії України, краєзнавства, питань методики праці історика. Відзначився і як журна-
ліст, редагував дитячий час. «Дзвінок» і популярний двотижневик «Ілюстрована Україна», брав участь у редагуванні журналів «Стара Україна» та «Туристика і краєзнавство», в яких уміщував також свої дописи на істор. теми. Користувався матеріалами власних досліджень й у численних науково-популярних статтях з усіх періодів історії України, які друкувалися в газ. «Діло», ж. «Письмо з Просвіти», щорічних «Календарях “Просвіти”», а також книжечками-«метеликами» в серії «Історичні листки». Окремими брошурами поширювалися написані для періодичних видань нариси «Львів, його минувшина і теперешність» (1909), «Білоруси» (1909) та ін. Від 1912 і до 1925 працював учителем у гзіях Львова. 1914, коли в ході воєнних дій Першої світової війни зх. частина Волині й Холмщина були зайняті австро-угор. військом, керував Бюро культ. допомоги для Холмщини і Волині, створеним під егідою Союзу визволення України (СВУ), разом з дружиною Марією та її сестрою Савиною Сидорович брав участь в організації там укр. шкільництва. У цей час опублікував низку статей про Волинь і Холмщину, а також брошуру «Холмщина», яку видав СВУ. Побачила світ і його брошура «Українське військо» (Відень, 1916). К. здобув авторитет і як автор підручників. 1918 була надрукована його «Коротка історія України для початкових шкіл та першої кляси гімназії». У роки української революції 1917—1921 побачили світ також «Огляд історії України: Repetitorium для вищих
Крип’якевич І. Спогади. Рукопис. Перша сторінка. 1946.
кляс середніх шкіл та вчительських курсів», белетризовані нариси для школярів «Шляхами слави українських князів» та «Оповідання з історії України для нижчих кляс середніх шкіл». Від 1920 — секретар Історично-філософічної секції Наукового товариства імені Шевченка. На поч. 1920-х рр. у колегії референтів при Міжпартійній раді (цю колегію К. пізніше назвав «свого роду сурогатом уряду» Західноукраїнської Народної Республіки) відповідав за справи Волині та Холмщини. 1921—23 був викл., секретарем сенату, керівником семінару в Львівському українському таємному університеті. Видавав як підручникові нариси (серед них «Історія козаччини для народа і молоді», 1922; «Історія України для народа», 1929), так і розраховані на широке коло читачів брошури про галицького кн. Ярослава Володимировича, М.Грушевського, історію Гуцульщини та ін. Технікою літографії було надруковано посібник для студентів Львів. таємного укр. ун-ту — зміст курсу лекцій «Історія української держави XVII ст.» (1922). Гол. темою досліджень К. в 1920-х рр. була історія укр. держ. буд-ва в серед. 17 ст. У «ЗНТШ» були опубл. розвідки «Український державний скарб за Богдана Хмельницького» (1920), «До історії українського державного архіву в XVII в.» (1924), серія праць про ключові аспекти державотворення (рада козацька, генеральна старшина, держ. межі, шляхи, гетьманські універсали, суд), об’єднаних спільним заголовком «Студії над державою Богдана Хмельницького» (1925—31). Будучи одним з кер. НТШ, брав діяльну участь у роботі «Просвіти» та ін. укр. національно-культ. т-в та інституцій. Взяв участь як представник НТШ в Укр. наук. з’їзді у Празі (Чехословаччина; 1926, доповідь «Держава Богдана Хмельницького») та конференції істориків Сходу Європи і Слов’янщини у Варшаві (1927, доповідь про стан істор. науки в Україні). У міжвоєн. роки друкував у журналах, розрахованих на широкі кола інтелігенції («Стара Україна», «Літопис “Червоної Калини”», «Рідна школа», «Українсь-
391 КРИП’ЯКЕВИЧ
392 КРИП’ЯКЕВИЧ
