ІСТОРІЯ КУЛЬТУР ПАМ’ЯТІ — один із напрямів сучасної європ. історіографії, що досліджує минуле через реконструкцію колиш. і новітніх проявів колективної пам’яті тих чи ін. національностей та сусп. груп («культур пам’яті»). Звернення істориків до видимих проявів колективної пам’яті (відзначення свят і визначних подій, вшанування постатей, зведення пам’ятників і будівель, називання вулиць, утримання місць поховань, зображення символів, будівель та портретів особистостей на банкнотах і поштових марках тощо) почалося з серед. 20 ст. й було безпосередньо спричинено тогочасною зміною наук. парадигм в історичній науці, зокрема переорієнтацією досліджень з вивчення соціальних груп і структур на аналіз ментальності, а також необхідністю істор. осмислення нових відкриттів археології, істо-
рії мист-в та етнології. Поштовхом до становлення І.к.п. також став відчутний для всіх сусп-в, що зазнали прискореного індустріального розвитку після Другої світової війни, процес швидкої втрати традицій та істор. пам’яті. Дослідження у сфері к-р пам’яті були започатковані у франц. історіографії в 1-й пол. 80-х рр. 20 ст. зусиллями П.Нора (Pierre Nora), котрий ініціював амбіційний проект вивчення нац. «місць пам’яті». Теор. підґрунтям для розвитку нового напряму стали ідеї франц. філософа П.Рікера (Paul Ricoeur) про історію як упорядковану пам’ять, що має різні форми і прояви. Автори статей 3-го т. «Місць пам’яті», що вийшов 1992 під назвою «Франції» (Les France), спробували довести, що дослідження всього розмаїття проявів пам’яті дає змогу виявити не лише ті сегменти колективної пам’яті, що є відповідальними за нац. та ін. групову ідентичність, а й ті, які пов’язані із «зонами напруження» й болючими ранами чи пробілами й витісненнями й які перешкоджають спілкуванню людей у сучасних умовах вимушеної багатовимірності їхнього існування. У Німеччині І.к.п. було тісно пов’язана із дослідженнями, здійснюваними в рамках повоєн. соціальної історії (з 80-х рр. 20 ст. остання поступово трансформувалася в історію сусп-ва). Інноваційні дослідження здійснювали переважно історики раннього Нового часу, котрі, використовуючи методологію франц. колег, у рамках «теорії модернізації» вивчали спільні закономірності й відмінності процесів утворювання нац. держав і відповідної «націоналізації» нас. в різних країнах світу. Після об’єднання Німеччини 1989 їхня увага була прикута до пошуку спільних для зх. і сх. німців «місць пам’яті» ранньої історії. П.Нора вважав, що колективна пам’ять проявляється в трьох формах, які він називав (за типами об’єктів, в яких вона опредмечується) «матеріальними», «функціональними» та «символічними». В першому випадку йдеться про об’єкти, що безпосередньо створюються саме для збереження пам’яті, напр., пам’ятники та
монументи загиблим. У другому випадку — про об’єкти, які лише побічно служать збереженню пам’яті, напр., зображення на банкнотах, присвоєння імен істор. діячів та визначних подій вулицям, підпр-вам тощо. В третьому випадку — про істор. об’єкти, які свого часу були «свідками», а нині є символами (місцями пам’яті) найвизначніших подій в історії нації (напр., Бастилія у Франції, Кулікове поле в Росії, «Козацькі могили» в Україні та ін.). Арсенал дослідницьких методів І.к.п. охоплює як методи власне істор. дисциплін — традиційний інструментарій соціальної історії, методи історії повсякдення, історії ментальностей, усної історії (Oral History) тощо, так і методи суміжних дисциплін — семіотики, історії мист-ва, етнології. При цьому ключову аналітичну роль у дослідженнях І.к.п. відіграють методи істор. порівняння (за аналогією, за контрастом та ін.), які дають можливість визначити типове та особливе в проявах колективної пам’яті в окремих регіонах і країнах та в певні епохи. Традиційні вектори досліджень І.к.п. лежать у проблемному полі вивчення націоналізму й становлення нац. д-в у Європі доби Нового часу й сьогодення. Серед них виділяються 3 напрями: пам’ять і нація, пам’ять і простір, пам’ять і соціальна та етнічна сегментація. Пам’ять і нація. Особливий інтерес для істориків становить «епоха націоналізму» 19 ст., коли відбувалося конституювання нац. д-в у Європі, що було пов’язано з численними конфронтаціями між різними соціальними групами та верствами в межах кордонів однієї й тієї ж країни в ході розбудови там єдиної д-ви. Саме за таких умов почали з’являтися всілякі інстанції та структури, одним із важливих завдань яких стало формування спільної к-ри пам’яті. Процес становлення нації завжди потребує чітких об’єднавчих ідентифікаційних символів як для всієї спільноти, так і для окремих індивідуумів. Однак, оскільки в основі тогочасних нац. концепцій лежала ідея винятковості, то становлення домінантних форм нац. пам’яті було
