КОРАН (Кур<н) — священна книга мусульман. Назва «Кур<н» у перекладі з араб. — «те, що читають, вимовляють». За ін. етимологією назва походить від дієКоран. Сторінка рукопису 12 ст.
Коран. Список першої половини 17 ст.
134 КОРАН
Скриня для зберігання Корану. Туреччина, початок 17 ст.
слова «карана» («збирати, згортати в одне ціле»). Історія виникнення. Зміст К. складають пророцтва Мухаммада (Магомета). Мухаммад бен Абдаллах ал-Курайші. Н. бл. 570/71 в м. Мекка (нині місто в Саудівській Аравії). Купцем їздив у Сирію, де завдяки християнам (див. Християнство) та іудеям (див. Іудаїзм) познайомився з ученням про єдиного Бога (араб. — Аллах). Місія Мухаммада почалася бл. 610. Він намагався поширити іслам в Мецці, але його спроби були сприйняті переважно вороже. Зневірившись у жителях Мекки, переїхав 622 у м. Ясріб (Медину, нині місто в Саудівській Аравії) на запрошення тамтешніх послідовників. У Медині він продовжував свою місію до самої смерті (632). Проповіді Мухаммада звичайно запам’ятовувалися на слух. Тих, хто знав напам’ять усі проповіді, називали хафізами («хранителями Корану»). Після смерті Мухаммада халіф Абу-Бакр асСиддик (632—34) за порадою Омара (наступний халіф; 634— 44) доручив колиш. секретареві пророка Зейду ібн-Табіту звести в єдиний текст усі пророцтва за всіма існуючими записами та усними переказами. Підготовлений звід отримав назву «ес-сохоф» і призначався для приватного користування Абу-Бакра і Омара, а зберігався у вдови пророка Хефсе. Решта мусульман продовжували читати К. по пам’яті та власних записах, що спричинило появу його різних редакцій, передусім у плані правопису й мови. Тому халіф Осман (644—54) замовив Зейдові підготувати одну заг. і обов’язкову для всіх редакцію К. на курайшитському діалекті. Зейд повторно упорядкував текст К., поділивши його на
Коран. Фрагмент сторінки. Туреччина, 16 ст.
глави (сури), і 650 р. підготував чотири примірники — для Медини, Куфи (нині м. Ель-Куфа), Басри (нині обидва в Іраку) і Дамаска (нині столиця Сирії). Ін. записи К. були знищені. Редакція Османа дійшла в незмінному вигляді до наших днів. Зміст і догматика Корану. Згідно з мусульманським богослов’ям (калам), К. вважається одвічним і несотворенним. У самому К. стверджується, що ця книга не створена людьми, а є божественним одкровенням. Вона є об’єктом найбільшого шанування й поклоніння мусульман. Сама процедура її читання становить священний ритуал. Правовірний приступає до читання після ритуального омивання. Повчання, заборони, настанови К. торкаються буквально всіх питань життя і смерті правовірного мусульманина. Сусп.-політ. відносини, екон. проблеми, питання війни та миру, взаємостосунків між народами, проблеми побуту, шлюбу, сім’ї, виховання — усе це займає важливе місце у «Священному писанні» ісламу. У читанні К. правовірні мусульмани шукали ліки від усіх хвороб. Мулли, імами читали К. над ліжком хворого, щоб відігнати хворобу. Багато хто з правовірних мусульман і досі вірить у те, що 36-та сура К. «Йа сін» володіє лікувальними властивостями. «Йа сін» читається й над узголов’ям покійного. Перш ніж почати будь-яку справу, правовірний мусульманин прочитає молитву «Істіхар» (араб.: «прошення добра» в Аллаха). Своє повчання Мухаммад ототожнював із повчанням Мойсея й Ісуса Христа, Старий Заповіт і Євангеліє (див. Біблія) визнавав священним писанням, а свою коранічну проповідь розглядав як наступну стадію пророцтва. Не вважаючи Ісуса втіленням Бога (мусульмани заперечують існування Трійці), К. змальовував Його як посланця Божого, проте визнавав, що народився Ісус чудесним чином від пресвятої діви Марії («Батуль Марьям») і отримав від Бога незрівнянний дар творити чудеса, особливо дар воскрешати мертвих, тоді як сам Мухаммад народився природним чином і не
Підставка для читання Корану. Туреччина, початок 17 ст.
