НОВІТНЯ ІСТОРІОГРАФІЯ — істор. наука певного періоду чи доби, яка тією чи ін. мірою співвідноситься або асоціюється з концептом «сучасність». Іноді поняття «новітня історіографія» навіть уживають як синонім щодо сучасної історіографії або в буквальному розумінні як історіографії найближчої, наближеної чи останньої щодо сучасності. Зазвичай термін «новітня» та його похідні дефініції, у т. ч. «новітня історіографія», виступають як своєрідний спосіб чи способи репрезентації й осмислення феномену сучасності, зокрема її певних зрізів — інтелектуального, наук. і культ. буття. Вихідним, а часто й визначальним компонентом у конструкції Н.і. є, переважно, масштабні соціо- й етнокульт. трансформації (революції, війни, розпад імперій, виникнення нових держав тощо), котрі продукують кардинальне переформування державно-політ. ладу, сусп. інститутів і культ. поля, зміну світоглядних орієнтирів, ціннісних нормативів, сусп. й академічних стандартів, а також нав’язують певні сценарії перебігу пізнавальних ситуацій, спрямованість науково-історичного процесу та дослідницьких рефлексій. Зазвичай таку переломну межу у творенні Н.і. пов’язують зі знаковими подіями новітньої історії, значно рідше — Нової історії, що спричинили потужні соціо- й етнокульт. імпульси у світі, які поширилися на гуманістичні та сусп. науки. Приміром, із Першою світовою війною чи Другою світовою війною, «холодною війною» 2-ї пол. 1940-х — 1980-х рр., Французькою революцією кінця 18 століття, Російською революцією 1917—1918, роз-
456 НОВІТНЯ
падом СРСР і Варшавського блоку, руйнацією колоніальної системи тощо. Провідну роль у концептуалізації Н.і. відіграє її становище інтелектуальної контраверсії щодо історичної науки минулої доби, зокрема розрив із попередньою традицією, переосмислення контурів предметного поля, виявлення нових вузлових проблем, висунення ін. дослідницьких стратегій, формування відмінного понятійного апарату, впровадження нових візій, концепцій і теорій тощо. Конституювання Н.і., як правило, відбувається з перспективи домінуючих дослідницьких практик певного нац. історіописання, яке наново розставляє відповідні концептуальні віхи та аксіологічні акценти, формує мірила вартості й академічні орієнтири, що кінець-кінцем спонукують до тотальних ревізій минувшини, зокрема до новітнього прочитання та реінтерпретації класичних істор. текстів. Хронологічна локалізація Н.і. істотно різниться як за своїми критеріями й засадами, так і за конкретним терміном. Відтак Н.і. пов’язують із появою прикметних тенденцій і знакових студій (5—10 років), із виходом на наук. авансцену нової генерації вчених (10—25 років), певним періодом істор. думки (30—50 років), а часто-густо — із поточною добою, яку розглядають як критичний чи доленосний момент сучасності. Така розмаїтість поглядів щодо локалізації Н.і. пов’язана з диференціацією самого поняття «сучасність» і багатоманітними смислами, які воно продукує. Власне, виокремлення Н.і. як темпоральної конструкції породжене саморефлексіями академічної спільноти чи її окремих репрезентантів, котрі прагнуть усвідомити своє місце й роль щодо попередників та їхньої спадщини як із перспективи опрацювання локальних проблем, так і в методологічному й теор. розумінні. У вузькому сенсі концепт «новітній» побутує в багатьох працях на теренах історіографії, позаяк його вживають стосовно окреслення сучасних наук. тенденцій, підбиття підсумків із вивчення конкретної проблематики, означення інструментальних чи концептуальних новацій у короткотривалій перспективі тощо.
