КИРИЛО ТА МЕФОДІЙ — брати, засн. слов’ян. писемності, місіонери, церк. діячі 2-ї пол. 9 ст. Канонізовані православною (дні пошанування: рівноапостольних братів — 11 травня за ст. ст.; пам’яті рівноапостольного Кирила — 14 лют. за ст. ст.; пам’яті рівноапостольного Мефодія, архієпископа Моравського — 6 квіт. за ст. ст.) та католицькою (день пошанування — 14 лют.) церквами. Їхня діяльність висвітлюється в багатьох лат., грец. і слов’ян. текстах (найповніший список джерел наведено у 4-му томі «Кирилло-Методиевски студии», Софія, 1984), з них найва-
жливішими і найбільш близькими до часу їхнього життя є — «Просторе житіє Кирила», «Просторе житіє Мефодія», «Проложні житія», «Похвала Кирилу та Мефодію», «Італійська легенда», твори Анастасія Бібліотекаря (бл. 817—877, за ін. даними — 879; антипапа, церк. та політ. діяч), листи та інструкції рим. пап, документи нім. монастирів, Зальцбурзький меморандум. Найдавніші візант. (грец.) твори, в яких є повідомлення про діяльність К. та М., це житія, написані учнями К. та М., що датуються 11 ст. Згадки про діяльність братів у творах латиномовного світу датуються більш раннім часом. Осн. біографічні відомості про них дослідники беруть з житій святих братів та похвальних їм слів, описи реальних подій у всіх цих джерелах подаються з агіографічних текстів (див. Агіографія). К. та М. жили в період загострення суперечок між Римом та Константинополем (зокрема і з приводу приналежності новонавернутих слов’ян. народів до тієї чи ін. єпархії), боротьби короля Східнофранкського королівства Людовика Німецького зі слов’ян. князями, змагань двох константиноп. патріархів — Ігнатія (патріаршество 847—58 та 867—77) і Фотія (858—67 та 877—86), відновлення іконопошанування (843). Житія К. та М. називають Фотія покровителем братів. Ігнатій провадив лінію на погодження з Римом питань слов’ян. місії та слов’ян. богослужіння. Кирило (чернече ім’я, світське ім’я — Костянтин; 827— 14.02.869) — народився в м. Фесалоніки (слов’ян. назва — Солунь, нині м. Салоніки, Греція) у багатодітній родині знатної особи (був наймолодшим із 7 дітей); його батько Лев, за даними «Просторого житія Кирила», мав звання друнгарія (одне з високих звань у військ. та цивільній адміністрації Візантії). У житії повідомляється про любов Кирила до книжності та аскетизму, через що його іменували Філософом. У 14-літньому віці він відправився до Константинополя, там одним з його вчителів став Фотій (майбутній патріарх), а вчився він, нібито, разом з малолітнім імп. Михаїлом III. Уже через 3 місяці від початку занять він оволодів
грамотою і почав опановувати «сім вільних наук». Коли підріс, то мав нагоду одружитися на гарній і багатій дівчині, однак відмовився від сімейного життя. Помітивши його аскетичний нахил, наставник К. призначив його бібліотекарем при соборі св. Софії в Константинополі (посада ця, однак, невідома для візант. практики, натомість характерна для римської). Взірцями для нього були кападокійські святі, зокрема Григорій Богослов. Викладав у школах, жив у монастирях (хоча не був монахом, чернечий постриг прийняв 869, перед самою смертю). Здійснив три місії: до арабів (бл. 851), до хозарів (бл. 861, разом з братом Мефодієм) і до слов’ян (бл. 863, також разом з Мефодієм). Під час місії до хозарів знайшов мощі св. Климента I Римського, у хозар. столиці разом з братом охрестив 200 осіб («чаді»). У місію до слов’ян був відряджений на прохання великоморавського кн. Ростислава, надіслане ним до Константинополя, направити до Великоморавського князівства просвітителя, котрий міг би витлумачити Святі книги. Йому приписують створення слов’ян. азбуки (дослідники припускають, що нею була глаголиця, хоча його іменем названа ін. система письма — кирилиця). У слов’ян К. та М. провели, за різними джерелами, бл. 3 або 4 років і потім відправилися за наказом рим. папи Адріана II до Риму. По дорозі, у Венеції, відбулася їхня полеміка з «триязичниками» — противниками слов’ян. книжності та слов’ян. богослужіння. Помер у Римі. Похований у церкві св. Климента. Першу версію «Просторого житія Кирила» написано, можливо, саме в Римі, фрагменти з неї потім були запозичені до Італійської легенди (написана між 876 та 880). У «Житії...», як припускають дослідники, вміщено фрагменти з творів самого Кирила (зокрема, з приписуваного йому гімну Клименту I Римському, а також з урочистого слова та короткої повісті, присвячених обретінню мощів святого). Тривалий час його вважали автором «Написания о правой вере», однак згодом було встановлено, що «Написання...» становить собою збірку перекладів віросповідання
