КОТОВСЬКИЙ Григорій Іванович (24(12).06.1881—06.08.1925) — бунтівник, рад. військ. діяч. Н. в м. Ганчешти (нині м. Гинчешть, Молдова) в сім’ї заводського механіка. Навч. в реальному уч-щі, з якого був виключений за нешанобливе ставлення до вчителів. Закінчив с.-г. уч-ще. Багато читав, цікавився есерівською літературою. Працював пом. управителя та управителем маєтку. За фінансові махінації та непорядну поведінку його двічі арештовували: першого разу — 1902, вдруге — 1903. Від початку 1904 перебував на нелегальному становищі, очолював невелику групу есерівських бойовиків, що займалася пограбуваннями. 1905 разом з «бойовою» групою розірвав стосунки з есерами і розширив масштаби грабіжництва. 1907 засуджений до 12 років каторжних робіт, направлений до Нерчинська (нині місто Забайкальського краю, РФ), де працював на будівництві Амурської залізничної магістралі. У лют. 1913 втік із заслання. На поч. 1915 сформував нову «бойову» групу і разом з нею займався грабіжництвом у Бессарабії. 1916 його група здійснила напад на арештантський вагон і звільнила засуджених, які там утримувалися, після
Г.І. Котовський.
242 КОТОРОВИЧ
Б.А. Которович.
Г. Кох.
цього чисельність групи збільшилася до 30 осіб. «Бойовий загін» К. під приводом «повернення народові того, що в народу було відібрано» здійснював зухвалі напади і грабував майно та власність заможних мешканців Одеси. Сам К., як писали одес. журналісти, жив у найдорожчих готелях міста. Цього ж року він був арештований і на суді переконував присяжних, що грабував з ідейних мотивів. Однак присяжні визнали його винним і він був засуджений до страти. Через протести невдоволених рішенням суду та втручання дружини командуючого Південно-Західним фронтом ген. О.Брусилова, до якої К. відправив листа з оповіддю про свою долю, вирок замінили ін. — довічною каторгою. Сидячи в одес. в’язниці, написав автобіографію (сповнену вірою у свою винятковість). У трав. 1917 умовно звільнений з каторги, згодом направлений на Румунський фронт. Обраний чл. полкового к-ту 136-го Таганрозького піх. полку. У листоп. 1917 примкнув до лівих есерів (див. Партія лівих соціалістів-революціонерів), був вибраний чл. к-ту 6-ї армії. У січ.—берез. 1918 командував Тираспольським червоним загоном. Примкнув до більшовиків. 1918 за допомогою більшовицького підпілля здійснив кілька пограбувань в Одесі, зокрема фінансових установ Добровольчої армії. Від лип. 1919 — комбриг 45-ї стрілец. д-зії. Під командуванням Й.Якіра брав участь у переході угруповання червоних військ від Дністра до Житомира. Від листоп. 1919 воював проти білих військ під Петроградом (нині м. Санкт-Петербург). Від січ. 1920 командував бригадою під час боїв на Кавказі, а потім — в Україні (на радянсько-польс. фронті; див. Польсько-радянська війна 1920). Чл. РКП(б) з квіт. 1920. Від груд. 1920 командував 17-ю Кавказ. д-зією. Брав участь у придушенні сел. повстань в Україні (див. Повстанський рух в Україні 1918—1922) та під Тамбовом (нині місто в РФ). У верес. 1921 командував 9-ю кавалерійс. д-зією, у жовт. 1922 — 2-м кавалерійс. корпусом. Після громадян. війни був членом Всерос. ЦВК. 1925 — голова ревізійної комісії Центр. управління промрадгоспами.
Один з ініціаторів створення Молдавської Автономної СРР у складі УСРР (див. Молдавська Автономна Радянська Соціалістична Республіка). Був нагороджений трьома орденами Червоного Прапора. Застрелений 6 серп. 1925 за нез’ясованих обставин у радгоспі Чебанки під Одесою (убивця був схоплений, але потім звільнений від покарання і невдовзі несподівано загинув). За однією із версій, К. вбили співробітники ДПУ, коли встановили, що він продовжував підтримувати зв’язки з одес. бандами злочинців. Його тіло було забальзамоване й покладене в мавзолеї, що був названий його ім’ям, у м. Бірзула (нині м. Котовськ Одес. обл.). За румун. окупації 1941—44 мавзолей зруйнували, у повоєнні часи відновили. Рад. пропаганда зробила з К. символ героя громадян. війни 1918—22. Про нього було знято фільм «Котовський» (вийшов на екрани 1942, режисер М.Мордвін). На його честь в СРСР було названо 3 міста. Літ.: Новохатский М. Путь в легенду. Кишинев, 1976; Советский энциклопедический словарь. М., 1984; Залесский К.А. Империя Сталина: Биографический энциклопедический словарь. М., 2000. В.Ю. Васильєв.
бливе місце в репертуарі посідає творчість Н.Паганіні. Від 1994 деякий час працював у Сіднейській консерваторії (Австралія) як запрошений професор. Від 1995 — худож. кер. і диригент Держ. камерного ансамблю «Київські солісти» (у складі ансамблю багато його учнів, першою скрипкою є його донька — Мирослава Которович, а сам ансамбль називають «оркестром Которовича»). Цього ж року заснував Міжнар. конкурс юних скрипалів у Харкові. Лауреат міжнар. конкурсів ім. Енеску (1967, Бухарест, Румунія); ім. Паганіні (1971, Генуя, Італія), Держ. премії УРСР ім. Т.Шевченка (1985; за концертні програми 1982—84). Літ.: Задерацький В. У виконанні Которовича. «Музика», 1973, № 2; Сатаева Т. Струн пламенные звуки. «Радуга», 1982, № 5; Бєляєва М. Завжди в пошуку. «Музика», 1985, № 3; Чотири дебюти. «Прапор комунізму», 1988, 14 верес.; Білоусов А. Колір гармонії. «Культура і життя», 1998, 4 лют.; Шевченківські лауреати: Енциклопедичний довідник. К., 2001; Лисенко І. Словник музикантів України. К., 2005; Сайт Державного камерного ансамблю «Київські солісти» (http:// www.kyivsoloists.com). П.М. Бондарчук.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «КОТОВСЬКИЙ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