Приміром, рос. історик М.Карєєв уживав поняття «новітня історіографія» щодо певного масиву наук. літератури кількох років, об’єднаних спільними підходами до відповідної проблематики. Інколи термін «новітня історіографія» застосовують для позиціонування сучасних учених-гуманітаріїв та їхніх візій і теорій як протиставлення чи альтернативи щодо репрезентантів попередньої історіографії та старих концепцій, напр., у вигляді дихотомічного співвіднесення, означення альтернатив щодо усталеної традиції історіописання, інтелектуального й культурницького протиставлення тощо. Натомість, у широкому розумінні, йдеться про заг. інтелектуальні обриси нац. істор. письма, пов’язані з тим чи ін. осягненням сучасності в діахронному й синхронному зрізі, зокрема як у контексті минувшини, так і майбуття. Відтак поняття «новітня історіографія» тим чи ін. чином прив’язують до сучасності, позаяк остання визначає виміри побутування академічної спільноти в часі та просторі. Зрештою, функціональне призначення поняття «новітня історіографія» не тільки зумовлює специфічність і досить вільне перетікання його змістового наповнення, а й істотно модифікує різноманітні смисли, які ширяться в істор. письмі. Західна думка та пострадянська новітня історіографія. Становище Н.і. на пострад. просторі доволі своєрідно й неоднозначно корелюється з тенденціями на ниві світ. соціогуманітаристики 2-ї пол. 20 — поч. 21 ст. Останні так чи інакше переломлюються в дослідницьких практиках сучасних нац. історіографій, хоч і достатньо суперечливо, а часом навіть химерно. У 1970—80-х рр. майже згасли інтелектуальні віяння антропологічного повороту, що остаточно поховав універсалістське представлення минувшини, зокрема нац. гранднаративи, та істотно підважив і трансформував модерністські позиції т. зв. масових візій, себто історії спільнот, структур, інституцій тощо. Відтак до фокуса дослідницьких практик потрапила істор. Людина з різноманітними площинами
її соціального й культ. буття, яка сама конструює і формує відповідні інститути та структури, групову й індивідуальну свідомість, ментальність, ієрархію цінностей, кінець-кінцем — моделі та сценарії повсякденного існування тощо. Отож спадкоємцями антропологічного представлення минувшини стала низка дослідницьких стратегій, представлених як у самостійних напрямах, так і субдисциплінах, зокрема в мікроісторії, культ. антропології, «новій культурній історії», «новій соціальній історії», «новій економічній історії», «новій інтелектуальній історії», історії ментальностей, історії повсякдення, психоісторії, жін. історії (гендерні студії), історії уявлень, історії дозвілля тощо. Від появи візії франц. філософа М.Фуко про епістему (репрезентацію знання як співвідношення між словами й речами) та дискурси (мовні форми представлення епістем) у зх. соціогуманітаристиці поширюється лінгвістичний поворот, який вважають перехідною межею між модерною та постмодерною наукою. Ця інтелектуальна метаморфоза кардинально трансформує як становище науковця й академічної корпорації, так і самі засади функціонування сусп. і гуманістичних дисциплін. Відтак у постмодерністських візіях учений-гуманітарій постає як автортранслятор тексту та, заразом, як його читач-інтерпретатор. Водночас шириться постмодерністська дослідницька стратегія деконструкції (термін нім. філософа М.Гайдеггера), зорієнтована на пошук прихованих смислів, себто з’ясування рівня самостійності мови щодо представленого в ній змісту. Деконструктивізмові відводять домінуючу роль у демістифікації гуманітарного, зокрема істор., знання, хоч його критики вважають, що ця стратегія тотально розмиває основи сцієнтизму та впроваджує крайній епістемологічний релятивізм. На теренах історіописання місце одного із піонерів лінгвістичного повороту посів амер. учений Г.Вайт, який розглядав будь-яку істор. студію як «вербальний артефакт у формі наративних прозаїчних дискурсів», зокрема, ана-
лізував її з перспективи комбінації 3-х дослідницьких стратегій або модусів: аргументації (формізм, органіцизм, механіцизм, контекстуалізм), ідеологічного підтексту (анархізм, консерватизм, радикалізм, лібералізм) та сюжету (роман, комедія, трагедія, сатира). Нині, попри полярні підходи істориків щодо візії Г.Вайта та ін. постмодерних теорій, навіть його опоненти тримаються думки про різні епістемологічні статуси тексту і вважають за можливе обговорювати питання, принаймні щодо певного ступеня (як правило часткового), автономії мови наук. дискурсу. Зрештою, постмодернізм дедалі частіше тлумачать як своєрідну «парасольку» (амер. історик П.Берк), під якою переховуються теоретики, котрі заперечують детермінізм та все, що пов’язане із «соціальною реальністю». Власне, за таким «фасадом» репрезентовано справжнє буйство різноманітних дослідницьких стратегій, технік прочитання текстів і незвичайна мінливість методологічного інструментарію, які годі вкласти в якісь формалізовані концептуальні схеми чи моделі. Так чи інакше постмодерністські візії змусили вчених-гуманітаріїв переосмислити та по-іншому поглянути на наративні конструкції й мовні протоколи наук. і науково-популярних текстів. Водночас вони спричинилися до поширення потужної релятивістської хвилі, котра загрожує зруйнувати не тільки звичні сцієнтичні канони, а навіть елементарні можливості щодо співвіднесення й кореляції наук. знань у соціогуманітаристиці. Це спричинило протилежні, часом досить гострі реакції багатьох дослідників на постмодерністські експерименти або нову чи «наративну філософію історії», які побутують у вигляді, приміром, неосцієнтизму чи новітнього раціоналізму. Засвоєння спадщини модерністської науки 20 ст. та рецепція й осмислення постмодерністських викликів посідають поважне, хоча й і неоднозначне, місце в процесі творення Н.і. на пострад. теренах, зокрема в укр. істор. науці. Нині вони постають як своєрідні змагання між націоцентричними, культурно-антро-
