КРИМСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ 1945, Ялтинська конференція 1945 — зустріч 4—11 лют. 1945 в Лівадійському палаці (див. Лівадія) поблизу Ялти голови РНК СРСР і генерального секретаря ЦК ВКП(б) Й.Сталіна, президента США Ф. Рузвельта, прем’єр-міністра Великої Британії У.-Л.Черчілля, міністрів закордонних справ та начальників вищих штабів союзних д-в, ін. радників країн «Великої трійки» (СРСР, США і Великої Британії) з метою вирішення низки ключових питань, пов’язаних із закінченням Другої світової війни та повоєн. устроєм світу. Осн. блоками проблем, що розглядалися на конф., стали: 1) про заснування Організації Об’єднаних Націй; обриси якої були окреслені на конференціях у ДумбартонОксі (в околиці Вашингтона; 21—28 верес. 1944 та 29 верес. — 7 жовт. 1944); 2) про повоєн. долю Німеччини: принципи розмежування окупаційних зон, кількість окупаційних д-в (питання участі Франції), репарації; 3) про утворення єдиного уряду та майбутню тер. Польс. д-ви; 4) про продовження бойових дій на Далекому Сході за участю СРСР. По 1-му блоку питань конф. розглянула пропозицію СРСР про членство центр. представництва та представництв усіх республік Рад. Союзу в ООН із правом голосу (16 членів; див.
Конституційні зміни в СРСР 1944). Така пропозиція була розкритикована Ф. Рузвельтом, оскільки порушувала принцип «одна держава — один голос», проте отримала підтримку У.-Л.Черчілля за умови аналогічного включення до ООН на правах окремих членів із правом голосу низки брит. домініонів (Австралії, Канади, Нової Зеландії, Пд.Афр. Союзу, Індії). 7 лют. В.Молотов висунув нову пропозицію з цього ж питання, у якій ішлося про зменшення загальної кількості представництв до чотирьох (СРСР, Укр. РСР, Білорус. РСР та Литов. РСР). Після обговорення було остаточно відкинуто можливість членства Литви, пов’язане з негативним ставленням зх. д-в до інкорпорації країн Балтії до СРСР. Лише 10 лют. Ф.Рузвельт дав згоду підтримати рад. пропозицію про надання права участі в конф. країн-засновниць ООН трьом представникам з рад. боку — від СРСР, УРСР і БРСР. Позитивне рішення щодо УРСР і БРСР стало можливим з огляду на визнання їхньої значущості для долі Європи і світу у вимірах чисельності нас. й розмірів тер., значних втрат, яких вони зазнали впродовж війни, та наявності в них номінально незалежних мін-в (наркоматів) зовн. справ та оборони, запроваджених навесні 1944. Результатом проведеної роботи стала «Декларація Об’єднаних Націй», яка проголосила склад держав-засновниць ООН («Велика трійка» і Китай) та д-в, що запрошувалися до участі в майбутній установчій конф. ООН у Сан-Франциско (шт. Каліфорнія, США), — це всі країни, які оголосили війну д-вам осі Рим— Берлін—Токіо до 1 трав. 1945. У декларації також зазначалося, що ООН матиме вищий постійно діючий орган — Раду Безпеки Організації Об’єднаних Націй у складі найбільш впливових д-в, кожна з яких може ветувати неприйнятні для неї силові акції ООН проти третіх країн або ж утримуватися під час голосування за «несилові» постанови та дії. Питання про участь УРСР та БРСР у заснуванні ООН на вимогу керівників урядів США і Великої Британії, які були занепокоєні очікуваною негативною реакцією
щодо цього з боку Конгресу США та брит. домініонів, до фінального комюніке конф. не включили, його зафіксували лише у розділі «Всесвітня організація» таємного протоколу, підписаного В.Молотовим, Е.Стеттініусом та А.Іденом. Це призвело до того, що Україні й Білорусі не були надіслані офіц. запрошення на конф. до Сан-Франциско (США), а тому поява на конференції укр. та білорус. делегацій була неочікуваною для її учасників, що спричинило скандал й обмін ультиматумами. У справі майбутнього розмежування окупаційних зон у Німеччині боротьба розгорнулася довкола питання про участь у цьому процесі Франції. Залучення її лобіював У.-Л.Черчілль, оскільки, на його думку, без неї стабільність майбутньої Європи була неможливою. Й.