КРИМСЬКИЙ ХАНАТ — д-ва на зразок степових імперій (рах nomadica), що існувала на пд. України, в Прикубан’ї та на Пн. Кавказі від бл. 1430 до 1783. Назва і територія. У титулатурі крим. ханів належна їм д-ва називалася метафорично «Тахті-Крим» («Кримський престол») або «Тахт-і-Крим ве Дешті-Кипчак» («Престол Криму та Кипчацького степу»). Цій назві передували означення, також метафоричні, що стосувалися Золотої Орди — «Улу(г) Орда» («Велика Орда») — та її метрополії в Нижньому Поволжі — «Улу(г) Юрт» («Велика вотчина»). Від 1502 хани вживали також титул імператорського рангу «падишаг» (див. Падишах), але не користувалися ним у стосунках з осман. султанами. У 1-й пол. 16 ст. крим. хани претендували на роль спадкоємців усієї імперії Чингізхана як «імператорів усіх монголів» (barHa Mogol padiХahі). Д-ву крим. ханів османці та їхні європ. сусіди називали «Кримським ханатом» (за назвою столичного міста Крим/Солхат). Європейці іменували її також «Малою Татарією» на протиставлення «Великій Татарії» — Євразійському Степові та Монгол. імперії Чингізхана. У Речі Посполитій та Рос. д-ві її називали «Перекопською Татарією» (Tartaria Praecopensis, Tartaria Precopensis) та «Перекопською ордою» (за калькою назви м. Крим, а згодом пограничної фортеці Ор — «Перекоп»). Литов. та моск. великі князі визнавали імператорський статус крим. ханів і титулували їх «царями кримськими» (або «перекопськими», Caesar Praecopensis). Від серед. 16 ст. повний титул крим. хана було стандартизова-
но — «Ulu Orda ve Ulu Yurtniх ve taht-i Krim ve DeХt-i KipHakniх ve cumle Tatar ve bi-hesab Nogayniх ve Tat ve TavgaHniх ve Da™ GerkaHniх ulu padiХah» («Великий падишаг Великої Орди, Великого Юрту, престолу Криму та Кипчацького степу, усіх татар, незліченних ногаїв, татів, тавгачів та гірських черкесів»). Неофіційно хани та їхні підданці називали свою д-ву «Крим юрт» («Кримська вотчина»). Окрім Крим. п-ова, під правлінням крим. ханів на засадах тих чи ін. форм залежності були степові тер. Пн. Причорномор’я, населені кочовими племенами, переважно ногайцями, — «Орташраси» («Заор’я», «Земля за Перекопом»), а також деякі тер. Прикубання й Пн. Кавказу, населені ногайцями, черкесами та абхазами. Правляча династія кримських ханів. Ханатом правив рід Ґереїв (див. Гіреї). Своє походження він виводив від Тоґа-Темюра (ТукаТімур), молодшого сина Джучі, старшого сина Чингізхана. Власне ім’я Ґерей династія перейняла від імені монгол. племені кереїтів (на припущення Д.Немета, остання назва походить від монгол. ker — велетень та зменшувального суфікса -ey, множина — кереїт), яке в ході завоювань Чингізхана розселилося в Центр. Азії та Сх. Європі. Кереїти були одним з чотирьох провідних племен (кешік) Золотої Орди. Політ. зв’язки династії Ґереїв з кереїтами відобразилися в крим. легенді, за якою один з ханських предків Гияседдін виховувався названим батьком-опікуном (аталиком) з кереїтів. Родовим символом (тамгою) династії Ґереїв був тарак («гребінь») — знак у вигляді тризуба із повернутими додолу зубцями — символ одного з відділів кереїтів, відомого за назвою цього різновиду тамги — таракли. Прізвисько (лакаб) Ґерей взяв засн. династії Гаджжі (див. Хаджі-Гірей), але тільки один з його синів Менглі (див. МенгліГірей I) та його нащадки іменували себе Ґереями. Цей факт дає змогу припустити, що лінія Ґереїв пішла від однієї з дружин Гаджжі-Ґерея, імовірно, кереїтки за походженням. Будучи чингізидами, усі Ґереї від народження мали право на
Бахчисарай. Тюрбе Гаджжі-Ґерея. 1501. Фото початку 21 ст. (до реконструкції).