ка книга» та ін.), розвідки з різних ділянок історії та краєзнавства, основані на виявлених ним джерелах. Попри лаконізм, зумовлений часто труднощами з публікацією, піонерський у багатьох відношеннях характер мали огляди й причинки з історії війська, праці про міста, села та церкви, статті з істор. географії та етнографії, книгознавства, врешті — з історіографії та істор. бібліографії. Особливо плідною стала співпраця К. з найпоширенішим науково-популярним часописом Західної України — місячником «Життя і знання», що його видавало Львівське товариство «Просвіта». Тут було опубліковано десятки статей про істор. події та діячів, а також змістовні нариси про вулиці й будівлі Львова, які були потім зібрані в книжці «Історичні проходи по Львові» (Львів, 1932, перевидана 1991 і 2007). Окремі статті виходили у світ у періодиці укр. діаспори в США, а також 1926— 30 — у наук. виданнях УРСР («Україна», «Бібліологічні вісті», «Записки Українського науководослідного інституту географії та картографії», «Вісник природознавства»). 1929 на запрошення М.Грушевського відвідав Київ і Харків, домовився про активізацію співпраці НТШ з істор. установами ВУАН (нині Національна академія наук України), зв’язки припинилися в роки посилення комуніст. репресій проти інтелігенції української. Від 1929 (і до 1934) працював викладачем г-зії у Жовкві. 1930 у збірнику «З минулого Жовкви», що був опубл. коштом місц. філії
Т-ва «Просвіта» (прибуток від реалізації призначався на буд-во Укр. повітового дому), була вміщена коротка, але насичена фактами ст. К. «Картини з історії Жовкви». Вона стала зразком його майстерності як історикакраєзнавця. У 1930-х рр. К. був ініціатором і гол. автором серії оглядових синтетичних праць, що поєднували доступність викладу з урахуванням гол. здобутків тогочасної історичної науки. Назустріч йому пішов видавець І.Тиктор, налагодивши друкування в серії «Історична бібліотека» щомісячних випусків, які потім об’єднувались у великі за обсягом томи. Першою видано «Велику історію України» М.Голубця (1935; К. консультував автора й написав розділи про перших князів, про Б.Хмельницького та наступних гетьманів). Пізніше К. був редактором і співавтором дальших томів: «Історія українського війська» (ч. 1: Військо княжих часів; ч. 2: Запорізьке військо, 1936), «Історія української культури» (розділ «Побут», 1937). Врешті сам К. написав «Всесвітню історію» (1938—39), яка стала останнім томом серії. Від 1934 (і до 1939) був головою Історично-філософічної секції НТШ та кер. Комісії старої України НТШ, у ці ж роки викладав історію України у Львівській богословській академії. Хоча в серед. 1930-х рр. в УРСР почали таврувати К. як одного з «фашистських учених», після введення до Львова на початку Другої світової війни в жовт. 1939 військ Червоної армії (див. Радянська армія, Возз’єднання ук-
І. Крип’якевич (2-й ряд, 5-й ліворуч) серед учасників з’їзду музеологів та істориків у Перемишлі (нині м. Пшемисль, Польща). 1936.
раїнських земель в єдиній державі) рад. власті призначили його в. о. проф. Львів. ун-ту, а з лютого 1940 — зав. новоствореного Львів. відділу Ін-ту історії АН УРСР. У квіт. 1941 на підставі друкованих праць, без подання дисертації йому присвоїли ступінь д-ра істор. н. і надали звання професора. Це було одним з виявів тодішньої політики рад. влади в Зх. Україні, що передбачала обмежену українізацію та одночасно ліквідацію укр. громад. т-в і традиційних освіт. установ. Після окупації УРСР військами вермахту в роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—1945 залишився у Львові. На початку окупації, коли політ. контроль був менш тотальним, у Львові вийшла 3-м і 4-м виданням малоформатна «Коротка історія України» (підписана криптонімом І.К.; 1-ше видання побачило світ ще 1921, а 2-ге — 1924). Ці видання стали підставою для численних передруків у роки війни, головно в Сх. Україні, на сторінках газет або окремими книжечками. 1942—44 працював на посаді редактора у львів. Українському видавництві. Час від часу з’являлися його змістовні, хоча й короткі, газетні статті, головно в Кракові, де цензура була легшою, ніж в окупованій Україні. 1941—43 написав «Історію України», задуману як «провідник для інтелігента, що хоче пізнати головні лінії нашого історичного шляху» (книжка вперше була надрукована 1949 коштом НТШ у Німеччині (Мюнхені) під псевд. Іван Холмський; за цим виданням її посмертно було передруковано 1990 у Львові накладом понад 200 тис. прим.; майже одночасно первісний текст з правленого автором машинопису, імовірно з конспіративних міркувань, датованого 1 лют. 1938, опубліковано, теж масовим тиражем, у ж. «Дзвін»; 1990, № 5—12, 1991, № 1—3). Після відновлення рад. влади у Львові К. став зав. Львів. від. Ін-ту історії України АН УРСР і, одночасно на деякий час, в. о. декана істор. ф-ту Львів ун-ту (нині Львівський національний університет). Спершу він отримав урядове доручення підготувати істор. та етногр. обґрунтування
