КРИЛЕНКО Микола Васильович (парт. псевд. — Абрам; 14(02).05. 1885—29.07.1938) — парт., військ. і держ. діяч. Д-р держ. і правових н. (1934). Н. в с. Бехтеєво (нині село Смоленської обл., РФ) в сім’ї службовця, колиш. студента, якого за революц. діяльність виключили з ун-ту і вислали на проживання в село. Згідно з даними, наведеними самим К. в написаній ним у 1920-х рр. автобіографії, від 1890 проживав з родиною в м. Смоленськ (нині місто в РФ), де батько редагував газету «Смоленский вестник», а
потім — у м. Люблін (нині місто в Польщі), де батько з 1902 обіймав посаду чиновника в акцизному відомстві. 1903 закінчив класичну г-зію в Любліні (був зарахований до неї 1895) й поступив на історико-філол. ф-т Петерб. ун-ту. Від осені 1904 — чл. студентської революц. підпільної організації. Від груд. 1904 — чл. РСДРП(б)—ВКП(б). 1905—07 займався революц. діяльністю в Санкт-Петербурзі, Москві, Фінляндії, деякий час перебував в еміграції в Бельгії та Франції. Під час перебування за кордоном познайомився з В.Леніним. Кілька разів його арештовували, але оскільки К. постійно і вміло змінював своє прізвище, його за відсутністю доказів звільняли. Перебував під судом за участь у «воєнній організації», але у верес. 1907 був виправданий. Після чергового арешту наприкінці 1907 був висланий до Любліна. 1909 з дозволу властей на кілька місяців приїхав у С.-Петербург і здав екстерном екзамени за повний університетський курс. Працював на каф-рі заг. історії та історії слов’ян в Люблінському ун-ті, викладав літературу й історію в приватних польс. школах у містах Люблін і Сосновець. Написав працю «В поисках ортодоксии» (1909), у якій теоретично відмежовувався від офіц. соціал-демократії. Після того два з половиною роки стояв осторонь парт. життя. Весною 1911 зустрівся в Галичині з В.Леніним і за пропозицією останнього налагодив у Сосновицях (це місто фактично було прикордонним) та неподалік Кракова нелегальні канали «транспорту» через рос. кордон. 1912 прийняв нову пропозицію В.Леніна і виїхав до С.Петербурга для агітаційної роботи, пов’язаної з виборами до 4-ї Держ. думи (див. Державна дума Російської імперії). Будучи в С.Петербурзі, повторно поступив до ун-ту на юрид. ф-т і водночас склав 3 магістерські іспити з нової історії. Від осені 1912 змушений був відбувати обов’язкову військ. повинність, служив у 69му Рязанському полку. Після закінчення строку проходження військ. служби поновив революц. діяльність. ЦК РСДРП(б) направив його в С.-Петербург для роботи в редакції газ. «Правда» та в неофіц. апараті більшовицької
337 КРИЛЕНКО
М.В. Криленко.