титул хана, але в К.х. його носили тільки ті з них, хто хоч раз посідав престол. Імператорський титул падишагів хани з роду Ґереїв ввели до свого титула після завоювання 1502 Великої Орди — метрополії Золотої Орди. Усі принци та ханські доньки мали титул султан (султанка). Після встановлення залежності К.х. від Османської імперії остання почала практикувати «почесне заручництво» Ґереїв. Суть його полягала в тому, що хтось із принців з роду Ґереїв, зазвичай братів хана, перебував у
«полоні» в осман. султана. У Стамбулі не раз добровільно мешкали амбітні пошукачі крим. трону. Престол за традицією переходив до старшого в роду. Від поч. 1475 було введено посаду першого заст. хана — калги (тюркське «калга», «кагилга», як припускає Й.Матуц, означає «ставленик»). Той з Ґереїв, хто займав цю посаду, також вважався спадкоємцем трону. Починаючи з правління Мегмед-Ґерея II (1577— 84; див. Мухаммед-Гірей II) було введено посаду другого заст. і спадкоємця — нуреддина (араб. «світоч віри»; див. Нуреддин-султан). На посаду калги призначали лише братів хана, на посаду нуреддина — допускалися і сини. 24 хани зійшли на престол з посади калги і 5 — з посади нуреддина. Степова традиція допускала також «відкрите престолонаслідування», що супроводжувалося вбивством гол. претендентів на престол — братів, дядьків та племінників. Утеча від переслідувань за межі Кримського півострова в степи чи на Кавказ і козакування там («вільне життя» у вигнанні) з побратимами (кунаками) під опікою названого батька (аталика) вважалися нормою життя крим. царевичів. Легітимність престолонаслідування санкціонувалася курултаєм, починаючи із серед. 16 ст. право вибору кандидата на ханство поступово переходить до осман. султанів. Остаточно ця практика закріпилася наприкінці 17 ст. Усунуті з престолу хани перебували на засланні в султанських помістях, часто на о-ві Родос (Середземне м.). Деякі представники династії сходили на трон двічі й навіть тричі (ель-Гаджж Селім-Ґерей I правив чотири терміни між 1671 та 1704). Осман. султани мали право страчувати усунутих із престолу ханів. Два хани — Мегмед-Ґерей II та Інайєт-Ґерей — були страчені, відповідно 1584 та 1637, навіть перебуваючи при владі. Репродуктивна політика Ґереїв зводилася до конкубінажу (унормованого спільного життя як форми одруження) із невільницями, які були або захоплені в полон у різних краях, або привезені як данина від черкеських
племен. Династичні шлюби Ґереї не практикували, за винятком видачі Менґлі-Ґереєм I своїх доньок за осман. принців Мегмеда (п. 1505, син султана Баєзіда II) та Сюлеймана (майбутній султан Сулейман I Законодавець) під час їхніх перебувань у Кафі (нині м. Феодосія) як губернаторів провінції. Султанок роду Ґереїв переважно видавали заміж за представників родової аристократії К.х. Як нащадки чингізидів Ґереї мали особливо значний авторитет і вважалися спадкоємцями Османів у разі вигасання в останніх чол. лінії. Ханські наложниці (хатун), попри невільницьке походження, визнавалися членами династії. Старша конкубіна (наложниця) — валіде султан або улу султан — мала ранг третьої особи в К.х. слідом за калгою. Султанки мали право на дипломатичне листування. Відсутність законних шлюбів забезпечувала спадковість династії лише одній чол. лі-
367 КРИМСЬКИЙ
Бахчисарай. Ханський палац. Портал Демір-Капи («Залізна брама»). Архітектор Алевіз Новий. 1503. Фото початку 21 ст.
Старий Крим (Солхат). Мечеть Узбека. Початок 14 ст. Фото початку 21 ст.
368 КРИМСЬКИЙ
Бахчисарай. Ханський палац. Велика мечеть Біюк-Хан-Джамі. 1740. Фото початку 21 ст.
Бахчисарай. Медресе Зинджирли. 1500. Фото 2008.