був удостоєний чудотворення. Іслам увібрав більше єврейс., ніж християн., догм та звичаїв. Та й сам образ Аллаха більше нагадує грізного старозаповітного Яхве, ніж Ісуса Христа. У К. Аллах постає невидимим, проте всевидющим. К. забороняє зображати Бога і пророків, замість зображення ликів святих правовірні мусульмани застосовують рослинний орнамент (арабески). При Аллахові є сонм ангелів, у числі яких Джібріль і Михаіль, проти нього воює відступник Ібліс (від грец. «діаблос»), інакше — Шайтан (єврейс. «Сатана»). К. говорить про те, що в людини вільна воля і від людини цілком залежить, чи потрапить вона в рай чи в пекло. Оскільки Бог всевидячий, Він наперед наділив людину муками або блаженством. Звідси одні мусульмани, подібно до християн-кальвіністів (див. Кальвінізм), виводять фаталістичне вчення про напередвизначення, але ін., напр. персишиїти, відмовляються бачити в пророцтвах К. підстави для твердження про фаталізм. Пекло і рай змальовані в К. натуралістично: у пеклі — вогонь, у раю — тінисті сади, медові ріки, розкіш і, окрім воскреслих земних дружин, — ефірні діви-гурії. Щоб потрапити до раю, кожний правовірний мусульманин за життя повинен дотримуватися «п’яти стовпів» ісламу: 1) визнавати єдиного Бога і пророчу місію Мухаммада (шахада); 2) 5 разів на день молитися за встановленим зразком (салат); 3) постити вдень протягом усього місяця Рамадан (саум); 4) вносити податок на користь бідних, милостиню-десятину (закят); 5) хоч раз у житті здійснити паломництво на поклоніння (хаджж) до Мекки, при умові, що цьому не
перешкоджають слабке здоров’я і матеріальний стан. Крім того, К. рекомендує здійснювати жертовні вчинки та зобов’язує йти в «джихад», тобто у священну війну за віру проти невірних, якщо невірні нападають першими. К. не тільки накладає на правовірних суто реліг. обов’язки і вчить догматам, а й дає юрид. розпорядження, встановлюючи сусп. норми та регламентуючи повсякденні відносини між людьми. Таким чином, він є гол. джерелом мусульманського права («фікх»). Структура Корану. К. складається із 114 сур (глав), кожна з яких ділиться на вірші («аяти», буквально — чудо, знамення). Кількість аятів у різних сурах коливається від 3 до 286. Недостатньо підготовленому читачеві важко розібратися у змісті К., оскільки священна книга мусульман не має будь-якого плану. К. складається з мовлень і проповідей, повчальних історико-реліг. розповідей про долю стародавніх народів і посланих до них пророків, із притч та заклинань, з етико-правових і обрядових настанов. Усі вони проголошувалися Мухаммадом протягом більше двох десятків років перед різною аудиторією. К. не має цілісної сюжетної, тематичної, хронологічної або ін. послідовності. У викладі матеріалу відсутні система й зв’язок. Сури розміщено за принципом поступового зменшення обсягу — від найдовшої (за винятком першої) до найкоротшої. Мусульманська традиція вважає 86 сур мекканськими (610—22), 28 — мединськими (622—32). Мединські сури загалом довші, ніж мекканські. Європ. вчені встановили, що пристрасні монологи про всемогутність єдиного Бога і неминучу відповідь у Судний день, ін. словами — короткі, палкі й енергійні сури, які були розміщені Зейдом наприкінці К., належать до раннього, мекканського, періоду життя пророка, а от довгі сури із сухими повчаннями та законодавчими розпорядженнями, розміщені Зейдом на початку збірки, — до пізнього, мединського, періоду. Існують суперечності між сурами різного часу. Напр., у давніших сурах ішлося про те, що у вживанні вина «є і користь» [2: 219], тільки не можна молитися у п’яному стані, ко-
ли не розумієш, що говориш [4: 43]. Пізніша сура спростовує ці місця К., трактуючи вживання спиртних напоїв як великий гріх [5: 90]. Перша сура — «ал-Фатіха» («Відкриваюча Книгу») — одна з найкоротших, однак хронологічно в К. вона не є першою, оскільки виголошена набагато пізніше. На початку книги вона посіла місце тому, що має характер вступної молитви, в якій розкривається суть єдинобожжя і поклоніння. Мусульмани вважають її текст найважливішим і повторюють його як молитву набагато частіше від ін. місць К. «Ал-Фатіхою» відкриваються молебні, реліг. збори мусульман, напуття перед дорогою, особливо перед паломництвом. У цілому «ал-Фатіха» аналогічна за ритуальним значенням християн. молитві «Отче наш». Форма і стиль Корану. Пророк Мухаммад подавав одкровення у формі римованої прози. Коли на мові оригіналу К. читає добре натренований читець, створюється враження декламації, що емоційно діє на слухачів. Граматика К. не завжди правильна, і якщо це не помічається, то тільки внаслідок того, що араб. філологи звели його помилки в правила мови. Стиль К. визнається яскравим, образним, барвистим. Будучи переважно реліг.