зх. кордону УРСР, але незабаром надійшла вказівка цю роботу припинити (див. Кордони державні України). Наук. характер мала написана К. частина довідника «Львів» (1945, рос. вид. 1946; цей довідник був значно змістовнішим, ніж рад. довідники пізніших часів). Проте вже незабаром, особливо інтенсивно з серед. 1946, розгорнулося брутальне паплюження К. та ін. учнів М.Грушевського в пресі й на зборах інтелігенції. У верес. 1946 було ліквідовано львів. відділи гуманітарних ін-тів АН УРСР, у т. ч. Ін-ту історії України. Під тиском тодішніх владних структур К. був змушений переїхати до Києва, де йому надали посади ст. н. с. Ін-ту історії України АН УРСР і зав. відділу стародруків Держ. публічної б-ки УРСР. Це «почесне заслання», яке вчений і його оточення сприйняли як закамуфльовану депортацію, тривало до трав. 1948. Повернувшись до Львова, К. отримав скромну посаду в Музеї етнографії та художнього промислу, деякий час залишався без офіц. роботи. 1951 створено Львів. філіал АН УРСР і в його складі Ін-т сусп. наук АН УРСР (нині Інститут українознавства імені І.Крип’якевича НАН України). У новому ін-ті К. став зав. від. історії України, але вже наступного року знову був звільнений. В умовах «відлиги» 15 трав. 1953 К. запросили на посаду дир. ін-ту. 1954 вийшла друком фундаментальна монографія «Богдан Хмельницький», в якій, попри спричинені цензурним контролем недомовлення і вилучення значної частини тексту, зібрано й узагальнено унікальний фактичний матеріал з політ. історії України. Хоча не допускалося слово «держава» і треба було писати лише про «державність», К. зумів висвітлити різні аспекти формування Укр. козац. д-ви, яку очолив гетьман Б.Хмельницький, проаналізував її апарат управління, військо, фінанси, дипломатичну службу. На підставі раніше зібраних матеріалів К. 1953 опублікував працю «Зв’язки Західної України з Росією до середини XVII ст.» (попри актуальну з точки зору рад. режиму назву, комуніст. парт. критики дошукались і в цьому тексті націоналізму). Від
1957 був членом редколегії «Українського історичного журналу», від 1959 (і до 1965) — «Української радянської енциклопедії», в якій опублікував низку статей з історії України, головно середніх віків. 1962 опублікував невелику книгу «Джерела з історії Галичини періоду феодалізму (до 1772)». У час, коли директором ін-ту був К., було започатковано за його редакцією серійні збірники «З історії західноукраїнських земель», «Дослідження і матеріали з української мови» та ін. На посаді директора ін-ту К. підтримував тих учених, які використовували легальні можливості для рятування укр. к-ри, плекання нац. свідомості. Як редактор наук. збірників та ін. публікацій, керівник дисертацій і наук. семінарів він дбайливо виховував молодих науковців, прищеплював їм прагнення до наук. об’єктивності, сумлінності в опрацюванні джерел. Вважаючи ключовим завданням підвищення фахового рівня укр. гуманітарної науки, в останні роки життя приділяв велику увагу заснованому 1961 з його ініціативи семінарові з архівознавства та спеціальних історичних дисциплін в Центр. держ. істор. архіві УРСР у Львові (нині Центральний державний історичний архів України, м. Львів). І.Бутич і П.Тронько підтримали ідею К. про створення історико-геогр. словника України. Це стало одним з поштовхів для рішення про видання «Історії міст і сіл Української РСР» в 26 томах, яка, попри неминучі
393 КРИП’ЯКЕВИЧ
Крип’якевич І. «М. Грушевський: Життя й діяльність». Львів, 1935. Обкладинка.
Крип’якевич І. «Українське життя в давні часи. 1. Княжа доба». Львів, 1934. Обкладинка і титульний аркуш.