нії. Відоме лиш одне відгалуження династії — Чобан-Ґереї (слово «чобан» означало зневажливе «пастух»), що утворилося від нащадків однієї з наложниць калги Фетг-Ґерея (загинув 1596), нібито Марії Потоцької. Один із представників цієї лінії Аділь Чобан-Ґерей був ханом (1665—70), але в подальшому Чобан-Ґереям було відмовлено в праві на ханство. Утворення Кримського ханату. Формування центр. тер. д-ви почалося у зв’язку з монгол. завоюванням (див. Монголо-татарська навала). За свідченням Плано Карпіні (1246), межиріччя Дніпра та Дону було віддане в правління Мауці (Моджи Яя; другий син Чагатая, внук Чингізхана). Ця тер. як окреме володіння згодом була виділена ханом Золотої Орди Мунґке-Тімуром (1267—80) у нунтух (уділ) своєму сину УранґТімуру. Від цього часу дана тер. дістала назву «Кримський край»
(від назви ставки намісника — Крим; це слово, імовірно, означало «рів»; ін. назва ставки — Солхат; нині м. Старий Крим). Згодом ця тер. була пожалувана в окреме володіння (ікта) сельджуцькому султану Ізз-ед-Діну Кейкаусу (п. 1278), котрий прибув до Криму, тікаючи з Малої Азії. 1299 темник Ногай, чингізид і претендент на утворення незалежного ханату, захопив і пограбував Судак через конфлікт із містом з приводу податків. На поч. 14 ст. Крим. улус (див. Улус) мав статус тумена Золотої Орди, тобто намісництва, що виставляло 10 тис. війська. У 1360—80-х рр. улус перебував у руках темника Мамая, який також контролював зх. половину всієї Золотої Орди (див. Біла Орда). Судячи з монет, карбованих у м. Крим 796 та 797 років гіджри (за н. ст. — 1393— 95), п-ів Крим у цей час був окремим улусом Золотої Орди під правлінням Таш-Тімура. Після того, як в управлінні Золотою Ордою виник безлад, спричинений поразкою військ хана Тохтамиша в бою з військами Тімура і втечею Тохтамиша до Литви (1395), Крим. улус стає плацдармом для кількох претендентів на золотоординський престол. 1419 у м. Крим карбує монету Гияс-ед-дін, син Таш-Тімура, а його брат Девлет-Бірди 1427 відправляє з м. Крим посольство до єгип. султана Барсбая. Вел. кн. литов. Вітовт, зазнавши під час походу на землі Золотої Орди поразки на прит. Дніпра — р. Ворскла 1399 (див. Ворскла, битва на річці), продовжив, однак, експансивну політику в Пн. Причорномор’ї, надаючи нащадкам і союзникам Тохтамиша фінансову і воєн. допомогу, а також притулок у Литві. На поч. 15 ст. він прагнув установити протекторат над генуезькою Кафою, але не досягнув у цьому успіху. У свою чергу, кримці та ординці взяли участь у громадян. війні у Великому князівстві Литовському між Свидригайлом та Сигізмундом, що принесло їм багату здобич, передусім ясир. Екон. фундаментом Крим. улусу була міжнар. торгівля Золотої Орди, яка здійснювалася через м. Солхат (Крим), а також генуезькі порти Судак та Кафа (з кін. 13 ст.), що номінально нале-
Бахчисарай. Ханський палац. Зал Дивану. Кінець 16 ст. Фото початку 21 ст.
Бахчисарай. Ханський палац. Мала мечеть. Міхраб. 16 ст. Фото початку 21 ст.
жали монголам і платили їм данину. Через ці порти велася торгівля тканинами, рибою та предметами розкоші, передусім хутром та невільниками, які звідси вивозилися до Зх. Європи та на Близький Схід. Торгівля невільниками базувалася, зокрема, на спец. договорах, укладених мамлюцькими султанами Єгипту із золотоординським ханом Берке (1261) та візант. імп. Михаїлом VIII Палеологом (1281). Занепад торгівлі з Китаєм після 1342 внаслідок розпаду Монгол. імперії та поразка Золотої Орди від Тімура 1395 привели до занепаду Сарая-Берке і ще більше піднесли екон. значення Ка-