пологічними, постмодерністськими образами минувшини, кожен із яких має своїх адептів і прибічників. Зародковий період, або доба «білих плям» і «білих полів» (1986—1991). Появу Н.і. в пострад. просторі пов’язують зі славнозвісною перебудовою М.Горбачова, розпадом СРСР та етнополіт. ренесансом країн Сх. і Центр. Європи на зламі 1980— 90-х рр. Формація нац. версій Н.і. в означених регіонах спиралася на сполучення і взаємодію досить суперечливих та різноманітних культ. хвиль: заповнення «білих плям» і «білих полів», подолання ідеологічних рудиментів та канонів рад. історіографії, нове відкриття й переосмислення старої, забороненої інтелектуальної спадщини, нову «романтизацію» минулого, засвоєння етнота соціокульт. запитів новостворених чи відновлених д-в, які іноді називають програмою легітимації або «націоналізації», сприйняття й адаптацію здобутків і досягнень світ. істор. науки тощо. Отож саме така різнопланова пов’язаність Н.і. із концептом «сучасність», власне, і творить феномен історіописання кінця 1980-х — 2000-х рр., яке постає як самобутнє мереживо, зіткане з різноманітних культ. шарів. Таке розмаїття векторів спричинилося до співіснування різних культ. та інтелектуальних пластів Н.і. на пострад. просторі, у т. ч. сучасного укр. історіописання. Зародковий період Н.і. звичайно асоціюється з відкриттям та усвідомленням величезних фактографічних прогалин на ниві рад. історіописання. Від 1986 в рад. соціогуманітаристиці розпочалася лібералізація усталених ідеологічних канонів: розширення кола дозволених тем і проблем, зняття табу на згадування й висвітлення багатьох істор. особистостей (під гаслом реабілітації та «повернутих імен»), впровадження вибіркової й поміркованої критики парт. політики за доби сталінізму (т. зв. викривлень, спотворень, перекручень тощо). Спершу кампанія гласності в рад. науці розраховувалася на дозоване й обмежене висвітлення минувшини. Нато-
мість послаблення, зрештою, повне зняття ідеологічних заборон достатньо швидко привело до первісного усвідомлення істотних провалів і лакун у пануючій репрезентації історії народів СРСР, які (лакуни) афористично охрестили «білими плямами». Їхнє фактографічне заповнення спонукало громад. й наук. думку до перегляду існуючих підходів та концепцій. Ба більше, хвиля демократизації зумовила інтенсивне становлення неформального культ. простору, який висував новітні вимоги до освоєння й переосмислення минувшини, зокрема в контексті нац., конфесійних, політ., громад. та ін. практик. Власне, неформальні видання й громад. орг-ції кінця 1980-х рр., попри очевидний присмак сенсаційності й ідеологічності, внесли, хоч і опосередковано, елементи конкуренції до рад. соціогуманітаристики, позаяк змушували її реагувати на новітні виклики. Відтоді розпочалася початкова диференціація науковців в академічному середовищі на консерваторів і радикалів. Та справжній злам у соціогуманітаристиці стався з розгортанням масових національнокульт. і національно-політ. рухів 1987—90 на теренах кількох республік СРСР (Нар. фронт Латвії, Нар. фронт Естонії, литов. «Саюдіс», Народний рух України та ін.). Цей процес трансформувався в суверенізацію рад. республік («парад суверенітетів» 1989—91), а з нею — і висунення низки альтернативних візій не тільки щодо окремих подій, явищ та постатей, а й цілих періодів — т. зв. білих полів з обсягу нац. минувшини (в укр. історії — українська революція 1917—1921, «розстріляне відродження» 1920-х рр., Голодомор 1932—1933 років в УСРР та ін.; у російській — Білий рух і рос. міжвоєнна еміграція 1920— 30-х рр., культ. спадщина «срібного віку» або «російського культурного ренесансу» кінця 19 — поч. 20 ст. тощо). В інтелектуальному сенсі візії кінця 1980-х рр. становили досить строкате й дивне сполучення концепцій антисталіністів, шістдесятників, рад. традиціоналістів і консерваторів, прихильників різних версій «чистого» або «первісного» марксизму, адептів різних нац. кон-
457 НОВІТНЯ
458 НОВІТНЯ
