КІСТЯКІВСЬКИЙ Богдан (Федір) Олександрович (псевдоніми — Українець, Хатченко; 16 і(04).11.1868—29.04.1920) — філософ, соціолог, правознавець, історик політ. думки, публіцист і громад. діяч. Д-р держ. права (1917), проф (1917), акад. УАН (1919; нині Національна академія наук України). Син О.Кістяківського, брат І.Кістяківського та В.Кістяківського, батько Дж.Кістяковського, племінник П.Чубинського. Н. в м. Київ у дворянській родині відомого професора-правознавця. Був виключений з 2-ї Київ. г-зії за участь в учнівському гуртку «саморозвитку», що діяв, як зазначалося в документах, «с недозволенной целью, без ведома и разрешения гимназического начальства», а згодом і з Черніг. г-зії за порушення дисципліни під час випускного іспиту. Атестат зрілості отримав у Ревельській Олександрівській г-зії (нині Ревель — м. Таллінн, Естонія). 1888—92 навч. на історико-філол. ф-тах Київ. і Харків. ун-тів та юрид.
ф-ті Дерптського (Тартуський) ун-ту. За участь в укр. русі неодноразово виключався із числа студентів, а в черв. 1892 був заарештований і в жовт. 1893 засуджений до 2-місячного ув’язнення і вислання на 1 рік під нагляд поліції без права проживання у великих (університетських) містах. У груд. 1893 — січ. 1894 відбував ув’язнення в Лук’янівській тюрмі. Після звільнення проживав під наглядом поліції в м. Лібава (нині м. Лієпая, Латвія). У січ. 1895 виїхав до Німеччини, де поглиблював знання спочатку самоосвітою, а згодом на філос. ф-ті Берлінського ун-ту під кервом Г.Зіммеля. Весною 1897 кілька місяців проживав у Парижі (Франція), працюючи в Нац. б-ці та слухаючи деякі лекції в ун-ті. 1897—98 відвідував лекції і семінари В.Віндельбанда, Т.Циглера і Г.Кнаппа в Страсбурзькому ун-ті. Там само у берез. 1898 захистив дис. на тему: «Суспільство і індивідуальність. Методологічне дослідження» (опубл. нім. мовою: «Gesellschaft und Einzelwesen. Eine methodologische Studie der Doktorwurde der philosophischen Fakult@t der Keiser Wilhelm Universit@t zu Strassburg vorgelet von Theodor Kistiakowski (aus Kiew in Russland)». Berlin, 1899) на ступінь д-ра філософії, який в Росії, однак, не прирівнювався навіть до ступеня магістра. Після захисту дис. проживав у Санкт-Петербурзі, Вологді (нині місто в РФ), Києві, Москві, але майже щороку по кілька місяців перебував за кордоном (зокрема, 1901–02 працював у семінарі Г.Єллінека в Гейдельберзькому ун-ті). 1906 склав магістерські іспити в Моск. ун-ті й почав вести практичні заняття з теорії права та держ. права в кількох навч. закладах, зокрема на Комерційних курсах Моск. т-ва сприяння комерційній освіті (1907 перетворені в Моск. комерційний ін-т) і на Вищих жін. курсах. Від трав. 1909 був зарахований приват-доцентом Моск. комерційного ін-ту та Моск. ун-ту, але вже з січ. 1910 одержав від Мін-ва освіти півторарічне відрядження за кордон, яке пробув у Мюнхені (Німеччина). Після повернення був у черв. 1911 допущений до читання пробних лекцій, а з верес. 1911 став при-
ват-доцентом Демидовського юрид. ліцею в Ярославлі (нині місто в РФ). У листоп. 1913 здобув звання приват-доцента. Від січ. 1914 — штатний доц. Моск. комерційного ін-ту. Численні наук. праці принесли йому визнання як серед правознавців, так і серед філософів. У лют. 1917, оминаючи ступінь магістра, захистив у Харків. ун-ті дис. на ступінь д-ра держ. права й у трав. 1917 був обраний ординарним проф. спочатку Моск. комерційного ін-ту, а через кілька днів і Київ. ун-ту. Відтоді постійно жив у Києві. Викладав у Київ. ун-ті та в приватному Київ. юрид. ін-ті (проф. з листоп. 