фи, яка переорієнтувалася на вивіз місц. товарів — зерна, риби, рабів, хутра, солі, шкіри. Це сприяло також посиленню правителів Крим. улусу, на користь яких ішла частина податків від цієї торгівлі, яку збирала татар. адміністрація в Кафі на чолі з тудуном. Екон. процвітання стимулювало міграцію до Криму золотоординських кланів, зокрема Конграт, Ширін, Барин. На поч. 15 ст. у Пд.-Зх. Криму посилюється князівство Феодоро. Його правляча династія Гаврасів-Таронітів мала за політ. союзників Трапезундську імперію, Молдавське князівство, Велике князівство Московське та Крим. улус. На поч. 1430-х рр. Гадж泥ерей досяг певного консенсусу із золотоординськими кланами, що розселилися в Криму. Однією з важливих його поступок кланам стала згода призначати на посаду тудуна Кафи ширінського бея, наймогутнішого з кланових чільників. Як результат 1434 спільно з феодоритами він розгромив 6-тис. корпус К.Ломмеліно, посланий з Генуї (Італія) на допомогу Кафі. Гаджжі-Ґерей карбував монети 1441 і 1443 у Солхаті та Кирк-Орі. 1445 укладає союз із вел. кн. литов. (з 1447 також королем польс.) Казимиром IV Ягеллончиком. У серп. 1449 формально проголошує себе незалежним правителем Криму, при цьому не полишаючи претензій на золотоординський престол. Статус своїх володінь він визначає як «улуг улус» («великий улус», — тобто суверенний улус). Завдає поразки ханам Золотої Орди: 1452 — на Поділлі і 1466 — на р. Дон. Пошук союзників проти Кафи та Золотої Орди штовхає Гаджжі-Ґерея до союзу з османцями, які з 1446 проявляють активність на пн. Чорного моря. 1454 він приєднується до осман. флоту під час блокади Кафи, діставши 1,2 тис. золотих (див. Дукат) данини. Однак по смерті Гаджжі-Ґерея його син хан НурДевлет виступає за підданство хану Золотої Орди Ахмату. Ін. син Менґлі-Ґерей був вороже налаштований проти Ахмата і тому орієнтувався на союз з Османами (відомий його лист 1469 до султана Мегмеда II). За сприяння
місц. кланів Менґлі-Ґерей утвердився в зх. частині п-ова, а 1471 оволодів Солхатом. 1474 він пропонує наступальний союз проти Золотої Орди вел. кн. моск. Івану ІІІ Васильовичу. Османські завоювання в Криму. Дії Менґлі-Ґерея I, спрямовані на посилення контролю над посадою тудуна Кафи, спричинили 1473 спротив беґа Ширінів Емінека та ін. кланів. Конфлікт переріс у повстання невдоволених проти Менґлі-Ґерея I і той змушений був тікати до Кафи, де генуезці кинули його до в’язниці. Вожді кланів закликали Османів допомогти покласти край анархії. Мегмед II скористався цією нагодою для захоплення економічно й стратегічно важливої генуезької Газарії та розправи з князівством Феодоро, союзником ворожого йому молдов. господаря Стефана III Великого. 6 черв. 1475 осман. корпус на чолі з візирем Ґедюком Агмедом-пашою захопив Кафу, а в груд. — столицю феодоритів Мангуп. На завойованій тер. османці утворили провінцію із центром у м. Кафа (Кефе). На тер. Крим. улусу вони не вступали і не завойовували його. Статус Крим. улусу не змінився. На трон повернувся Нур-Девлет. Менґлі-Ґерей був відправлений до двору султана. 1476 внаслідок безвладдя в Криму утвердився Джанібек, ставленик золотоординського хана Ахмата. Внутр. анархія та загроза відновлення влади Золотої Орди над Крим. улусом змусили крим.
клани відновити на ханстві Менґлі-Ґерея I. Це влаштовувало і Мегмеда II, оскільки, будучи визволеним з генуезької в’язниці під час осман. завоювання Кафи, Менґлі-Ґерей визнав особисте підданство осман. султану Мегмеду II і засвідчив це листом на початку лип. 1475 (згодом це створило прецедент для підпорядкування династії Ґереїв дому Османів, хоча формального договору щодо цього між двома династіями — Османів та крим. чингізидів — ніколи не існувало, але цьому сприяло тривале царювання Менґлі-Ґерея I та витіснення з Криму його братів, що забезпечило престолонаслідування лише по лінії Менґлі-Ґерея I). 1478 Мегмед II відпустив Менґлі-Ґерея і той прибув до Криму. Змагання за золотоординську спадщину. Після повернення до влади Менґлі-Ґерей I зрікся союзу з Великим князівством Литов. і встановив союз з вел. кн. моск. Іваном III Васильовичем. Унаслідок спільних дій союзники відбили наступ золотоординського хана Ахмата на Велике князівство Московське 1480. Поразка золотоординців спричинила заколот проти Ахмата, у ході якого останнього 1481 було вбито. Після цього Менґлі-Ґерей I допомагав великим князям моск. Івану III Васильовичу та Василію III Івановичу воювати з великими князями литов. і сам почав практикувати набіги на укр. землі, що входили до складу Великого князівства Литов. Водночас він сам
369 КРИМСЬКИЙ
Лист Менглі-Ґерея I невідомому османському достойнику, в якому він визнає себе «ставлеником падишаха». 5—15 липня 1475. Стамбул. Архів палацу Топкапи. Е 11776/2.