цепцій історії, прибічників різноманітних зх. дослідницьких стратегій тощо. Вислідом цих культ. і політ. процесів стала досить парадоксальна ситуація, яку можна означити як падіння «китайського муру» в культ. царині ще до державно-політ. дезінтеграції СРСР. Таке споглядання разючих і динамічних метаморфоз призвело до поширення духу тотального скептицизму та цілковитої зневіри щодо спроможності науковців-гуманітаріїв більш чи менш адекватно висвітлювати минувшину на старих засадах. Врешті-решт на межі 1980—90-х рр. швидкоплинна й гостра криза рад. образу минувшини поставила й висунула питання про «капітальний ремонт» чи повний демонтаж офіц. істор. науки. Період легітимації чи доба «романтизації» (1990-ті рр.). Після серпневого заколоту 1991 в Москві та подальшого розпаду СРСР на кілька нац. д-в у пострад. соціогуманітаристиці склалася пізнавальна ситуація т. зв. методологічного «вакууму» чи хаосу на тлі величезного розширення фактографічного матеріалу, себто джерельної бази нац. історій. Водночас творення держ. інститутів на пострад. просторі спричинило потужні соціо- та етнокульт. запити до наук. спільноти, які швидко піднесли легітимаційну функцію істор. науки, себто освячення існування незалежних країн в інтелектуальному, культ., інформаційному та ідеологічному сенсі: витоки національно-держ. атрибутики й символіки, походження народу/нації, межі істор. території, героїчні епохи, знакові події, провідники-засновники (батькифундатори) д-ви та ін. Важливим інтелектуальним вектором Н.і. протягом 1990-х рр. стало «відкриття» забороненої спадщини чи «репресованих праць» зі спецхранів, які інтенсивно перевидавалися та вводилися до широкого наук. обігу. Зокрема, публікувалися як класичні праці з обсягу укр. історії (В.Антонович, Д.Багалій, М.Грушевський, Д.Дорошенко, М.Драгоманов, І.Крип’якевич, М.Костомаров, О.Оглоблин, Н.Полонська-Василенко, Д.Яворницький та ін.), так і пере-
кладні студії зарубіжних україністів (Г.Грабович, А.Жуковський, З.Когут, І.Лисяк-Рудницький, П.-Р.Магочій, О.Пріцак, Ф.Сисин, О.Субтельний, Р.Шпорлюк та ін.). Деякі з них мали феноменальний успіх у культ. просторі, зокрема на освіт. ниві. Приміром, англомовна «Україна: історія» (1988) О.Субтельного (перевидавалася укр. мовою 1991, 1992 і 1993; рос. — 1994, болг. — 1995) стала найпопулярнішим посібником з укр. історії протягом 1-ї пол. 1990-х рр. Сучасні критики й інтерпретатори укр. Н.і. іноді називають цей процес «інтелектуальною репатріацією західних учених українського походження». Поряд із хвилею перевидань шириться самобутня «романтизація» укр. минувшини, зокрема нове захоплення її просторово-часовим колоритом. Такий своєрідний «трикутник» (методологічна невизначеність, всеохоплююча легітимаційна хвиля та блискавична актуалізація «забороненої» й «репатрійованої» спадщини, котра породила новітню «романтизацію») загалом визначав провідні напрями концептуалізації Н.і. впродовж 1990-х рр. у напрямі телеології чи провіденціалізму нац. історій з їхніми провідними концептами — д-ва, народ/нація, нац. еліта, державотворчі ідеї тощо. Незавершеність інтелектуальних порахунків 20 ст. на ниві історіографій пострад. країн стосовно модерністських візій і концепцій, ґвалтовно обірваних рад. тоталітарним режимом у 1930-х рр., спричинила низку дискусій щодо представлення нац. історій, зокрема їх методологічних і теор. засад. Така інтелектуальна спрямованість Н.і. зумовлювалася незакінченістю, нереалізованістю в повному обсязі модерністського проекту на теренах багатьох східноєвроп. країн, зокрема України. Відтак магістральним рефреном у наук. полеміці 1990-х рр. стали проблеми й сюжети, пов’язані з порахунками державницьких і народницьких концепцій, а також візій про істор., неістор. чи «неповні» («некомплектні») нації, себто примордіалістів (традиціоналістів) і конструктивістів (модерністів), прибічників сцієнтизму, аналітизму та культурноістор. антропологізму тощо, які
зазвичай вважаються перейденими етапами у світ. думці. Зрештою, протягом 1990-х рр. були сформовані й окреслені гол. контури культ. полів нац. історіографій. Вислідом доби легітимації та «романтизації» стало й представлення нац. історій як цілісних сегментів, хоч і помітно замкнутих й обмежених у просторово-хронологічному сенсі, передусім щодо загальноєвроп. і світ. процесів. Водночас постали рельєфні й масштабні конструкції кількох істор. епох, які перебували на маргінесі рад. історіописання чи взагалі не розглядалися в його межах (в укр. історії — доба національної революції 1648—1676, епоха укр. Відродження 19 ст., Голодомор 1932— 33 в УСРР та ін.). Власне протягом 1990-х рр. відбулися кардинальні ревізії рад., а почасти й імперської, історії, які заступили нац. візії. Останні вперше у 20 ст. (за винятком концепцій рос. минувшини) постали як домінуючі конструкції на пострад. просторі, зокрема відіграли важливу роль у формації культ. полів нових країн. Утім, легітимація породила й вироблення своєрідних, іноді вельми спрощених, канонів Н.і., які побутують у вигляді подібності провідних сюжетів, схожості задекларованої проблематики, однотипності мовних протоколів, реадаптації класичних дослідницьких стратегій тощо. Нині до складників чи елементів цього канону, на думку його критиків, зараховують національно-державницьку актуалізацію, ритуальну апеляцію до патріотичних настанов або істор. правди, чорно-білу аксіологію чи полярні ціннісні настанови, переважання описовості, насамперед процесу — подій і фактів, порівняно із проблемним акцентуванням, наслідування культ. шаблонів, романтичного, неоромантичного (культ або пантеон героїв, метафізичне побутування народу/нації на сцені історії, ідея спокути та жертви, колективних мотивів й устремлінь, обстоювання тези про державу як вищу цінність, етногенетичні міфи, знакові символи та ін.), позитивістського (механістичні й органістичні аналогії в описах минувшини, представлення та абсолютизація ідеї