394 КРИП’ЯКЕВИЧ
тих умовах хиби, стимулювала пожвавлення краєзнавчої праці, залучення місцевих джерел до опрацювання історії України та її регіонів. Важливу підготовчу працю здійснили для цього видання сам К. і під його кер-вом В.Огоновський, С.Білецький, О.Павенцький та ін. працівники ін-ту. Чимало авторів «Історії міст і сіл Української РСР» змогли використати передану до відділу історії України бібліографічну картотеку про міста й села Галичини, над якою К. працював багато років. Не лише в довоєн. публікаціях, але й тоді, коли доводилося рахуватися з офіц. й неофіц. вимогами цензури, дослідження К. утверджували розуміння укр. істор. процесу як рівнорядного й рівновартісного з істор. розвитком ін. народів. Органічний і самоочевидний для нього україноцентричний підхід справив значний вплив на науку та сусп. свідомість, бо сприймався не як наповнення фактами вже готової схеми, а як узагальнення джерел історичних. К. починав свою наук. діяльність як учень М.Грушевського і спершу повністю поділяв його погляди, репрезентативні для народницького напряму в українській історіографії. У той же час, услід за М.Грушевським, деякі питання з самого початку К. висвітлював з державницьких позицій. З поч. 1920-х рр. він декларував свою солідарність з державницьким напрямом в українській історіографії. Але на відміну від В.Липинського, С.Томашівського, І.Кревецького та їхніх послідовників К. не перебільшував впливу «народництва» і «неонародництва» на М.Грушевського й визнавав реальні здобутки «народницької» історіографії. Хоча в працях К. і працях його вчителя М.Грушевського акценти не ідентичні, обидва вони не нехтували ані соціальним аспектом історії, ані процесами націотворення й державотворення. К. підкреслював значення соціальних виступів нар. мас, у його дослідженнях нема властивої В.Липинському ідеалізації укр. шляхти. Сам К. стояв на позиціях нац. солідаризму, але підкреслював не лише необхідність єднання у вирішальні хвилини всіх верств народу, але й той
факт, що розмаху нац. рухові надавала активність нар. мас. Закидав гетьманові І.Виговському, що той «занадто гостро ставав по стороні панівної верстви і тим дратував і обурював козацтво та селянство», яке «жило недавніми традиціями боротьби за соціальну волю». Галицьких москвофілів картав за те, що вони не солідаризувалися з боротьбою селянства проти залишків панщини. Схвально писав про ту частину інтелігенції («інтелігентну верхівку»), яка «в народі відкрила великі революційні сили, що скупчувалися коло економічних і соціальних питань», саме це, на його думку, стало передумовою залучення мас до нац. ідеології. У конкретних дослідженнях К. дотримувався, переважно, засад позитивізму (див. Позитивізм в історичній науці), у той же час у його узагальнених характеристиках істор. процесу відчувається вплив нац. романтизму. Підкреслював він і досягнення історико-культ. школи К.Лампрехта, уже в рад. час рекомендував своїм учням користуватися підручником Е.Бернгайма — типового репрезентанта неокантіанства в історичній науці. У наук. світі К. відомий насамперед як дослідник та видавець джерел і автор побудованих
на їх підставі студій. У той же час широке громад. визнання в Галичині, а в роки незалежності — і в ін. регіонах України, принесли йому підручники, синтетичні огляди осн. проблем нац. історії, а також науково-популярні праці. П. у м. Львів, похований на Личаківському цвинтарі. Тв.: Матеріали до історії української козаччини, т 1. Документи по рік 1631. В кн.: Жерела до історії України-Руси, т. 8. Львів, 1908 (упорядник і автор вступної статті «Козаччина і Баторієві вольності»); Студії над державою Богдана Хмельницького. «ЗНТШ», 1913, т. 117—118; 1925, т. 138—140; 1926, т. 144—145; 1927, т. 147; 1931, т. 151; Археографічні праці Миколи Костомарова. «ЗНТШ», 1918, т. 126—127 і окремі вид.; Український державний скарб за Богдана Хмельницького. «ЗНТШ», 1920, т. 130; Ставропігійська літографія в рр. 1847—1854, т. 1. Львів, 1921; Історія козаччини. Львів, 1922 (2-ге вид. — 1934); До історії Українського