патріарха Никифора та низки ін. творів. Йому приписують полеміку зі скинутим патріархом-іконоборцем Іоанном VII Граматиком. Мефодій (чернече ім’я, світське ім’я невідоме; р. н. між 810 і 820 — п. 06.04.885) — старший брат Кирила. Згідно з «Житієм...», був поставлений візант. імператором князем у «словенскому» князівстві, але по кількох роках адміністрування відмовився від світського життя, пішов до монастиря й став ченцем. Був ігуменом монастиря Поліхрон на азійському узбережжі Мармурового м. Супроводжував свого брата Кирила в місіях до хозарів і до слов’ян. По смерті Кирила перебував, на прохання кн. Коцела, у Паннонії. Висвячений у Римі на архієпископа Моравії і Паннонії. 870, згідно з рішенням з’їзду нім. єпископів у м. Зальцбург (це був період загострення боротьби між Людовиком Німецьким та слов’ян. князями і захоплення в полон одного з них, Святополка) був ув’язнений. Звільнений бл. 873, йому було заборонено слов’ян. богослужіння. Повернувся в Моравію й продовжив церк. діяльність. 879 рим. папа Іоанн VIII висловив невдоволення з приводу слов’ян. богослужіння і у зв’язку з цим Мефодій був викликаний до Риму. Під час його подорожі до Риму папа дозволив богослужіння слов’ян. мовою з певними обмеженнями. Між 881 та 883 відбулася його подорож до Константинополя. Останні роки життя мешкав у м. Велеград (нині місто в Чехії). Організував (за відомостями «Просторого житія Мефодія») переклад з грецької на слов’ян. усієї Біблії (за винятком Книг Маккавейських), а також Номоканону (див. Кормча) та
299 КИРИЛО
Створення Кирилом і Мефодієм слов’янської писемності і переклад ними на слов’янську мову Апостола та Євангелія. Мініатюра з Радзивіллівського літопису.
300 КИРИЛО
«отеческих книг» (імовірно, патериків). Переклад було здійснено за 8 місяців. Є згадка про його угор. місію, але її датування помилкове, що робить цю згадку сумнівною. Вважається, що Мефодій є автором канона св. Димитрію Солунському. Після смерті Мефодія його наступника — Горазда відсторонили від єпископії, слов’ян. богослужіння заборонили, а частину його учнів вигнали або продали в рабство до Венеції (згодом їх викупили чиновники візант. імператора). Нині в Болгарії, Білорусі, Росії та Україні щорічно святкується День словян. к-ри та писемності; датою його проведення є день пошанування правосл. церквою рівноапостольних братів Кирила та Мефодія. Уряд Болгарії і РПЦ заснували ордени святих Кирила та Мефодія. Літ.: Лавров П.А. Кирило та Методій у давньослов’янському письменстві. К., 1928; Лавров П.А. Материалы по истории возникновения древнейшей славянской письменности. Л., 1930; Dvornik Fr. Les LJgendes de Constantin et de MJthode vues de Byzance. Prague, 1933; Grivec Fr. рitija Konstantina i Metodija. Ljubljana, 1951; Grivec Fr. Konstantin und Method, Lehrer der Slaven. Wiesbaden, 1960; Dvornik F. Byzantine Missions among the Slavs. New Brunswick, 1970; Cyrillo-Methodiana. Zur Frhhgeschichte des Christentums bei den Slaven. 863—1963. K`ln—Graz, 1964; Климент Охридски. Събрани съчинения, т. 3. София, 1973; КирилоМетодиевски студии, кн. 1 (видання продовжується). Софія, 1984; Кирило-Методиевска енциклопедия, т .2. София, 1995; Podskalsky G. Theologische literature des mittelalters in Bulgarien und Serbien. 865—1459. Mhnchen, 2000; Верещагин Е.М. Церковно-славянская книжность на Руси. М., 2001; Шевченко І. Україна між Сходом і Заходом. Львів, 2001; Шевченко І. Апостол слов’ян Константин-Кирило яко «бібліотекар», або до якої міри візантійцем був автор Житія Константина. «Ruthenica», II. К., 2003. Т.Л. Вілкул.