поступу, домінація спільнот, загального і колективного щодо персонального й індивідуального, обстоювання лінійності та безперервності побутування етносу/народу/нації, еволюційна конечність тощо) історіописання. Досить часто такі елементи представлені у вигляді суперечливих інтелектуальних мутацій. Відтак опоненти нац. візій історії обстоюють думку, що їхнє поширення розгорталося за механічними сценаріями та застарілими взірцями у вигляді лінійної теології чи «поступу до національної державності», творення нації (націо- чи державоцентричності), спертих, у кращому разі, на архаїчний позитивізм з елементами неоромантизму та прагматизму, а іноді — на «перефарбовані рудименти» (унормований детермінізм, апологія соціальної конфронтації, соціально-екон. редукціонізм тощо) рад. історіографії. Тому нац. версії Н.і., зокрема української, часто-густо називають «нормативними», «канонічними», «патріотичними», «офіційними» чи легітимаційними. Процес критики легітимації чи «націоналізації» пострад. візій історії, зокрема української, досить тісно пов’язаний з інтелектуальними впливами зх. думки, які репрезентовані на пострад. обширах у вигляді своєрідних хвиль, а інколи — із безпосереднім зверненням деяких зх. дослідників до концепцій нац. історії. Приміром, провокативна розвідка «Чи має Україна історію?» (1995) амер. русиста М. фон Гагена, котра спричинила цікаву наук. полеміку. Протягом 1990-х рр. помітного резонансу набули дослідницькі стратегії франц. Анналів школи, передусім у контексті культ. антропології та соціальної історії, позаяк ознайомлення з ними розпочалося ще за рад. доби (переклади студій М.Блока, Ф.Броделя, Л.Февра та ін.). Зокрема, набуло популярності інструментальне розуміння «ментальності» як специфічного шару групової й колективної свідомості в низці студій із рос. та укр. минувшини (у рос. історіографії — збірник «Одиссей: Человек в истории» (від 1989); в українській — збірник «Mediaevalia Ucainica: Ментальність та історія
ідей» (від 1992)). Ширяться й мікроісторичні студії (у рос. істор. науці — альманах «Казус: Индивидуальное и уникальное в истории»; від 1997), праці з історії повсякденного життя й інтелектуальної історії (у рос. історіографії — альманах «Диалог со временем»; від 1999) та ін. напрямів. Заразом важливу нішу здобули макро-історичні теорії, передусім соціокульт. циклічності (цивілізацій, к-р, націй), пов’язані з ознайомленням і широким упровадженням до інтелектуального простору праць М.Данилевського, П.Сорокіна, А.-Дж.Тойнбі, О.Шпенглера та ін. Щоправда, останні найбільш поширені на теренах рос. історіописання, що пов’язано як з його традиціями, так і з новими спробами реконцептуалізувати євразійську культ. спадщину. Приміром, відомий 3томник рос. філософа О.Ахієзера «Россия: Критика исторического опыта (Социокультурная динамика России)» (Новосибирск, 1997—98), публікація серії монографій Л.Гумільова в 1990-х рр. та ін. Схожі тенденції споглядаємо і в циркуляції концепцій модернізації, які вельми популярні в рос. історіописанні (напр., візії «імперської», «запізнілої» чи хвильової модернізації), проте епізодично представлені в укр. історіографії (Б.Кравченко, О.Субтельний та ін.). У 2-й пол. 1990-х рр. поширилася й низка рефлективних спроб осмислення становища Н.і. в контексті загальносвіт. тенденцій, зокрема, до фокуса наук. дискусій потрапили поняття «криза історіографії», чи «криза історичної науки», хоч адресна спрямованість і зміст цих дефініцій залишалися досить розмитими й суперечливими. Їхні витоки пов’язані з тенденціями світ. істор. науки, в якій точаться дискусії навколо методологічної/епістемологічної кризи, принаймні від 1970-х рр., що мають низку різнорідних означень: «лінгвістичний поворот», «ситуація Постмодерну», «відродження наративу», «наративний ренесанс», «постмодерністський виклик» тощо. Проте, безперечно, вони мають і власні корені з обсягу нац. версій Н.і., зокрема укр. історіописання, котрі порізному тлумачаться й висвітлю-
ються: «ідеологічна криза», «криза зростання» («хвороба юнацького віку», «хвороба зросту»), «парадигматична криза» (криза інтелектуальних взірців), «методологічна криза», «джерелознавчий і методологічний рівні (аспекти) кризи», «інституціональна криза», «криза поколінь», «криза образу» тощо. Ці сюжети нав’язують укр. реакції на постмодерністські виклики, зокрема, протягом 1990-х рр. дискутувалися питання щодо засад сцієнтизму та наративних стратегій в історіографії, ступеня релятивності істор. знання, «правил гри» в наук. корпорації істориків, модерністських та постмодерністських дослідницьких стратегій, засобів і обсягів конструювання та представлення нац. історії тощо. Втім, підходи традиціоналістів, модерністів та прибічників постмодерних візій побутують немовби в «паралельних вимірах» і лише зрідка перетинаються поміж собою, що повною мірою виявилося впродовж 2000-х рр. Період 2000-х рр.: «паралельні середовища» чи інтелектуальні змагання? Наприкінці 1990-х — на поч. 2000-х рр. у ряді пострад. країн постали інституційні мережі (часописи, система грантів, дослідницькі інституції, міжнар. наук. проекти, програми обміну вчених, такі як Fulbright, IREX, ACCELS, British Council та ін.), скеровані на продукування й відтворення зх. епістемологічних зразків і дослідницьких стратегій, які часто-густо виступають як інтелектуальна контраверсія чи опозиція щодо легітимаційної або «нормативної» історіографії. Зокрема, на укр. теренах, здебільшого за матеріально-фінансової, орг. й інтелектуальної підтримки зарубіжжя, було створено низку періодичних наук. видань соціогуманітарного профілю: незалежний культурологічний часопис «Ї» (1989; легально — від 1995), часописи «Дух і літера» (від 1997), «Критика» (від 1997), «Україна модерна» (від 1997), історико-культурологічний збірник «Схід—Захід» (від 1998), час. «Український гуманітарний огляд» (від 1999), ж. «Історія та історіографія в Європі» (від 2003) та ін. Низку спеціалізованих видань, призначених для студію-
459 НОВІТНЯ
460 НОВІТНЯ
вання нац. історії в контексті новітніх дослідницьких напрямів і субдицсиплін, було засновано в Інституті історії України НАН України: альманах соціальної історії «Соціум» (від 2002), періодичний збірник наук. праць «Ruthenica» (2002), альманах теорії та історії істор. науки «Ейдос» (від 2005), збірник «Ukraina Lithuanica: Студії з історії Великого князівства Литовського» (від 2009) та ін. Відтак на поч. 2000-х рр. збалансувалися інституційні можливості для науковців, які дотримуються різних методологічних орієнтацій, що істотно впливає на сучасну пізнавальну ситуацію. Її провідним рефреном стала думка про потребу переоцінки й ревізії доробку періоду легітимації й «романтизації» (1990-х рр.) та попередньої історіографії взагалі. Зокрема, дискутуються питання про співвідношення соціокульт. імпульсів, розривів і континуїтету в укр. історії, її лінійне, нелінійне та гілчасте представлення, темпи й інтенсивність істор. руху, регіонально-просторову й етнокульт. конфігурацію, вузлові перетини або точки біфуркації, можливості мікро- і макропідходів, сполучення культурно-антропологічних та соціологічних образів минулого, етноцентризм і мультикультурність тощо. Втім, обговорення певних «рецептів», себто шляхів та способів новітніх репрезентацій, прочитань і реінтерпретацій історії України, залишається ще на початковій стадії, оскільки локалізується посеред кількох середовищ укр. істориків із відмінними епістемологічними взірцями, які не схильні сприймати контраверсійні думки. Тим паче, що в Н.і. залишаються великі потенційні можливості для розширення студій істориківтрадиціоналістів: наявність значних ресурсів для нагромадження джерельної бази укр. історії, незавершеність нац. «легітимаційної програми» 1990-х рр. та інтелектуальних порахунків із відомими проектами історіописання 20 ст. (нездійсненими чи незакінченими в укр. науці; напр., соціологізація історії, неопозитивістське представлення минувшини та ін.), нагальні потреби у формації укр. культ. простору, на освоєння якого претендують ін.
напрями (приміром, «нова історія імперії», що постала в рос. історіографії 2000-х рр.), та ін. Водночас зберігається неоднорідність самого середовища «легітимаційної», чи «нормативної» історіографії, у межах якого представлено як чимало висококласних професіоналів-істориків, так і багато посередніх дослідників, зорієнтованих на продукування, точніше масоване «копіювання», «сірих», знеособлених наук. зразків. В укр. історіографії 2000-х рр. помітно зросла й частка модерністських дослідницьких стратегій (культ. антропологія, мікроісторія, гендерна історія, психоісторія, «нова соціальна історія», «нова інтелектуальна історія» тощо), які впродовж 20 ст. вживалися фрагментарно чи взагалі ігнорувалися. Евристичний потенціал модерністської концептуалізації, апробованої на обширах світ. історіописання 2-ї пол. 20 ст., нині видається надзвичайно привабливим з огляду на тривалу й штучну відокремленість укр. наук. процесу за рад. доби. Вочевидь, із появою молодшої генерації істориків протягом 2000-х рр., деякі представники якої тією чи ін. мірою заангажовані контактами із зх. академічним світом, кількість студій, вибудуваних на модерністських засадах, постійно зростатиме. Поширення інтелектуальних новацій і входження молодшого покоління до нац. корпорації істориків у 2000-х рр. сприяли й появі постмодерністських експериментів, які представлені в Н.і. фрагментарно, переважно на ниві культ., інтелектуальної, соціальної історії, а часто-густо — лише у вигляді декларацій про наміри. Зрештою, прикметною рисою пізнавальної ситуації 2000-х рр. є збереження значного потенціалу для розробки історії України як у межах традиційних, так і модерністських та постмодерністських дослідницьких стратегій, себто ймовірне «паралельне» існування кількох інтелектуальних середовищ у Н.і. З одного боку, такий стан речей консервується завдяки переконанням багатьох істориків-ревізіоністів про цілковиту вичерпаність нац. візій історії, безперечну архаїчність «легітимаційної програми» та конечність впрова-