Сталін цьому опирався. Ф. Рузвельт також ставився до цього неприхильно попри наполягання своїх радників. У ході роботи, 10 лютого, рішення таки було прийняте, і Франції було надано місце в Міжсоюзницькій контрольній комісії та право вето. Окупаційна зона для неї повинна була виокремлюватись із окупаційних зон США та Великої Британії. Сторони задекларували спільну мету — роззброїти та розпустити нім. збройні сили, ліквідувати військ. пром-сть Німеччини, справедливо покарати всіх воєнних злочинців, відшкодувати збитки, заподіяні гітлерівцями, заборонити нацистські партії (див. Нацизм). Поряд з демілітаризацією та денацифікацією Німеччини переможці зобов’язувалися створити умови для гідного існування нім. народу. Обговоривши питання про можливість стягнення репарацій з Німеччини, учасники вирішили створити Міжсоюзницьку контрольну комісію (з осідком у Москві), яка мала перевести це питання в практичну площину. Розмір репарацій та детальна схема поділу тер. Німеччини визначені не були, їх розгляд перенесли на засідання Міжсоюзницької контрольної комісії в Москві. Ухвалена в результаті обговорення спільна заява визначила за мету продовження війни, принцип післявоєн. демілітари-
зації та денацифікації Німеччини, а завершення бойових дій в Європі визнавалося можливим лише за умови повної і безумовної капітуляції Третього рейху. Питання про тер. майбутньої Польс. д-ви було розв’язане загалом на користь СРСР: Й.Сталін відстоював етнічний принцип визначення сх. кордонів Польщі, що приблизно відповідали «Керзона лінії», встановленій 1919. За цієї умови осн. частина Західної України та Зх. Білорусі мала входити до складу СРСР. Фактично така конфігурація повторювала територіальні рішення пакту Молотова—Ріббентропа 1939 (див. Радянсько-німецькі договори 1939), за винятком передачі польс. стороні Білостоцького регіону. Цьому рішенню опирався У.-Л.Черчілль, проте за такий розподіл виступив Ф.Рузвельт. Польщі мали бути надані землі на сх. Німеччини, навіть якби для цього необхідно було примусово переселити кілька мільйонів німців. Існувала також проблема наявності двох урядів Польщі — так званих Лондонського (довоєн. на еміграції) та Люблінського (маріонеткового прорад.). Й.Сталін наполягав на легітимності створеного під контролем кер-ва СРСР уряду Б.Берута й на «зрадництві» еміграційного уряду С.Миколайчика. Зокрема, він педалював вимогу розпуску Армії Крайової, підконтрольної «Лондонському» урядові, звинувативши її у веденні терористичної діяльності проти Червоної армії (див. Радянська армія) та вбивстві 212 рад. військовиків. Після консультацій СРСР погодився лише на розширення та демократизацію «Люблінського» уряду з залученням еміграційних кіл і перетворення його на «Тимчасовий польський уряд національної єдності». Контроль за здійсненням цього рішення мала здійснювати новопризначена Міжсоюзницька комісія. Керівники Великої Британії та США погодилися на запропоновану Й.Сталіним конфігурацію кордону й фактичне збереження «Люблінського» уряду лише за умови щонайшвидшого проведення в Польщі вільних виборів; кер-во СРСР зобов’язувалося забезпечити їх найраніше через місяць після завершення конференції. Ця обіцянка вико-
нана не була, вибори відбулися лише двома роками пізніше, без будь-якого міжнар. нагляду. Надалі рішення К.к. щодо Польщі зумовили формат радянізації східноєвроп. країн. Одним з основоположних документів К.к. стала «Декларація про політику на визволених територіях» (ін. назва — «Декларація про визволену Європу»), в її основу лягли принципи Атлантичної хартії про право всіх народів обирати форму уряду, за якого вони будуть жити, а також відновлення суверенних прав і самоуправління для тих народів, які були позбавлені цього агресивними націями шляхом насильства. Контроль за новообраними шляхом вільних виборів демократ. урядами мали здійснювати спільні комісії трьох держав. Військ. структури кожної із союзних д-в, що здійснили визволення тієї чи ін. країни, зобов’язувалися забезпечувати та надавати допомогу в їх проведенні. Таке рішення дало змогу рад. кер-ву зберегти присутність своїх військ. сил та можливість прямого впливу на ситуацію у звільнених країнах, що згодом привело до подальшої радянізації Сх. Європи. На конф. було досягнуто угоди про створення постійного механізму для регулярних консультацій між трьома міністрами закордонних справ. На вступі СРСР у війну проти Японії найбільше наполягав Ф.