370 КРИМСЬКИЙ
на сам воював з нащадками Ахмата, 1502 завоював Астрахань (нині місто в РФ), і це поклало кінець Золотій Орді. Крим. хани надалі ще кілька разів збройно підкоряли астраханських ханів; крім того, 1521— 24 Сагіб-Ґерей, а 1524—34 та 1546—49 Сафа-Ґерей займали трон у Казані (нині столиця Татарстану, РФ). На певний час це сприяло відновленню колиш. Золотої Орди під правлінням династії Ґереїв. Але віддаленість її осн. територій від Криму, а також занепад там госп-ва і торгівлі, особливо в Нижньому Поволжі, перешкодили зміцненню влади Ґереїв як володарів Золотої Орди, осердям їхньої д-ви залишався Крим. Водночас Рос. д-ва, що перетворювалася на екон., а разом з тим і політ. центр Сх. Європи, також розпочала боротьбу за золотоординську спадщину. Це стало причиною ворожнечі К.х. і Рос. д-ви. Починаючи з МегмедҐерея I (1515—23; див. МухаммедГірей I), крим. хани проводили виразно протирос. політику. Але внутр. нестабільність Криму, посилена 1551 вбивством Сагіб-Ґерея I (див. Сагіб-Гірей I) унаслі-
док втручання Османів, послабила К.х. і сприяла тому, що 1552 рос. цар Іван IV завоював Казань, а 1556 з допомогою ногайців (див. Ногайська орда) — також Астрахань. На поч. 1560-х рр. Іван IV утвердився на Пн. Кавказі, впритул наблизившись до володінь К.х. та Осман. імперії. Відсутність злагоди між крим. ханами та османцями зірвала їхні спроби відвоювати колиш. золотоординські землі й покласти край посиленню Рос. д-ви. Осман. експедиція 1569 з метою завоювання Астрахані та спорудження каналу між Волгою і Доном скінчилася безрезультатно. Спустошливі набіги кримців на Рос. д-ву, навіть спалення Москви Девлет-Ґереєм I (див. Девлет-Гірей I) 1571 не дали політ. наслідків. У 16 ст. Рос. д-ва зуміла організувати ефективну оборону пд. кордонів, зокрема, завдяки спорудженню «засєчних черт» та прийняттю на військ. службу ординців. Останній похід усіх сил К.х. на Москву взимку 1591 скінчився поразкою кримців. Договір 1593 між Ґазі-Ґереєм II (див. Газі-Гірей II) та рос. царем Федором Івановичем про за-
мирення означав перемогу Москви у змаганні за Улуг Юрт. Відгомоном претензій К.х. на спадщину Золотої Орди до поч. 18 ст. було їхнє право на данину з Рос. д-ви та Речі Посполитої. Перетворення Кримського ханату на провінцію Османської імперії. Стосунки К.х. з Осман. імперією ґрунтувалися не на праві завоювання, а на праві міждинастійної унії, згідно з якою Ґереї визнавали зверхність Османів, включно з правом останніх призначати та усувати крим. ханів. Упродовж першого століття по осман. експедиції в Крим 1475 крим. хани мали всі формальні атрибути суверенітету, визнані в ісламському праві, а саме: право карбувати власну монету і право на хутбе (заздравиці на свою честь під час соборної пополуденної молитви по п’ятницях). Тільки починаючи з Іслам-Ґерея II (1584—88; він створив прецедент, відмовившись від згадування свого імені на першому місці під час хутбе), імена крим. ханів стали згадуватися в хутбе після імені султана. Судочинство за приписами ісламського права (шаріату), спільного для Осман. імперії та К.х., здійснювалося в
Криму суддями (кадіями), які призначалися відомством кадіаскера Румелії (в ті часи охоплювала, крім Болгарії, сучасну Македонію, пн. ч. Греції, ч. Сербії, Албанії, Боснії і Герцеговини та ч. сучасної Туреччини) в Стамбулі. Проте султанське право (канун) на К.х. не поширювалося. Тут діяло традиційне право (адат або тьоре). Хан Мурад-Ґерей (1678—83) навіть збирався, щоправда марно, запровадити судочинство виключно за нормами тьоре. Особливий правовий статус К.х. в його союзі з Осман. імперією проявлявся і в тому, що ханат не входив до жодної імперської митної зони, а тому товари, зокрема невільники, які перетинали осман.-крим. кордон, обкладалися як з одного, так і з ін. боку ввізним митом як імпортні. Хани під час свого правління були повновладними суверенами К.х., мали право на самостійні зовн. зносини, право призначати і збирати податки, право видавати закони тощо. Чимало ханів намагалися проводити справді незалежний політ. курс і робили різкі заяви на адресу Осман. імперії, що призводило до відкритих конфліктів з султанами. Прагнення Ґереїв позбутися контролю з боку Османів спонукало Сагіб-Ґерея I перенести на поч. 1530-х рр. столицю своєї д-ви з Солхата в Бахчисарай (подалі від Кафи з її сильною фортецею, гарнізоном та осман. намісником). Осман. султани мали тільки дві політ. прерогативи стосовно крим. ханів: по-перше, усувати і призначати ханів за власним бажанням, а по-друге, викликати крим. війська на імперські воєн. кампанії. І хоч здійснення цих прав потребувало узгодження з правлячим класом К.х., осман. султани мали чимало засобів заохочення та тиску для цього. З формального боку К.х., починаючи з 1475, завжди був союзною д-вою Осман. імперії, однак, з огляду на частоту втручання осман. влади в престолонаслідування та використання крим. війська для власних воєн. кампаній у більш пізній період, він з часом фактично перетворився і на осман. провінцію.