338 КРИЛЕНКО
фракції 4-ї Держ. думи (фактично був парт. інструктором з підготовки виступів членів фракції). Після арешту поліцією в грудні 1913 був ув’язнений. У березні 1914 звільнений і висланий в адм. порядку на 2 роки зі столиці. Вибрав для свого проживання Харків, там за завданням партії вів підготовчу роботу до проведення чергового парт. з’їзду та до Пд. парт. конференції. Там цього ж року закінчив складання в Харків. ун-ті держ. екзаменів по юрид. ф-ту. Випадково уникнувши арешту, емігрував до АвстроУгорщини, потім до Швейцарії. Кілька разів зустрічався з В.Леніним, брав участь у парт. конференції в Берні (берез. 1915, Швейцарія). Знову був направлений в Росію, в Москву, на нелегальну роботу. Влітку 1915 був заарештований під чужим прізвищем і після 3 місяців ув’язнення доправлений у Харків як нібито офіцер, який ухилився від військ. служби. У Харкові до квіт. 1916 утримувався під вартою, а потім був направлений у діючу армію на Південно-Західний фронт. Після Лютневої революції 1917 — голова спочатку полкового, а потім дивізійного та армійського к-тів 11-ї армії Пд.-Зх. фронту. У трав. від армійського к-ту був делегований в Петроград (нині м. С.-Петербург), де виступав від імені Пд.-Зх. фронту на зборах з’їзду фронтовиків. За рішенням ЦК РСДРП(б) повернувся на фронт. Через суперечки, що виникли в армійському к-ті, змушений був відмовитися від головування в ньому, після чого як представник к-ту був делегований на 1-й Всерос. з’їзд рад до Петрограда. Став чл. Всерос. бюро військ. організації при ЦК РСДРП(б), Петрогр. військовореволюц. к-ту. В лип. 1917 прибув до Києва, де виступав у Київ. раді робітн. і солдатських депутатів та на зібраннях робітників місц. заводів. Знову виїхав на Пд-Зх. фронт, однак через загрозу арешту повернувся до Києва, а потім виїхав до Петрограда. По дорозі був арештований у Могильові (нині місто в Білорусі) й доправлений у Київ, де проти нього завели справу за обвинуваченням у держ. зраді та під конвоєм доправили в Петроград, де утримували в ув’язненні. У верес. за наказом військ. міністра
О.Верховського був звільнений. Став одним з організаторів і керівників Жовтневого перевороту в Петрограді 1917. Увійшов до складу першого рос. більшовицького уряду. Був чл. К-ту РНК у військ. і мор. справах, чл. Колегії нар. комісарів у військ. справах, нар. комісаром військ. і мор. справ. Від 25 (12) листоп. 1917 — Верховний головнокоманд. ЗС рад. Росії. Був обраний делегатом Всеросійських Установчих зборів і 3-го Всерос. з’їзду Рад. Будучи Верховним головнокомандувачем, виїхав на фронт для переговорів з командуванням нім. військ щодо укладання перемир’я. Керував розгромом ставки ген.-лейтенанта М.Духоніна. Від січ. 1918 — чл. Всерос. колегії з організації і формування Червоної армії (див. Радянська армія). У лют.—берез. 1918 — чл. К-ту революц. оборони Петрограда. Через суперечності з В.Леніним у питанні про формування Червоної армії (К. був противником залучення до цієї справи воєнспеців — офіцерів рос. армії; див. Воєнні спеціалісти в Робітничоселянській Червоній армії) перейшов працювати в органи юстиції РСФРР. Від берез. 1918 — нач. відділу Надзвичайного трибуналу Всерос. ЦВК, з черв. 1918 — керівник центр. колегії обвинувачів Революц. трибуналу при ВЦВК, з 12 квіт. 1919 — єдиний обвинувач Верховного ревтрибуналу ВЦВК, з січ. 1921 — заст. голови Касаційного трибуналу при ВЦВК. Брав участь у створенні рад. суд. і прокурорської систем. 1922—28 — заст. наркома юстиції РСФРР і водночас старший пом. прокурора республіки. 1928— 31 — прокурор РСФРР. Виступав держ. обвинувачем на гучних політ. судових процесах: справи Локкарта—Рейлі, ЦК партії лівих есерів, Р.Малиновського (усі 1918), «Шахтинська справа» (1928), справа «Промпартії» (1930), справа «Процесу Союзного бюро меншовиків» (1931). Захоплювався шахами й альпінізмом. Від 1924 був головою Всесоюзної шахової секції, ініціював проведення в СРСР 1925— 36 міжнар. шахових турнірів, організував приїзд до СРСР чемпіонів світу з шахів Е.Ласкера та Х.-Р.Капабланки. 1927 здійснив сходження на Ельбрус, брав участь у кількох наукових експе-