1917), а також у новоствореному Укр. народному (з жовт. 1918 — держ.) ун-ті в Києві (див. Український державний університет): з берез. 1918 — проф., з січня 1919 — тимчасово в. о. декана, з берез. 1919 — декан юрид. ф-ту. Співпрацював з М.Василенком і В.Вернадським у здійсненні реформи вищої освіти і наук. установ в Україні. В січ. 1919 обраний позаштатним акад. УАН по каф-рі держ., адм. і міжнар. права, а в берез. 1919 — штатним акад. по каф-рі соціології. В академії входив до складу Комісії ВУАН для виучування звичаєвого права, Комісії ВУАН для виучування історії західноруського та українського права, Правничо-термінологічної комісії та ін. установ. У черв. 1918 гетьманом П.Скоропадським призначений Ген. суддею Адм. департаменту Ген. суду Української Держави за сумісництвом. Після реорганізації цієї установи в лип. 1918 став сенатором Державного сенату Української Держави. У складі делегації УАН з метою відстояти академію від закриття денікінською владою (див. А.Денікін) був відряджений до Єкатеринодара (нині м. Краснодар). Тяжко захворів і під час операції у Єкатеринодарі помер. Там і похований. Як учений і громад. діяч перебував під впливом В.Антоновича (останній був також його хрещеним батьком) та ідей М.Драгоманова, І.Франка, М.Павлика, брав безпосередню участь у створенні багатьох опозиційних владі демократ. орг-цій, був помітною постаттю в соціал-демократ. та ліволіберальному русі. Його по-
літ. погляди впродовж життя зазнали помітної еволюції і загалом охоплювали широкий спектр ідей від ортодоксальних марксистських до поміркованих конституційно-демократ. (кадетських), а його переконання рівною мірою були опозиційними і самодержавству, і шовінізму, і революц. тоталітаризму. Він був одним із засн. «Союза освобождения», учасником його закордонних з’їздів, співавтором підготовленого союзом проекту Конституції Росії (опублікований у Парижі рос. і франц. мовами). Тривалий час належав до найближчих соратників П.Струве, але в зв’язку з неприйняттям останнім ідей укр. відродження 1915—16 відійшов від нього. Його діяльність і широкі зв’язки помітно сприяли налагодженню контактів між рос. і нім. громадськістю, поширенню за кордоном інформації про сусп.-політ. та наук. життя в Росії. Був одним з організаторів і редакторів ж. «Освобождение», редактором ж. «Критическое обозрение» (1907—10), співробітником кількох часописів, зокрема «Русская мысль», «Свобода и культура» та «Вопросы жизни», а також редактором фахових правничих видань «Юридические записки» (1912—14) та «Юридический вестник» (1913—17), одним з провідних авторів ж. «Новые идеи в правоведении» (1914). Під його кер-вом було здійснено видання політ. творів М.Драгоманова, окремих праць О.Кістяківського, перекладів праць Г.Еллінека та деяких ін. нім. правників. Кілька своїх праць він присвятив історії демократ. руху та політ. думки, захистові самобутності укр. к-ри та мови. За філос. поглядами був прихильником неокантіанства (див. Неокантіанство в історичній науці) в його т. зв. баденському варіанті, що ґрунтувався на теорії цінностей. Виступав опонентом позитивізму і марксизму (див. Позитивізм в історичній науці, Марксизм в історичній науці), з одного боку, та соціально-реліг. філософії, з другого, був противником натуралістичної соціології та релятивізму в соціальних науках. Усвідомивши необхідність методологічного плюралізму, взаємодоповнення і взаємозбагачен-