Осман. політика щодо К.х. визначалася низкою факторів, зокрема її планами стосовно д-в Сх. Європи. Віддаленість Сх. Європи від центр. земель імперії, з одного боку, і важливість цього регіону для постачання в імперію невільників, з другого, блокували плани територіальної експансії імперії в цьому напрямку. Підтримання мирних стосунків з Річчю Посполитою обумовлювалося також завданням запобігати її союзу з австрійс. Габсбургами, що мало стратегічне значення для утримання осман. контролю над Угорщиною. Нарешті, стабільність у Сх. Європі була важливою умовою для транспортування через її тер. товарів, насамперед хутра, з Рос. д-ви. Воєн. домінування і автономний статус К.х. у цьому регіоні відповідали інтересам Осман. імперії, ханат оберігав осман. кордони, постачав невільників і при цьому не потребував дотації держ. коштів (більше того, хани мали право стягати данину з Речі Посполитої — 15 тис. флоринів щорічно — та з Рос. д-ви — бл. 10 тис. рублів на рік; а також мали зиск від іноз. посольств, які привозили ханам подарунки та платили за їх утримання). Так, загалом за 1-шу пол. 17 ст. К.х. стягнув з Рос. д-ви бл. 1 млн руб. Значні прибутки приносили работоргівля та викуп полонених.
К.х. самостійно організовував воєн. кампанії в Пн. Причорномор’ї, передусім набіги за ясирем, що зазвичай не переслідували політ. цілей. Водночас хани брали участь і в осман. походах у цьому регіоні. Уперше Османи запросили крим. війська взяти участь у воєн. кампанії — поході на Молдав. князівство — 1476. Однак тоді, через внутр. чвари та золотоординське втручання, похід не відбувся. Уперше крим. військо на чолі з ханом МенґліҐереєм I приєдналося до османців під час завоювання 1484 фортець Кілія та Акерман (нині м. Білгород-Дністровський), це було зроблено у відповідь на запрошення султана Баєзіда II. 1538 кримці брали участь у поході османців на Молдову. Проте 1569 Девлет-Ґерей I саботував осман. похід на відвоювання Астрахані. Кримці брали участь в організації оборони осман. володінь від укр. козацтва, а з поч. 1560-х рр. — також військ Рос. д-ви. Однак Пн. Причорномор’я дуже рідко ставало ареною спільних осман.-крим. походів. Османи не раз ігнорували інтереси К.х. Вони намагалися стримувати (відповідними наказами) татар. напади на землі Великого князівства Литов. та Корони Польс. (з 1569 — Річ Посполита), а 1538 задля посилення контролю в Пн. Причорномор’ї окупували фортеці Тягиня та Очаків,
371 КРИМСЬКИЙ
372 КРИМСЬКИЙ
Бахчисарай. Панорама. Гравюра з оригіналу Г. Гейслера. 1794.
відібравши останню в хана СагібҐерея I. Щоб усунути причину для пограничних конфліктів, Осман. імперія 1542 ініціювала впорядкування своїх кордонів з Великим князівством Литов. та Короною Польс., хоча й не досягла бажаного результату. Висунута рос. історіографією теза про повну узгодженість політики крим. ханів з політ. курсом Осман. імперії є перебільшенням. Хани самостійно укладали союзи та приймали рішення про воєн. походи в Сх. Європі. Гол. завданням крим. політики тут була воєн.-політ. гегемонія. Вона, звичайно, досягалася воєн. набігами на сусідів та укладанням тимчасових союзів К.х. з одними д-вами проти ін., що було засобом підтримування вигідного для Криму балансу сил у регіоні. Саме керуючись цією політикою, Іслам-Ґерей III (див. Іслам-Гірей III) уклав 1648 союз із Б.Хмельницьким, і це мало вирішальне значення в боротьбі останнього з військами Речі Посполитої. Хан тримався цього союзу до груд. 1653, а потім, з огляду на намір Б.Хмельницького прийняти підданство рос. царя Олексія Михайловича, уклав союз із Річчю Посполитою. 1709—34 К.х. дав притулок запороз. козакам, які шукали у володіннях хана прихисток від репресій рос. царя Петра І за союз із швед. королем Карлом XII. Осн. метою походів крим. військ була воєн. здобич, пере-
дусім полонені, яких потім кримчаки збували на невільничих ринках або звільняли за гроші. Часто-густо набіги здійснювалися всупереч стратегічним політ. цілям К.х. та його міжнар. зобов’язанням. Особливо страждали від цих набігів укр. землі Речі Посполитої, причому і тоді, коли між Осман. д-вою та Річчю Посполитою йшла війна, і тоді, коли був стан миру. Кримці брали ясир на територіях осман. союзників. Воєн. і політ. активність К.х. в Сх. Європі, що збагачувала правлячу верхівку д-ви, стимулювала її сепаратистські настрої відносно Осман. д-ви. Деякі крим. хани, які прагнули проводити незалежну політику, навіть ішли на союз із супротивниками османців. Цьому сприяла слабкість центр. осман. уряду, особливо протягом перших двох третин 17 ст. Так, 1624—28 уряд хана Мегмед-Ґерея III (МухаммедГірей III; див. також Шагін-Гірей) тримався при владі, спираючись на підтримку укр. козаків під проводом М.Дорошенка. 1624 спільними зусиллями козаки і кримці дали відсіч яничарському десантові біля Кафи. 1637 хан Інайєт-Ґерей, заручившись підтримкою козаків, розбив ногайські війська Кан-Теміра. Навзаєм татари потурали мор. нападам козаків на Чорномор. узбережжя Анатолії та Румелії. Цей період був кризовим для осман.крим. стосунків.