601 ІСТОРІЯ
602 ІСТОРІЯ
безпосередньо пов’язане із численними відкритими (із залученням сил іноз. д-в) і закритими (цілковито внутр.) сусп. конфліктами. Їх індикаторами були суперечки навколо пам’ятників і свят, а також становлення альтернативних к-р тощо. Пам’ять і простір. Колективна пам’ять має просторовий вимір. Малі етнічні й соціальні єдності, регіони та міста мають свої власні к-ри пам’яті. Місця розташувань пам’ятників і монументів ніколи не обираються довільно, а лише з урахуванням їхнього впливу на свідомість, що так чи інакше зумовлює формування «топографії пам’яті» міст, регіонів та країн. Яскравим прикладом прояву стійкості такої «топографії пам’яті» є новітня практика зведення пам’ятників у колиш. соціаліст. країнах — вони постають на місцях зруйнованих пам’ятників минулої епохи. Пам’ять і соціальна та етнічна сегментація сусп-ва. Соціальна сегментація сусп-ва також має значний вплив на к-ру пам’яті. Політ. диференціація в нац. двах 19 ст. знайшла своє відображення в існуванні конкурентних класових к-р пам’яті, котрі, використовуючи свята, пам’ятні місця й численні пам’ятники, вели боротьбу за утвердження власних ціннісних орієнтирів і перспектив. Важливим напрямком досліджень є також вивчення різних «середовищ пам’яті» етнічних груп сусп-ва та їх ставлення до легітимації «національної пам’яті». Літ.: Nora P. Les lieux de mJmoire. Paris, 1984; Assmann A. Arbeit am nationalen Ged@chtnis. Frankfurt am Main, 1993; Schneider U. Geschichte der Erinnerungskulturen. В кн.: Corneliвen C. (Hg.). Geschichtswissenschaften. Eine Einfhhrung. Frankfurt am Main, 2000; Хахтманн Р. Революція 1848 року в традиціях, культурі спогадів та професійній історіографії. «Історія та історіографія в Європі», 2003, вип. 1—2; Козеллек Р. Невідомий солдат як національний символ в Європі. В кн.: Козеллек Р. та ін. Історичні пошуки ідентичності: Українсько-німецький колоквіум. К., 2004. С.П. Стельмах.
страцій) про історію укр. міст, сіл, областей і районів. Створене зусиллями 100-тис. авторського колективу, в якому були представлені як науковці, так і сільс. вчителі. В усіх томах витримана єдина схема відбору та розташування матеріалу, застосовані єдині критерії оцінок, не вільні, однак, від суб’єктивізму та спрощень. Видання започаткувало новий напрям у вітчизн. історіографії, сприяло розвиткові краєзнавчого руху в Україні, розповсюдженню знань про рідний край, його історію, традиції, кру. За оцінкою академіків Є.Жукова та Б.Рибакова, це видання «вийшло за рамки традиційного краєзнавства, синтезувало здобутки професійних істориків і результати збирання історичного матеріалу, проведеного представниками місцевої громадськості на добровільних началах». У лют. 1974 Бюро від-ня історії АН СРСР прийняло спец. постанову «Про досвід підготовки і видання «Історії міст і сіл Української РСР» у 26 томах», якою рекомендувало всім істор. закладам АН союзних та автономних республік «використати науковоорганізаційні принципи й методику роботи головної редколегії і авторського колективу цього видання». 1976 авторський колектив «І.м. і с. УРСР» удостоєний Держ. премії СРСР. Великий досвід роботи над виданням «І.м. і с. УРСР» був узагальнений головою його Гол. ред. колегії П.Троньком у монографії «Летопись дружбы и братства» (Київ, 1980). Літ.: Тронько П.Т. Летопись дружбы и братства. К., 1981; Його ж. Історичне краєзнавство: крок у нове тисячоліття: досвід, проблеми, перспективи. К., 2000. Його ж. Історія міст і сіл України в контексті регіональних досліджень. Досвід, проблеми, перспективи. К., 2001. Я.В. Верменич.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ІСТОРІЯ КУЛЬТУР ПАМ’ЯТІ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