Пам’ятник Кирилові Туровському в м. Туров (Білорусь). Скульптор М. Іньков, архітектор Н. Лукьянчик. 1993.
Пам’ятник Кирилові Туровському в м. Мінськ (Білорусь). Скульптор О. Прохоров. 2001.
проф. (1953), чл.-кор. АН УРСР (1957), засл. діяч н. УРСР (1972). Н. в м. Варшава в родині службовця. Закінчив Київ. ін-т нар. освіти (1926), аспірантуру при НДІ ім. Т.Шевченка Наркомосу УСРР (1931), від цього ж року — н. с. ін-ту, 1936—39 — зав. кафри укр. літ. в Київ. пед. ін-ті. Від 1939 — в установах АН УРСР (нині Національна академія наук України). Учасник Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—1945. Від 1944 — зав. від., від 1974 — зав. сектором шевченкознавства Ін-ту літ. ім. Т.Шевченка АН УРСР, одночасно, 1944—58, викл. Київ. ун-ту. Наук. праці присвячені історії укр. літ., творчості Панаса Мирного, Т.Шевченка, І.Франка, І.Котляревського, зв’язкам укр. літ. з слов’ян. літ. і літ. народів СРСР. Лауреат Ленінської премії (1964), Державної премії УРСР ім. Т.Шевченка (1980). П. у м. Київ. Тв.: Панас Мирний. К., 1939; Т.Г. Шевченко. К., 1951; Шевченко і слов’янські народи. К., 1958; Т.Шевченко. Життя і творчість. К., 1959, 1964; Українські письменники — революційні демократи й літератори західних і південних слов’янських народів у ХIХ столітті. К., 1963; Т.Г. Шевченко. Біографія. К., 1964 (у співавт.); Шевченко і наш час. К., 1968; Шевченкознавчі та славістичні дослідження. К., 1977. Літ.: История Академии наук Украинской ССР. К., 1979; Національна академія наук України: персональний склад 1918—1998. К., 1998. Г.С. Брега.
Є.П. Кирилюк.
обл., Білорусь) у заможній родині. Там же в Борисоглібському монастирі постригся в ченці й затворився в суровій аскезі. Потому (між 1146—69) був поставлений єпископом на каф-ру в Турові. К.Т. — автор багатьох реліг.-полемічних творів, серед яких: «Сказание о черноризчестем чину от ветхого закона до нового», «Слово на Фомину неделю», «Слово о премудрости», «Повесть о белоризче и мнишестве», «Притча о человечестей души и о телеси» та ін. Гол. тема його творів — людина та її служіння Богу. Літ. спадщина К.Т. є одним із найвищих досягнень церк. гімнографії та риторичної прози. Літ.: Еремин И.П. Литературное наследие Кирилла Туровского. «Труды Отдела древнерусской литературы Института русской литературы», 1957, т. 13; Творогов О.В. Кирилл — епископ Туровский. В кн.: Словарь книжников и книжности Древней Руси (XI — первая половина ХIV в.), вып. 1. Л., 1987; Подскальски Г. Христианство и богословская литература в Киевской Руси (988—1237 гг.). СПб., 1996. В.М. Ричка.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «КИРИЛО ТА МЕФОДІЙ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