дження мультикультуралізму, що часто-густо побутують у категоричній чи навіть безапеляційній формі, зокрема спираються на інтелектуальні й культ. засади зх. соціогуманітаристики. Натомість, з другого боку, посеред науковців-традиціоналістів поширений суцільний скептицизм щодо дієвості й адекватності новітніх епістемологічних зразків та їхньої метафоричної форми представлення в наук. текстах, зокрема, висловлюються думки про кон’юнктурність, поверхове й механічне запозичення та неапробованість цих концепцій на фактографічному матеріалі укр. історії. Такі переконання й стереотипи помітно ускладнюють і обмежують інтелектуальний діалог та комунікацію в межах укр. академічної спільноти, зокрема в контексті плюралістичної версіальності та взаємодоповнюваності різних візій. Ба більше, наявність відмінних інтелектуальних середовищ досить гостро висуває на найближчу перспективу проблеми комунікації й діалогу як у межах самої наук. корпорації, так і її взаємодії з державно-політ. інститутами та громадянським суспільством. Загалом питання про морально-етичні стандарти й засади функціонування соціогуманітаристики, зокрема істор. науки, належать до найважливіших проблем Н.і. на всьому пострад. просторі. Своєрідні морально-етичні орієнтири, запропоновані вченими для забезпечення інтелектуальної свободи й високих стандартів науковості, викладені в низці документів, зокрема в рекомендації «Про викладання історії в Європі у ХХI столітті» (ухвалена К-том міністрів Ради Європи 31 жовтня 2001 на 771-му засіданні заступників міністрів), «Етичному кодексі» членів Фулбрайтівського т-ва України (прийнятий і відкритий для підписання 19 жовтня 2007), «Блуаському зверненні» Асоціації франц. істориків «Свободу історії!» (12 жовтня 2008) та ін. Літ.: Петров М. Новейшая национальная историография в Германии, Англии и Франции: Сравнительный историко-библиографический обзор. Х., 1861; Гарань О.В. Радянські історики і зарубіжні українознавці: Необхідність діалогу. В кн.: Історія
України: Нові підходи в історіографії та археографії. К., 1989; Білокінь С. Про становище історичної науки в Україні. «Український історик», 1990, № 1/4; Майборода О.М. Національна політика як суцільне явище: Сумні підсумки «критики» західних концепцій. К., 1990; Пріцак О. Що таке історія України? (доповідь, виголошена 28 серпня 1990 р. на I Конгресі Міжнародної асоціації україністів). «Слово і час», 1991, № 1; Смолій В.А., Гуржій О.І. Як і коли почала формуватися українська нація. К., 1991; Armstrong J. Myth and History in the Evolution of Ukrainian Consciousness. В кн.: Ukraine and Russia in their Historical Encounter. Edmonton, 1992; Дашкевич Я.Р. Стан української історичної науки та завдання Наукового товариства імені Т. Шевченка. «Український час», 1992, № 1; Сарбей В.Г. М.С. Грушевський і сучасність. В кн.: Праці центру пам’яткознавства, вип. 1. К., 1992; Білокінь С.І. Чи маємо ми історичну науку? «Наше минуле», 1993, № 1; Velychenko S. Shaping Identity in Eastern Europe and Russia, Soviet-Russian and Polish Accounts of Ukrainian History, 1914—1991. New York, 1993; Subtelny O. The Current State of Ukrainian Historiography. «Journal of Ukrainian Studies», 1993, vol. 18, no. 1/2; Ткаченко В.М. Україна і Росія: Проблеми національного самовизначення (історіософський аналіз поточного моменту). К., 1993; Жук С.І. Західна історіографія та епістемологічні проблеми історичної науки. «УІЖ», 1994, № 1; Кульчицький С.В. «Програма розвитку історичних досліджень, поліпшення вивчення і пропаганди історії УРСР на 1991—2000 рр.» як історіографічне явище. В кн.: Історична наука на порозі XXI століття: Підсумки та перспективи: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції (м. Харків, 15—17 листопада 1995 р.). Х., 1995; Hagen M. von. Does Ukraine Have a History? «Slavic Review», 1995, vol. 54, no. 3; Шнирельман В.А. Националистический миф: Основные характеристики (на примере этногенетических версий славянских народов). «Славяноведение», 1995, № 6; Дашкевич Я.Р. Стан і перспективи історичної науки в Україні. «Свобода народів», 1996, № 5; Радченко Л.О. Сучасна історіографія національно-демократичної революції в Україні 1917—1920 років. Х., 1996; Wilson A. National History and National Identity in Ukraine and Belarus. В кн.: Nationbuilding in the Post-Soviet Borderlands: The Politics of National Identities. Cambridge, 1998; Грищенко О. Своя мудрість: Національні міфології та громадянська релігія в Україні. К., 1998; Реєнт О.П. Криза сучасної історичної науки: Методологічний і джерелознавчий аспекти. «Наука та наукознавство», 1998, № 2; Таран Л.В. Провідні тенденції світової історіографії в ХХ ст. та проблема кризи сучасної української історичної науки. «УІЖ»,