Крим. війська добре проявили себе в далеких походах османців: у війнах із сефевідським Іраном (велися від 1570-х рр.) та з Габсбургами (починаючи з «довгої» війни; 1593—1606) в Угорщині. Здебільшого кримці воювали за звичною тактикою — робили раптові короткотривалі набіги на ворожу тер., руйнували тил та комунікації ворога й відступали, забираючи з собою полонених. Для союзників татар. війська були досить корисними при стратегічних оточеннях та організації блокад міст, але до ген. баталій їх залучали лише зрідка через їхню недисциплінованість. Крим. загони не раз потрапляли в полон до персів і переходили до них на службу. Так, 1579 Аділь-Ґерей (калга Мегмед-Ґерея II) потрапив у оточення шаха Мохаммеда I, 1614—23 ШагінҐерей (майбутній калга хана Мегмед-Ґерея III) воював проти османців та своїх побратимів на боці перського шаха Аббаса I. Незадоволення діями крим. військ не раз ставало причиною серйозних конфліктів між Бахчисараєм і Стамбулом. 1583 хан Мегмед-Ґерей II самовільно залишив театр воєн. дій у Закавказзі й проігнорував наказ повернутися, переданий через бейлербея Кафи, натомість сам узяв у облогу Кафу. У відповідь на це османці організували заколот, у результаті якого хан зазнав поразки, втік і, зрештою, був страчений. 1637 Інайєт-Ґерей відмо-
вився йти походом у Закавказзя. Осман. імперія знову організувала збройний заколот, цього разу підбуривши проти хана ногайців під проводом Кан-Теміра. Хан з допомогою укр. козаків Т.Федоровича завдав поразки ногайцям, але коли з’явився на аудієнцію до султана Мурада IV, то його там удавили. З останньої третини 17 cт. Осман. д-ва спромоглася поставити К.х. під значно жорсткіший контроль. До цього османців спонукали, по-перше, провали у власній обороні в Угорщині, а по-друге, активізація експансіоністської політики Рос. д-ви в Пн. Причорномор’ї після укладання останньою союзу з укр. козацтвом. Поступово буферна зона степу, що відділяла К.х. від його пн. сусідів, була приєднана до Рос. д-ви, і це привело до того, що власна тер. К.х. перетворилася на театр воєн. дій. Тим часом татар. кіннота стала менш ефективною у боротьбі з військами, оснащеними вогнепальною зброєю. Крим. хани змушені були вдатися до укріплення кордону своєї д-ви й організації оборони, а отже, й до посилення дисципліни в країні і до розширення політики лояльності до Стамбула. Прихід до влади і тривале правління в Осман. імперії великих везірів (візирів) з родини Кьопрюлю мало своїм результатом упорядкування фінансів та централізації уряду, що позначилося й на стосунках з К.х. Крим. хани почали частіше мінятися на престолі, строки їхнього царювання стали коротшими, вони по кілька разів сходили на трон. Воєн. досвід та талант разом з лояльністю до султана стають гол. критеріями у відборі кандидатів на ханство, тоді як воєн. невдача або невправність служили достатнім приводом для усунення навіть заслуженого хана. Так, 1677 після невдачі під Чигирином (див. Російсько-турецька війна 1676—1681) було усунуто з ханства Селім-Ґерея I, а 1683 за ігнорування походу на Відень (див. Віденська битва 1683) — Мурад-Ґерея. По кілька разів сходили на трон: ель-Гаджж Селім-Ґерей I (правив 4 рази упродовж 1670—1704), Девлет-Ґерей II (правив двічі між 1699 та 1713),
