«НАЦІОНАЛ-УХИЛЬНИЦТВО» — своєрідний ідеологічний штамп, негативна оцінка, що вживалася в агітаційно-пропагандистській роботі в СРСР і стосувалася тих членів компартії, які в теорії і практиці нац. політики «переоцінювали, перебільшували значення місцевих особливостей». Змістовне наповнення поняття «націонал-ухильництво» не завжди було однаковим і змінювалося залежно від політ. ситуації. Проте «Н.-у.» завжди пов’язувалося з «дрібнобуржуазним впливом». До націонал-ухильників традиційно зараховували тих членів нац. компартій, погляди яких не збігалися з лінією моск. кер-ва. При цьому суть поглядів «націонал-ухильників» між собою могла істотно відрізнятися. Найбільш відомі «персоніфіковані» вияви «Н.-у.» — «султан-галієвщина», «шумськизм», «волобуєвщина», «хвильовизм», «скрипниківщина», а також грузин. «Н.-у.» поч. 1920-х рр. Оцінки «Н.-у.» рад. істориками змінювалися залежно від політ. ситуації в країні. Напр., у період лібералізації режиму в 1960-х — на поч. 1970-х рр. ім’я М.Скрипника було вилучене з числа «націонал-ухильників». В Україні 1920-х рр. поняття «націонал-ухильництво» не набу-
ло широкого розповсюдження. Це пояснюється тим, що на проведеному 1923 ХII з’їзді РКП(б) було проголошено політику «коренізації», важливою складовою частиною якої була боротьба з двома ухилами в нац. питанні, або, як їх назвав Й.Сталін 1930, «повзучими ухилами» — місц. націоналізмом та великодерж. шовінізмом. Таким чином, термін «націонал-ухильництво» не мав чіткого смислового навантаження, оскільки офіційно пропагувалася боротьба з двома ухилами, до того ж осн. небезпекою до 1933 офіційно вважався великодерж. шовінізм. Натомість для означення боротьби з націоналкомуністами говорили про ухил до «українського націоналізму», «націоналістичний ухил» О.Шумського, М.Хвильового, М.Волобуєва. 1933 «націонал-ухильництво» стає ключовим терміном в агітаційно-пропагандистській роботі компарт. органів, діставши широке розповсюдження під час ініційованого Москвою наступу в Україні на М.Скрипника та його прихильників. Термін остаточно закріпився після визнання в листопаді 1933 ухилу до укр. націоналізму осн. небезпекою в нац. питанні і поширився на представників усіх «ухилів» до укр. націоналізму 1920-х рр., фактично — на прихильників націоналкомунізму (це визначення не вживалося в рад. пропаганді). Його утвердженню сприяла поступова відмова компарт. кер-ва навіть від декларації про боротьбу з ухилом до великодерж. шовінізму. Під час боротьби зі «скрипниківщиною» її ідеологи серед іншого звинувачували скрипниківців у націонал-більшовизмі (М.Попов), ідеологія якого, репрезентована М.Устряловим, насправді була антиподом націонал-комунізму. Комуніст. пропаганда розрізняла націонал-ухильників та «українських буржуазних націоналістів». Осн. відмінність полягала в тому, що останні не були членами комуніст. партії. Проте в рад. пропаганді цього дотримувалися не завжди. Напр., членів ЦК КП(б)У П.Любченка і А.Хвилю 1937 звинувачували саме в бурж. націоналізмі. Останнім серед кер-ва Комуністичної партії України в «Н.-у.» 1972 був звинува-
243 НАЦІОНАЛ
244 НАЦІОНАЛЬНА
чений П.Шелест. Загроза подібного звинувачення постійно нависала над членами КПУ. Тому значна частина комуністів в Україні намагалася убезпечити себе шляхом байдужо-нігілістичного ставлення до нац. потреб українців. Літ.: Майстренко І. Історія Комуністичної партії України. Мюнхен, 1979; Агурский М. Идеология национал-большевизма. Париж, 1980; Mace J. Communism and the dilemmas of national liberation: National communism in Soviet Ukraine, 1918—1933. Cambridge, 1983; Мейс Д., Панчук М. Український національний комунізм: Трагічні ілюзії. К., 1997; Дзюба І.М. Інтернаціоналізм чи русифікація? К., 1998. Г.Г. Єфіменко.
Ви переглядаєте статтю (реферат): ««НАЦІОНАЛ-УХИЛЬНИЦТВО»» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