1998, № 5; 1999, № 1; Шнирельман В.А. Неоязычество и национализм: Восточно-европейский ареал. М., 1998; Яковенко Н.М. Кілька спостережень над модифікаціями українського національного міфу в історіографії. «Дух і літера», 1998, № 3/4; Водотика С.Г. Шляхи оновлення методології української історіографії на сучасному етапі. В кн.: Четвертий міжнародний конгрес україністів: Доповіді і повідомлення: Історія (Одеса, 26—29 серпня 1999 р.), ч. 2: ХХ ст. Одеса— К.—Львів, 1999; Дашкевич Я.Р. Постмодернізм та українська історична наука. «Українські проблеми», 1999, № 1/2; Зашкільняк Л. Методологія історії: Від давнини до сучасності. Львів, 1999; Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. К., 1999; Колесник И.И. Историческая наука в современном пространстве постмодернизма. «Грані» (Дніпропетровськ), 1999, № 2; Национальные истории в советском и постсоветском пространствах. М., 1999; Попова Т.Н. Историография сквозь призму дисциплинарных традиций. В кн.: Записки історичного факультету Одеського державного університету імені І.І. Мечникова, вип. 8. Одеса, 1999; Реєнт О.П. Сучасна історична наука в Україні: Шляхи поступу. «УІЖ», 1999, № 3; Сарбей В.Г. Народ як об’єкт і суб’єкт історичного процесу (давня тема у сучасному соціологічно-історіографічному баченні). В кн.: Історіографічні дослідження в Україні, вип. 7. К., 1999; Стародубцева Л. Лики памяти. Х., 1999; Колесник І.І. Українська історіографія XVIII — початок ХХ ст. (навчальний посібник). К., 2000; Краснодембський З. На постмодерністських роздоріжжях культури. К., 2000; Реєнт О.П. Стан сучасної історичної науки в Україні: Регрес чи віха поступу? В кн.: Спеціальні історичні дисципліни: Питання теорії та методики: Збірник наукових праць та спогадів: (пам’яті доктора історичних наук О.С. Компан), [вип. 4] ч. 1. К., 2000; Репина Л.П. Время, история, память (ключевые проблемы историографии на ХIХ Конгрессе МКИН). В кн.: Диалог со временем: Альманах интеллектуальной истории, вып. 3. М., 2000; Савченко С. Сучасна українська історіографія: Спроба характеристики. «Сучасність», 2000, № 11; Верба І. Замітки до новітньої української історіографії (1960—1990-ті рр.). В кн.: Магістеріум, вип. 7. К., 2001; Касьянов Г. Націогенеза українців у сучасній історіографії: Версії. В кн.: Схід—Захід: Історико-культурологічний збірник, вип. 3. Х., 2001; Масненко В.В. Розвиток національної свідомості українців ХХ ст.: Новітня вітчизняна історіографія проблеми. В кн.: Українська історична наука на порозі ХХI століття: Міжнародний науковий конгрес: Доповіді і повідомлення (Чернівці, 16— 18 травня 2000 р.), т. 1. Чернівці, 2001; Реєнт О.П. Концептуальні проблеми розвитку сучасної історичної
науки в Україні. Там само; Анналы на рубеже веков: Антология. М., 2002; Головко В.В. Ідентичність як метафора: Шлях від психології до історіографії. «УІЖ», 2002, № 3; Касьянов Г. Ще не вмерла українська історіографія. «Критика», 2002, № 4; Потульницький В.А. Україна і всесвітня історія: Історіософія світової та української історії XVII—XX ст. К., 2002; Савенок Л.А. Методологічні традиції та новації сучасного історико-правового знання: Здобутки і втрати мультипарадигмальності. В кн.: Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки: Міжвідомчий збірник наукових праць, вип. 6. К., 2002; Яковенко Н. Одна Кліо: Дві історії. «Критика», 2002, № 12; Головко В. Історіографія кризи історичної науки: Український контекст. К., 2003; Грицак Я. Украинская историография, 1991—2001: Десятилетия перемен. «Ab Imperio», 2003, № 2; Стельмах С. Інтернаціональні впливи — національні традиції: Національні історичні культури та історіографії в Європі. В кн.: Історія та історіографія в Європі, вип. 1/2. К., 2003; Калакура Я. Українська історіографія: Курс лекцій. К., 2004; Касьянов Г. Сучасний стан української історіографії: Методологія та інституційні проекти. «Генеза» (К.), 2004, № 1; Нові перспективи історіописання. К., 2004; Терно С. Вони грають зовсім не так, або Постмодернізм у сучасній українській історіографії. «Генеза» (К.), 2004, № 1; Українська історіографія на зламі ХХ і ХХI століть: Здобутки і проблеми: Колективна монографія. Львів, 2004; Колесник І. Українська історіографія в полі інтелектуальної історії: Modern or Postmodern? В кн.: Ейдос, вип. 1. К., 2005; Попова Т. Историография и интеллектуальная история: Симбиоз, диалог, оппозиция, ассимиляция? (поговорим о наболевшем или утоли мои печали). Там само; Сучасна українська історіографія: Проблеми методології та термінології: Матеріали Всеукраїнського науковометодологічного семінару (Київ, 17 червня 2004 р.). К., 2005; Западные окраины Российской империи. М., 2006; Зашкільняк Л. Сучасна світова історіографія. К., 2007; Україна—Росія: Діалог історіографій. К.—Чернігів, 2007; Яковенко Н. Вступ до історії. К., 2007; Історична пам’ять як поле змагань за ідентичність: матеріали «круглого столу», 22 квітня 2008 р. К., 2008; Величенко С. Чи можливо тепер науково переписувати історію підросійської України? «Критика», 2009, № 9/10; A Laboratory of Transnational History: Ukraine and recent Ukrainian historiography. Budapest — New York, 2009; Портнов А. Між «Центральною Європою» та «Русским миром»: Сучасна Україна у просторі міжнародних інтелектуальних дискусій. К., 2009. О.В. Ясь.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «НОВІТНЯ ІСТОРІОГРАФІЯ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