ня різних концептів і методів, став предтечею інтегральної філософії та інтегральної юриспруденції. Вважається одним із засн. соціально-правового напряму в рос. і укр. філософії поч. 20 ст. Філос. позиції К. знайшли найповніше відображення в статтях у збірці «Проблемы идеализма» (1903) та міжнар. філос. ж. «Логос». Метою соціології К. вважав опрацювання понять «суспільство», «особа», «натовп», «соціальна взаємодія», «справедливість», «держава», «право» тощо. Відстоював ненасильницький, еволюційний шлях перетворень сусп-ва, здійснюваних у межах режиму законності. З повагою ставився до теорії К.Маркса, цінуючи її історизм і науковість, прагнення до причинного пояснення соціальних явищ. Разом з тим був одним з найпослідовніших критиків марксизму за його нехтування телеологічними аспектами життя, за його метафізичність і догматизм. Поділяв соціаліст. ідеали, але підкреслював, що заг. ліквідація приватної власності на засоби вир-ва і, відповідно, капіталіст. відчуження особи можливі лише за умови примату в сусп. житті абсолютної цінності права і громадян. прав. Виступав проти диктатури пролетаріату як небезпечної утопії, реалізація якої не приведе до справедливого сусп-ва; критикував ідею «самодержавства народу», підкреслюючи, що «деспотизм народу може бути часто навіть жахливішим за деспотизм однієї людини». Концентрованим виразом його сусп.-політ. переконань, своєрідним маніфестом відстоюваного ним ліберального напряму стала стаття «На захист права» для збірки «Віхи» (1909). Розглядаючи право як заг. ідеал, критикував рос. інтелігенцію за нехтування проблемами правової теорії і практики, виступав проти традиційного правового нігілізму, підкреслював, що соціалізм можливий лише як «юридичний соціалізм» або справжня правова держава, для перемоги якої потрібна тривала робота історії, у т. ч. в справі розвитку масової нар. правосвідомості. Його наук. праці у галузі правознавства присвячені здебільшого проблемам методології
335 КІСТЯКІВСЬКИЙ
Б.О. Кістяківський.
336 КІСТЯКІВСЬКИЙ
І.О. Кістяківський.
правничих досліджень, сутності держ. влади, співвідношення конституційної, правової і соціаліст. д-ви. Він відстоював синтетичний підхід до розуміння права, який поєднував методи догматичної юриспруденції з методами соціологічної і психологічної шкіл права, допускав одночасне існування чотирьох різноаспектних визначень права: соціологічного, психологічного, держ. -орг. і нормативного. Розглядав право як етичну цінність, найвагоміший виразник культури сусп-ва, вважаючи, що правові норми ґрунтуються на етичній свідомості людини і завдяки діям людей, які усвідомлюють свій обов’язок, право перетворює соціально необхідне на обов’язкове. Вважав, що цінності права відносні, але вони задають формальні властивості інтелектуальної і вольової діяльності людей. На його думку, гол. і найсуттєвіший зміст права складають ідеї справедливості та свободи; право не можна розглядати лише як політ. і адм. інструмент, воно є також осн. умовою внутр. свободи людини. Він намагався синтезувати дві осн. тогочасні концепції влади — «психологічну» та «нормативноправову». Втіленням правової ідеї вважав правову д-ву, яка, з одного боку, обмежена правами особи, а з другого — забезпечує їх дотримання. Вищим етапом державотворення вважав «державу, яка здійснює соціальну справедливість». Констатуючи, що юридична природа соціаліст. д-ви поки що мало досліджена, запропонував кілька принципових положень, що мали характеризувати соціаліст. д-ву. Зокрема підкреслював, що соціалізм не заперечує цивільного (приватного) права, а також важливість права на гідне людини існування, яке у майбутній д-ві має бути забезпечене кожному не як соціальне милосердя, а в силу прав особи і громадянина. В останні роки життя він готував до друку працю «Право та науки про право. Методологічний вступ до філософії права», яку називав гол. своєю книгою і яка мала підбити підсумки наукових дискусій початку 20 ст. та відповісти на критику опонентів його поглядів, висловлених у попередніх публікаціях. Побачив