Рузвельт, оскільки в ін. випадку США довелося б воювати з Японією факт3qично самотужки. Попри наявність чинного на той час рад.-япон. договору про ненапад Й.Сталін пообіцяв участь Червоної армії в розгромі япон. війська через 2—3 місяці після завершення війни в Європі за умови повернення СРСР у далекосх. регіоні колиш. володінь і прав Російської імперії, втрачених нею в результаті російсько-японської війни 1904—1905 (військ.-мор. база в Порт-Артурі, нині м. Люйшунь, Китай; Пд. Сахалін; контроль над Китайс. Чанчуньською залізницею, а також включення до складу СРСР Курильських о-вів. Монголія залишалась у сфері впливу СРСР, незалежною від Китаю). США та Велика Британія прийняли ці умови, виходячи з тодішньої ситуації та наявності
власних колоніальних інтересів у регіоні (напр., збереження брит. контролю над Гонконгом, нині Сянган, Китай). У ході переговорів фактично було узгоджено ту конфігурацію сфер впливу, яка вже існувала на той момент чи саме визначалася в ході просування військ союзних д-в. Уточнення стосувалися передусім Балкан. За неофіц. домовленостями, контроль над Грецією отримували зх. д-ви, над Болгарією — СРСР, а інтереси сторін у Югославії мали здійснюватися рівноправно. При цьому офіц. владою в Белграді (нині столиця Сербії) було визнано комуніст. режим Й.Броз-Тіто (У.-Л.Черчілль погодився припинити підтримку інтересів еміграційного монархічного уряду цієї країни). Також було розглянуто питання репатріації бл. 2,5 млн рад. громадян, які на момент закінчення війни опинилися на тер., зайнятій арміями Великої Британії та США. Це були рад. військовополонені, цивільне нас., вивезене на роботи до Німеччини (остарбайтери), та громадяни СРСР, які зі зброєю в руках воювали на боці вермахту і здалися в полон англо-амер. військам. Під час конф. було укладено рад.брит. (Молотов—Іден) та рад.амер. (Гризлов—Дін) договори про збір, умови утримання та взаємну передачу громадян кожної зі сторін. Із боку США і Великої Британії йшлося передусім про військовополонених, визволених рад. військами з гітлерівських таборів. Значна частина рад. громадян, особливо тих, які співпра-
359 КРИМСЬКА
Кримська конференція. Зліва направо: У.-Л. Черчілль, Ф. Рузвельт, Й. Сталін та особи, які їх супроводжують. Лютий 1945.
360 КРИМСЬКА
цювали з гітлерівцями під час війни, опиралася поверненню в СРСР, тому операція з їх репатріації набула рис примусової (напр., видача т. зв. Козачого стану — козаків з родинами, що утримувалися в м. Лінц; нині місто в Австрії); супроводжувалася масовими стратами та самогубствами. З усіх звинувачених у колабораціонізмі уникли видачі лише ті, хто не був громадянином СРСР станом на 1 верес. 1939 і тому не міг вважатися зрадником (західноукр. та латвійські військовослужбовці військ СС — до 20 тис. осіб), а також рос. вояки 1-ї д-зії Рос. нац. армії (РНА), що опинилися на тер. Великого герцогства Ліхтенштейн, парламент якого відмовився здійснювати видачу на підставі неучасті своїх представників у Ялтинській конференції. Зх. д-ви, однак, здійснювали окремі таємні набори рад. громадян: Велика Британія — фахівців на роботи, Франція — військовослужбовців до Іноз. легіону, США — осіб, придатних для використання в розвідувальній діяльності. Значна частина визначених до репатріації осіб залишалася на Заході нелегально. За рад. даними, заг. кількість тих, хто не повернувся (рос. «невозвращенцы»), сягнула 450 тис. осіб, із них 145 тис. українців. Уникли повернення бл. 180 тис. військовополонених. За сучасними оцінками, заг. число осіб, які уникли репатріації, сягає 690 тис. У справі примусової репатріації мільйонів рад. громадян СРСР наочно продемонстрував країнам Заходу репресивний характер рад. влади та значною мірою вплинув на формування негативного образу комуніст. режиму в очах європ. громадськості.
