ОДЕСЬКЕ ТОВАРИСТВО ІСТОРІЇ ТА СТАРОЖИТНОСТЕЙ — перше на пд. України наук. тво, що займалося вивченням історії та охороною пам’яток майже на всьому європ. пд. Російської імперії; діяло з 1839 по 1922. Виникло за сприятливих соціокульт. умов, які склалися на пд. України в 1-й пол. 19 ст. Разом із тим, виникнення наук. установи відобразило одну з тенденцій розвитку істор. науки в Рос. імперії — процес її інституціоналізації. Засновниками т-ва були: поміщик, аматор історії і статистики
М.Кир’яков, попечитель Одес. навч. округу Д.Княжевич, професор Рішельєвського ліцею М.Мурзакевич, письменник-богослов О.Стурдза, керівник канцелярії новорос. і бессарабського генерал-губернатора А.Фабр. Діяльність т-ва визначалася статутами (перший затверджено 1839), які змінювали, удосконалювали або перезатверджували 1842, 1873, 1896 та 1912. Задекларована в першому статуті мета — «для розповсюдження історичних та археологічних відомостей про Південну Росію, переважно про Новоросійський край і Бессарабію» — та завдання — збирати, описувати і зберігати всі залишки давнини; відшуковувати, вивчати документи і акти стосовно історії зазначеного краю; критично досліджувати свідчення давніх письменників про цей край; збирати достовірні відомості про теперішній стан географії і статистики; публікувати результати своїх досліджень — майже не змінилися за весь час існування т-ва. Згодом до території, що підлягала дослідженням т-ва, увійшло сх. чорноморського узбережжя. Першим і єдиним почесним президентом т-ва був новорос. і бессарабський генерал-губернатор М.Воронцов (1839—56), який сприяв його заснуванню і розгортанню діяльності. Після смерті першого президента Д.Княжевича (1844) цю посаду було зайнято 1856 і на ній перебували лише високі посадовці, які відігравали роль опікунів. 1873 т-во здобуло статус імператорського. Ключовою постаттю відтоді стала особа віце-президента, яку посідали — О.Стурдза (1839—43), С.Сафонов (1843—44), О.Негрі (1844—54), М.Пирогов (1857—58), архієпископ Димитрій (Муретов; 1858—75), М.Мурзакевич (1875— 83), В.Юргевич (1883—98), О.Бертьє-Делагард (1898—1920). Секретарями були М.Мурзакевич (1839—75), В.Юргевич (1875— 83), Ф.Леонтович (1883—84), В.Яковлев (1884—95), О.Павловський (1895—99, 1905—09), О.Маркевич (1899—1903), І.Линниченко (1903—05), М.Попруженко (1909—19), А.Флоровський (від 1919; крім першого, усі — професори Новорос. ун-ту).
Керівникам т-ва, серед яких були відомі у своїх галузях науковці, удавалося залучити до діяльності як знаних учених із багатьох вітчизн. і європ. наук. центрів зі всіх галузей істор. науки, так і місц. науковців, що могли в ньому реалізувати свій творчий потенціал. Серед них: В.Антонович, П.Бичков, О.Васильчиков, М.Веселовський, В.Григорович, В.Істрін, А.Скальковський, В.Смирнов, В.Тізенгаузен, Ф.Успенський, Е.Штерн, Є.Щепкін та ін. Членами т-ва були також Є.Барсов, П.Бартенєв, О.Бодянський, О.Вікторов, Р.Віппер, М.Владимирський-Буданов, В.Ганка, М.Грабовський, М.Грушевський, І.Каманін, М.Каченовський, П.Кеппен, Н.Кондаков, В.Кордт, Ю.Кулаковський, В.Ламанський, Ф.Лебединцев, М.Максимович, Л.Нідерле, М.Погодін, М.Семевський, І.Срезневський, А.Титов, Н.Устрялов, В.Хвойка, П.-Й.Шафарик, В.Ягич, М.Язиков та ін. На 1 січня 1913 т-во складалося з 19-ти почесних і 145-ти дійсних членів та 61-го кореспондента. За роки існування до його діяльності були причетні бл. 700 осіб, серед яких понад 550 були дійсними членами. На початку своєї діяльності та в останні десятиліття існування т-во було більше зосереджене на вивченні речових джерел. Провадило археол. розкопки античних Пантікапея, Тіри, Херсонеса Таврійського, Ольвії, на о-вах Зміїний та Березань. Досліджувало й опікувалося крим. курганами, у т. ч. Золотим курганом, Царським курганом і Мелек-Чесменським курганом, середньовічними Херсонеським монастирем, Ескі-Кримською мечеттю, Білгород-Дністровською фортецею, Судацькою, Феодосійською, Балаклавською фортецями. Створило Одеський музей (1840) та відало Феодосійським музеєм (1858). Водночас розгорнуло активну діяльність із вивчення писемних та ін. джерел, що зберігалися як у Новоросійському краї і Бессарабії, так і поза їх межами, з метою дослідження місц. історії. Пошукова робота велась як в архівах скасованих установ (фортець св. Димитрія Ростовського, св. Єлизавети), так і в діючих відомчих установах Херсонської губернії, Катеринославської губернії, Та-