Каплан-Ґерей I (царював тричі між 1707—36), Селім-Ґерей II Кати («Суворий»; правив 1743—48, уславився в походах на Персію), Крим-Ґерей (пробув на ханстві два терміни між 1758 та 1769). Хани поступово втрачають зовнішньополіт. ініціативу і мусять вступати в союзи, укладені Осман. імперією. Так, стратегічно важливий для К.х. союз з Річчю Посполитою, спрямований проти Рос. д-ви, було залишено внаслідок прийняття укр. гетьманом П.Дорошенком осман. протекторату та участі Речі Посполитої в протиосман. «Священній лізі». Водночас кримці майже щорічно в інтересах Осман. імперії проводять походи в Угорщину та Трансильванію (істор. обл. на пн. Румунії). Тим часом рос. військо і запороз. козаки під час Кримських походів 1687 і 1689 досягають Перекопа. 1695 К.х. втрачає свої фортеці у нижній течії Дніпра (див. Азовсько-Дніпровські походи 1695—1696). Щоб компенсувати втрату Азова (1696), османці будують фортецю Єнікале та укріплюють Очаків. Одними з останніх проявів самостійної політики К.х. були плани Девлет-Ґерея II (1708—13) приєднатися до союзу укр. гетьмана І.Мазепи зі швед. королем Карлом XII (перемога Петра I в Полтавській битві 1709 зірвала ці плани), а також прийняття в підданство запороз. козаків, які заснували на землях ханату Олешківську Січ, і визнання К.х. гаран-
том вольностей Війська Запорозького за конституцією П.Орлика. Наступ Російської імперії і завоювання Кримського ханату. Прутська кампанія 1711 (див. Прутський похід 1711), що скінчилася поразкою рос. армії, стала останнім стратегічним успіхом К.х. в боротьбі проти Рос. д-ви. Крим. військо на чолі з ДевлетҐереєм II відіграло ключову роль в оточенні і блокуванні військ Петра I. Однак уже під час російсько-турецької війни 1735— 1739 війська Російської імперії двічі проривалися в Крим: 1736 — через Перекоп, а 1739 — по Арабатській Стрілці. 1736 було захоплено столицю Бахчисарай і спалено ханський палац. Бєлградський мирний договір 1739 не завдав К.х. територіальних втрат, але зречення Осман. імперією прав на укр. землі привело до зростання екон. та воєн. присутності Росії в Пн. Причорномор’ї. Зокрема, Рос. імперія вперше дістала право торгівлі на Чорному м. (хоч і на кораблях осман. підданців) і отримала право будувати фортеці на тер. Гетьманщини. Наступні чверть століття осман. уряд намагався стабілізувати стосунки з Рос. імперією різними миротворчими заходами. Було облаштовано сухопутний кордон, організовано комісію для врегулювання взаємних прикордонних претензій між К.х. та Військом Запороз., у Бахчисараї відкрито спочатку укр. консульську місію (проіснувала до 1758), а зго-
373 КРИМСЬКИЙ
374 КРИМСЬКИЙ
дом — і рос. (проіснувала від поч. 1750-х рр. до 1764). У 18 ст. крим. хани змушені були погодитися на буд-во осман. фортець на своїй тер. (Єнікале і Арабат) і розміщення осман. гарнізонів у власних фортецях. Самостійно здійснювати буд-во своїх фортець на Дніпрі вони не могли. 1758 рос. уряд підбурив ногайців до повстання проти хана Халім-Ґерея. Пропозиція прусського короля Фрідріха II Крим-Ґерею 1761 укласти наступальний союз проти Росії скінчилася нічим. У ході російсько-турецької війни 1768—1774 осман. війська зосереджувалися переважно в Подунав’ї, у цей час К.х. змушений був самостійно обороняти свої пн. кордони. Власними силами він спромігся провести лише один раптовий рейд в укр. землі взимку 1768—69. Пророс. симпатії ногайських кланів ще більше послабили оборону К.х. У лип. 1771 рос. війська під командою кн. В.Долгорукова легко зайняли весь Крим. п-ів, включно з осман. Кафинським ейялетом. За умовами Кючук-Кайнарджийського мирного договору 1774 К.х. став незалежною державою, причому до нього прилучалася колиш. тер. Кафинського ейялету. За Айнали-Кавакською конвенцією 1779 осман. султан визнавався главою мусульман у К.х. Проте Росія зберігала за собою фортеці Керч та Єнікале, а її війська залишилися на п-ові.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «КРИМСЬКИЙ ХАНАТ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