-філос. і законодавчою пам’яткою, К. є й унікальною історикокульт. пам’яткою Аравії кін. 6 — 1-ї третини 7 ст., і водночас — літ. твором з худож. достоїнствами. Це глибокий психологічний документ, що відобразив етапи еволюції особи Мухаммада, його становлення як віровчителя і людини нової епохи. Сприйнятий як слово Аллаха, К. зіграв виняткову роль у формуванні єдиної літ. мови араб. народів і в її розповсюдженні в країнах Азії та Африки. Слова й вирази з К. увійшли до літературної та повсякденної мови мусульман незалежно від їх національності. Натяки на образи і мотиви К. насичують літ. мусульманського Сходу і не тільки її. Коментарі, видання, переклади Корану. Багато труднощів у розумінні тексту К. зумовлені своєрідністю його змісту й форми. До того ж багато потаємних проявів
духовного світу людей родового сусп-ва стародавньої Аравії виявилися назавжди втраченими для нашого розуміння. Здебільшого вони були призабуті навіть для середньовічних мусульман. Для правильного розуміння суті сказаного в К. в ісламі сформувалася певна традиція тлумачення Священного тексту, котра отримала назву «тафсір» (коментар). Провідними коментаторами К. були: Табарі (838—923), Замахшарі (1074—1143), Бейдаві (п. бл. 1286), Союти (1445—1505). К. не раз перекладався на іноз. мови, хоча мусульманські богослови тривалий час негативно ставилися до цього. У Європі з К. вперше познайомилися 1143, коли він був частково перекладений на лат. мову в Толедо (нині місто в Іспанії). 1534 з’явився повний лат. переклад К., виданий Т.Бібліандром у Базелі (Швейцарія); 1698 у Падуї (Італія) вийшов ще один лат. переклад Л.Мараччі; 1547 у Венеції (Італія) — італ. переклад А.Аррівабене. 1647 К. був перекладений на франц. мову А. дю Ріє (Париж), в 1734 — на англ. мову Дж.Селем (Лондон) — і в 1772 — на нім. мову Фр.Мегерліном (Франкфурт). Новіший франц. переклад з араб. оригіналу здійснено Р.Блашером (Париж, 1945—51, т. 1—2). Видання А. дю Ріє було перекладене на рос. мову 1716 П.Постніковим. У 70-х рр. 19 ст. майже водночас і незалежно один від одного було зроблено два переклади К. на рос. мову, цього разу вже з араб. оригіналу. Автором першого з них (1871), так і не надрукованого, був Д.Богуславський (1826—93), другий переклад (1878) належав Г.Саблукову (1804—80). Серйозним недоліком перекладів Д.Богуславського, Г.Саблукова, так само й західноєвроп. перекладів 19 — поч. 20 ст., було те, що в розумінні тексту перекладачі систематично зважали на коментарі мусульманських тлумачниківекзегетів, які вносили в тлумачення «Священної книги» ідеї та поняття, що з’явилися через кілька століть після появи К. і нерідко були чужі поглядам його автора. Лише 1986 і 1990 був здійснений і виданий повний переклад І.Крачковського з мови
135 КОРАН
136 КОРБ
В.Ю. Корбутяк.
оригіналу. Гол. досягненням І.Крачковського є те, що в перекладі К. він спирався переважно на контекст і слововживання самої пам’ятки, не звертаючись по можливості до спец. словників і посібників, особливо до богословських коментарів — тафсірів. В Україні досі немає власного повного перекладу Священної книги мусульман. Виняток становить переклад К. кримськотатар. мовою (1998), виконаний не з мови оригіналу. Існують і два україномовні переклади поч. 20
дания, притчи: (цитаты с коммент.). М., 1991; Коран. К., 2002. Літ.: Авксентьев А., Мавлютов Р. Книга о Коране. Ставрополь, 1984; Климович Л. Книга о Коране, его происхождении и мифологии. М., 1988; Джаббаров С. Мифология Корана и ее земные корни. Ташкент, 1990; Курайши Х., Емыкова-Темиржанова Р. Тематическая систематизация стихов Корана (по актуальным вопросам современности). Нальчик, 2000; Al-Kuran. В кн.: The Encyclopaedia of Islam. Brill, 2003. Н.М. Каймакан.
чл. ЦК КПЗУ. Переслідувався польс. владою. 1930 виїхав до УСРР. Під час «більшовицьких зачисток» 10 листоп. 1933 засуджений Колегією ДПУ УСРР до 5 років таборів. Утримувався на Соловецьких островах (див. Соловки). Рішенням Окремої трійки Управління НКВС Ленінградської обл. РРФСР від 9 жовтня 1937 засуджений до смерті. Страчений. Літ.: Бортей П.І., Фінчук М.С. Першотравнева демонстрація у Заболотові. В кн.: За владу Рад. Львів, 1957; Медведенко М. Червоні прапори над Покуттям. В кн.: За волю народну: Біографічні нариси про видатних діячів революційного руху в Західній Україні. Львів, 1959; Зільберман М. Революційна боротьба трудящих Західної України (1924—1928 рр.). Львів, 1968; Борці за возз’єднання: Біографічний довідник. Львів, 1989; Білокінь С. Соловки. Списки репресованих. Web: «Меморіал» (http://memorial.org. ua). К.Є. Науменко.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «КОРАН» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