Державного архіву в XVII ст. «ЗНТШ», 1924, т. 134–135; «Мемуари українців XVI—XVII ст.» (Львів), 1924, № 9–10; Нарис історії українського ловецтва до кінця XVIII в. Львів, 1925; Середньовічні монастирі в Галичині. «Записки Чину святого Василя Великого», 1926, вип. 1—2; Остафій Астаматій (Остаматенко), український посол у Туреччині 1670-х рр. «Україна», 1928, кн. 6 (31); Коротка історія Зборова до початку ХIХ в. Львів, 1929; З історії Гуцульщини. Львів, 1929; Історичні проходи по Львові. Львів, 1932; 1991; 2007; Історія українського війська. Львів; 1936; Вінніпеґ, 1953; Львів, 1992; Князь Ярослав Осмомисл (1158—1187). Львів, 1937; Історія української колонізації, т. 1. Львів, 1938; Зв’язки Західної України з Росією до середини XVII ст.: Нариси. К., 1953; Богдан Хмельницький. К., 1954 (2-ге вид. — Львів, 1990); Львів княжих часів. В кн.: Нариси історії Львова. Львів, 1956; Бібліографія історії України в дожовтневий період. «УІЖ», 1958, № 5; Стан і завдання української сфрагістики. «УІЖ», 1959, № 1; Документи Богдана Хмельницького (1648—1657). К., 1961 (співупорядник); Джерела з історії Галичини періоду феодалізму (до 1772 p.). К., 1962; Літописи XVI—XVIII ст. в Галичині. В кн.: Історичні джерела та їх використання, вип. 1. К., 1964; Адміністративний поділ України 1648— 1654, вип. 2. К., 1966; До питання про національну самосвідомість українського народу в кінці XVI — на початку XVII ст. «УІЖ», 1966, № 12; Нарис методики історичних досліджень. «УІЖ», 1967, № 2—4, 7—10; До питання про герб Львова, «Архіви України» (К.), 1968, № 1; Галицько-Волинське князівство. К., 1984; Львів, 1999; Історико-філософічна секція НТШ під керівництвом М.Грушевського у 1894—1913 рр. «ЗНТШ»,
Пам’ятник на могилі І. Крип’якевича на Личаківському цвинтарі у Львові. Скульптор Т. Бриж.
1991, т. 222; Полуднева Україна в часи Хмельниччини. «Український археографічний збірник» (К.), 1993, вип. 2; Львівська Русь у першій половині XVI ст.: Дослідження і матеріали. Львів, 1994 (Львівські історичні праці, Джерела. вип. 2). Зміст: Львівська Русь у першій половині XVI віку (репринт видання 1907 р.), матеріали до історії Львівської Русі (1460—1550) (джерельні матеріали); Універсали Богдана Хмельницького 1648—1657. К., 1998 (співупорядник). Літ.: Ісаєвич Я. Іван Крип’якевич (25.VI. 1886). В кн.: Український календар 1966. Варшава, 1965; Його ж. Архівознавство і джерелознавство в працях І.П. Крип’якевича (до 80-річчя з дня народження).«Архіви України», 1966, № 3; Івасюта М. Іван Петрович Крип’якевич (до 80-річчя з дня народження). «УІЖ», 1966, № 6; Винар Л. Іван Крип’якевич. «Український історик», 1967, № 1—2; Його ж. Іван Крип’якевич як бібліограф. «Сучасність», 1968, № 9; Його ж. Іван Крип’якевич як дослідник української сфрагістики. «Український історик», 1973, № 1—2; Пріцак О. Іван Крип’якевич (1886—1967). «Український історик», 1968, № 1—4; Крип’якевич Р. Історик України. «Дзвін», 1990, № 5; Грабовецький В. Іван Крип’якевич — визначний історик України. До 110-річчя від дня народження. Івано-Франківськ, 1996; Ісаєвич Я. Історія Галицько-Волинської держави Івана Крип’якевича. В кн.: Крип’якевич І. Галицько-Волинське князівство. Львів, 1999; Дашкевич Я. Іван Крип’якевич — історик консервативно-державницької школи. «Воля і Батьківщина», 2000, № 1; Сливка Ю. Академік Іван Петрович Крип’якевич: Спогади. Львів, 2000; Стеблій Ф. Крип’якевич Іван Петрович. В кн.: Інститут українознавства імені І.Крип’якевича НАНУ: Наукова діяльність, структура, працівники. Львів, 2001; Іван Крип’якевич у родинній традиції, науці, суспільстві: Збірник наукових праць (Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність). Львів, 2001; Архів Івана Крип’якевича: Інвентарний опис. К.—Львів, 2005; Юркова О.В. Іван Петрович Крип’якевич. В кн.: Інститут історії України НПН України: 1936— 2006. К., 2006; Дашкевич Я. Іван Крип’якевич. В кн.: Дашкевич Я. Постаті. Львів, 2006, 2007. Я.Д. Ісаєвич.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «КРИПТОГРАФІЯ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