врійської губернії та Бессарабії. Поступово в центрі пошуків стали відомчі архіви в Одесі (найбільше — скасованого 1874 управління новорос. і бессарабського генерал-губернатора), а також столичні (особливо — Моск. гол. архів МЗС Рос. імперії). Багато джерел було відібрано в особистих колекціях, серед яких чільне місце посідали б-ки М.Воронцова, зібрання рукописів І.Царського, архів Попових у м-ку Решетилівка та ін. Знайдений, зібраний і збережений матеріал науково обробляли й оприлюднювали в доповідях (або представленнях) на засіданнях. На 435-ти засіданнях станом на 1914 було зроблено понад 1 тис. наук. доповідей. Наук. доробок опублікований у «Записках Одесского общества истории и древностей», окремих монографіях, описах колекцій і зібрань, каталогах та путівниках, які стали помітним явищем в істор. науці. Було зібрано цінну наук. б-ку (в останні роки існування т-ва налічувала майже 11 тис. книжок, серед яких були й стародруки, понад 1 тис. одиниць картографічних матеріалів). Рукописний фонд зберігається в Ін-ті рукопису НБУВ, а також окремий фонд є і в Держ. архіві Одес. області. Т-во опублікувало прибл. 350 праць з археології, епіграфіки, нумізматики тощо; понад 450 праць з історії, краєзнавства, істор. географії, архівознавства (прибл. 1/3 з них присвячена боротьбі Рос. імперії за вихід до Чорного моря у 18 ст. та процесу заселення й госп. освоєння краю), з історії Одеси та Новорос. краю в 19 ст., дотатар. Криму і Кримського ханату, козацтва українського, церк. старожитностей та історії Церкви. Публікувалися некрологи і біографії членів, матеріали щодо внутр. життя установи, рецензії та праці з ін. проблем, зокрема етнографії. Понад 300 праць із доробку т-ва — археогр. публікації. Досягнення поставленої мети було можливим завдяки ефективному механізмові функціонування, а також цілком задовільним матеріальній базі й фінансовому стану. 1912 прибутки складалися із субсидії від уряду, яку т-во отримувало від часу заснування, а
також із щорічних й одноразових членських внесків, сплати за дипломи, пожертвувань, виручки від продажу видань, відсотків від капіталу т-ва та премії Д.Княжевича. Із самого початку т-во було забезпечене приміщенням — від двох кімнат у прибудові побіля Одеської товарної біржі — до власного будинку (1883), в якому тепер знаходиться Одеський археологічний музей (заснований 1920 після націоналізації музею т-ва). Діяльність т-ва почала завмирати із встановленням в Одесі рад. влади. Кілька спроб — у т. ч. й М.Слабченка — активізувати роботу не дали результатів, і з 1922 воно остаточно припинило роботу. Краєзнавчу традицію його успадкувала Одеська комісія краєзнавства при ВУАН (1923— 30), яку очолив С.Дложевський. Згодом наступником археол. традицій Одес. т-ва історії і старожитностей стало засноване 1959 Одеське археологічне товариство, яке в продовження його «Записок...» видало 2 томи «Записок Одесского археологического общества» (1960, 1967) і надало їм паралельної нумерації — № 1—2 (№ 34—35). Видання: Записки Одесского общества истории и древностей, т. 1— 33. Одесса, 1844—1919. Покажчик: Указатель статей, помещенных в I—XXX томах «Записок Императорского Одесского общества истории и древностей». Одесса, 1914. Літ.: Брун Ф. Одесское общество истории и древностей, его записки и археологические собрания. Одесса, 1870; Марков А. Императорское Одесское общество истории и древностей. «Вестник археологии и истории, издаваемый Археологическим институтом», 1888, вып. 7; Юргевич В. Исторический очерк пятидесятилетия Императорского Одесского общества истории и древностей, 1839—1889. Одесса, 1889; Попруженко М.Г. Императорское Одесское общество истории и древностей (по поводу 75-летия его существования). «Исторический вестник», 1914, № 11; Б.В. [Варнеке] Императорское Одесское общество истории и древностей (1839—1914). «Журнал Министерства народного просвещения», 1914, № 12; Лисоченко І.Д. Архів Одеського товариства історії та старожитностей. В кн.: Збірник оглядів фондів відділу рукописів. К., 1962; 150 лет Одесскому обществу истории и древностей: 1839—1989: Тезисы докладов юбилейной конференции 27—28 октября 1989 г. г. Одесса. Одесса, 1989; Сальцова О.А. Пам’яткознавча діяльність Одеського това-
риства історії та старожитностей. В кн.: Праці центру пам’яткознавства, вип. 2. К., 1993; Непомнящий А.А. З історії Одеського товариства історії та старожитностей. «Архівіст: Вісник Спілки архівістів України», 1999, № 1 (4); Симоненко І. Пам’яткоохоронна діяльність Одеського товариства історії та старожитностей. «Вісник Українського товариства охорони пам’яток історії та культури», 1999, № 2; Хмарський В.М. Археографічна діяльність Одеського товариства історії і старожитностей. Одеса, 2002; Шалашна Н. Діяльність Одеського товариства історії та старожитностей у галузі вивчення і збереження книжкових пам’яток (перша половина ХIХ ст.). «Схід», 2006, № 5; Її ж. Історико-книгознавча тематика в діяльності Одеського товариства історії та старожитностей у другій половині ХIХ ст. «Бібліотечний вісник», 2007, № 5. В.М. Хмарський.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ОДЕСЬКЕ ТОВАРИСТВО ІСТОРІЇ ТА СТАРОЖИТНОСТЕЙ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