диціях у Памірі. Написав 6 книг про сходження на гори. 5 трав. 1931 був призначений наркомом юстиції РСФРР, з 20 лип. 1936 до 19 січ. 1938 був наркомом юстиції СРСР. У 1920-х рр. викладав в Ін-ті червоної професури при Всерос. ЦВК, завідував каф-рою кримінального права Моск. ін-ту рад. права, читав лекції на Вищих юрид. курсах та в ін навч. закладах. Від 21 черв. 1937 — дир. Всесоюзного ін-ту юрид. наук. Був відп. редактором журналів «Еженедельник советской юстиции» (1923—25), «Советская юстиция» (1936—37). Написав більше 100 праць з різних питань рад. права. Був членом Конституційних комісій з підготовки Конституції РСФРР і Конституції СРСР (1935—36). Нагороджений орденами Леніна, Червоного Прапора. Займався передусім проблемами кримінального права, судочинства і законності. Обстоював концепцію «пролетарського права» («класового права») як типу права перехідного періоду побудови соціалізму в СРСР (див. Соціалізм). Теор. розробки К. у сфері права сприяли «юридичному обґрунтуванню» протиправних репресій. Він, зокрема, пропонував відмовитися від точного визначення санкцій за певні злочини в Кримінальному кодексі, віддати цю справу на розсуд суддів. Ідею доцільності розглядав як основну і керівну в кримінальній політиці, заперечував класичний принцип «nullum crimen, nulla poena sine lege» («жодного обвинувачення поза відповідним законом, жодного беззаконного покарання»), оскільки, на його думку, висловлену 1935 у ст. в ж. «Советская юстиция», «умови нашої політичної дійсності такі, що іноді вимагають застосування закону з відступом від його текстуального тлумачення і дуже часто вимагають застосування не тієї статті, під яку прямо підпадає даний злочин, при, знов-таки, точному тлумаченні закону. Політична лінія суд. політики при цьому залишається правильною, хоч формально-логічне тлумачення закону страждає». Проте, врешті-решт, К. програв бо-
ротьбу за лідерство у рад. юрид. науці А.Вишинському і сам став жертвою репресій. У ході чергового загострення в СРСР внутрішньопарт. боротьби за владу (див. Компартійнорадянська система державної влади в СРСР) 1938 на пленумі ЦК ВКП(б) був підданий критиці (формально за те, що надто багато сил і часу віддавав альпінізмові). Невдовзі його звільнили з посади, а потім арештували за звинуваченням у причетності до антирад. шпигунської орг-ції. 29 лип. цього ж року Військ. колегія Верховного суду СРСР засудила його до смерті. У цей самий день страчений. Реабілітований 1955. Тв.: Беседы о праве и государстве. М., 1924; Реформа Уголовного кодекса (основные принципы пересмотра Уголовного кодекса). М., 1929; Суд и право в СССР, т. 1—3. М.—Л., 1927— 30; Задачи шахматно-шашечного движения. Л.—М., 1932; Ленин и Сталин о революционной законности. М., 1934; Ленин о суде и уголовной политике. М., 1934; Обвинительные речи по наиболее крупным процессам. М., 1937; Сталинская Конституция: В вопросах и ответах. М., 1937; По неисследованному Памиру. М, 1960; Судебные речи: Избранное. М., 1964. Літ.: Симонов Е.Д. Человек многих вершин: Николай Васильевич Крыленко. М., 1969; Ваксберг А.И. Прокурор республики: Документальная повесть. М., 1974; Максимов Е.В. Николай Крыленко. М., 1979; Муратов Х.И. Первый советский Главковерх: Историко-биографический очерк о Н.В. Крыленко. М., 1985; Якупов Н.М. Первый Верховный главнокомандующий. К., 1989; Крыленко Николай Васильевич (автобиография). В кн.: Деятели СССР и революционного движения России. Энциклопедический словарь «Гранат». М., 1989; Касяненко Ю.Я. Криленко Микола Васильович. В кн.: Юридична енциклопедія, т. 3. К., 2001; Крыленко Николай Васильевич. Web: Клуб альпинистов «Санкт-Петербург» (http://www.alpklubspb.ru/persona/krilenko.htm). Л.В. Гриневич, І.Б. Усенко.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «КРИЛЕНКО» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