світ лише маленький її фрагмент (вважається, що єдиний її рукопис було знищено пожежею в Ярославській друкарні 1918 під час есерівського повстання). Тв.: Идея равенства с социологической точки зрения. «Мир Божий», 1900, № 4 (1); Категория необходимости и справедливости при исследовании социальных явлений. «Жизнь», т. 5—6, 1900; «Русская социологическая школа» и категория возможности при решении социально-этических проблем. В кн.: Проблемы идеализма. М., 1903; Государство правовое и социалистическое. «Вопросы философии и психологии», 1905, № 85; Права человека и гражданина. «Вопросы жизни», 1905, № 1; Русские оппозиционные партии и украинцы. «Освобождение», 1905, № 77; В защиту научно-философского идеализма. «Вопросы философии и психологии», 1907, кн. 1 (86); Как осуществить единое народное представительство. «Русская мысль», 1907, № 3, 4, 6; М.П. Драгоманов. Его политические взгляды, литературная деятельность и жизнь. В кн.: Драгоманов М.П. Политические сочинения, т. 1. M., 1908; В защиту права. Интеллигенция и правосознание. В кн.: Вехи. Сборник статей о русской интеллигенции. М., 1909; Реальность объективного права. «Логос», 1910, кн. 2; Право как социальное явление. «Вопросы права», 1911, кн. 8, № 4; К вопросу о самостоятельной украинской культуре. «Русская мысль», 1911, № 5 (32); Герцен и Украина. «Украинская жизнь», 1912, № 4; Страницы прошлого. К истории конституционного движения в России. M., 1912; Проблемы и задачи социально-научного познания. «Вопросы философии и психологии», 1912, кн. 2 (87); Сущность государственной власти. «Юридические записки», 1913, № 3; Наши задачи. «Юридический вестник», 1913, кн. 1; Политическое и юридическое значение манифеста 17 октября 1905 года. «Юридический вестник», 1915, кн. 3; Кризис в юриспруденции и дилетантизм в философии. «Юридический вестник», 1914, кн. 5;. Что такое национализм? «Национальные проблемы», 1915, № 1; Социальные науки и право. Очерки по методологии социальных наук и общей теории права. М., 1916; Непрерывность правового порядка. «Юридический вестник», 1917, кн. 17; Методология и ее значение для социальных наук и юриспруденции. «Юридический вестник», 1917, кн. 18; Вибране. К., 1996. Літ.: Фатеев А. Н. Русский методолог теории права. X., 1917; Василенко М.П. Академік Богдан Олександрович Кістяківський †16 (29) квітня 1920 р. (некролог та оцінка діяльності). В кн.: Записки соціально-економічного відділу УАН, т. 1. К., 1923; Голосенко И. А. Социология на неокантианской платформе: Б.А. Кистяковский и М.М. Хвостов. В кн.: Российская социология. СПб., 1993;
Львов С.А. Критика «философии ценностей» в русской буржуазной политико-правовой мысли (Б.А. Кистяковский). Автореферат дис... канд. юрид. наук. Л., 1983; Сапов В. В. Главная книга академика Б.А. Кистяковского. «Вестник Российской академии наук», 1994,. т. 64,. № 3; Депенчук Л. Богдан Кістяківський. К., 1995; Максимов С.І. Б.Кістяковський — видатний український філософ права. «Вісник Академії правових наук України», 1997, № 1 (8); Фінько А. Є. Державотворча теорія Богдана Кістяківського в контексті формування етичного реформсоціалізму. В кн.: Мультиверсум. Філософський альманах. К., 1998; Хейман С. Кістяківський: боротьба за національні та конституційні права в останні роки царату. К., 2000. І.Б Усенко.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «КІСТЯКІВСЬКИЙ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