Конф. започаткувала нову, т. зв. Ялтинську (див. також Берлінська (Потсдамська) конференція 1945) систему взаємостосунків і сфер впливу у світі. Рішення конф. вважались і вважаються донині тріумфом рад. дипломатії й одним з пікових моментів історії СРСР. Кер-ву країни на чолі з Й.Сталіним вдалося значно розширити тер. і сфери впливу Рад. Союзу та перетворити його на одну зі світ. супердержав. Конф. затвердила та зафіксувала новий баланс сил і фактично визначила зони протистояння під час «холодної війни». Декларативні рішення щодо проведення вільних виборів у визволених країнах і демократ. принципи побудови політ. життя (Декларація визволеної Європи) лише камуфлювали зони впливу супердержав, які визначалися мірою просування їхніх військ. Принципи «допомоги в становленні визволених країн і проведенні виборів» зумовили втручання у внутр. cправи «визволених країн» і виникнення на тер. Центр. та Пд. Європи мережі підконтрольних Москві держав-сателітів, а відповідно — і поляризацію світу. Рішення про спільну окупацію та розподіл тер. Третього рейху вилилося у виникнення двох нім. д-в, які мали різний сусп. лад і не раз ставали об’єктами загострення стосунків між СРСР і Заходом. Кер-во США і Великої Британії в ході К.к. продемонструвало слабкість і політ. неготовність до адекватного сприйняття й протистояння комуніст. системі, внаслідок чого Ялта в зх. історіографії отримала назву «другого Мюнхена» (див. Мюнхенська угода 1938), тобто малася на увазі відмова від впливу у Сх. Європі
на користь Рад. Союзу задля досягнення тимчасових домовленостей і тактичних інтересів. Для України знаковість К.к. полягає у формуванні її зх. кордону та посиленні в ній етнічного фактора. Разом з тим затвердження саме такої лінії кордону між УРСР і Польщею спричинило майбутню депортацію укр. нас. із тер., що залишалися під контролем Варшави (Холмщина, Підляшшя, Лемківщина; див. Вісла, акція 1947). Рішення та домовленості, досягнуті на К.к., зумовили вихід УРСР на міжнар. арену й майбутню її участь у заснуванні ООН. Із вступом УРСР до ООН зх. д-ви де-юре визнали легітимним держ. органом і єдиним виразником волі укр. народу респ. уряд — РНК УРСР. Це призвело, однак, до нівелювання політ. ваги укр. антибільшовицьких еміграційних сил. Літ.: Советско-американские отношения во время Великой Отечественной войны, 1941—1945: Документы и материалы, т. 2. М., 1948; Советский Союз на международных конференциях периода Великой Отечественной войны 1941—1945 гг., т. 4. М., 1984; Волков Ф.Д. За кулисами второй мировой войны. М., 1985; Толстой-Милославский Н.Д. Жертвы Ялты. М., 1996; Дипломаты вспоминают. Мир глазами ветеранов дипломатической службы. М., 1997; Дещинський Л.Є., Панюк А.В. Міжнародні відносини України: Історія і сучасність. Львів, 2001; Політична історія України. ХХ століття, т. 6. К., 2003; Мировые войны ХХ века, кн. 4; Вторая мировая война: Документы и материалы. М., 2005. О.Є. Лисенко, І.І. Дерейко.
Звільнення Криму. Група бійців Радянської армії біля Севастополя. 1944.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «КРИМСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ 1945» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
