Земельний кодекс України 1992. Упродовж кількох місяців після того, як Україна стала суверенною д-вою, правові відносини, що стосувалися землеволодіння та землекористування, регулювалися нормами Земельного кодексу УРСР 1990 (див. Земельні кодекси УСРР—УРСР). Нову редакцію Земельного кодексу Верховна Рада України затвердила 13 берез. 1992. Вона містила 118 статей, об’єднаних у 10 розділів: «Загальні положення», «Використання земель», «Охорона земель», «Відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам і втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва», «Контроль за використанням і охороною земель та їх моніторинг», «Державний земельний кадастр», «Землеустрій», «Вирішення земельних спорів», «Відповідальність за порушення земельного законодавства», «Міжнародні договори». Земельний фонд країни перестав бути виключною власністю д-ви. Згідно із З.к.У. 1992 земельні ділянки могли перебувати як у держ., так і в колективній та приватній власності. В ст. 4 кодексу міститься перелік земель, які не могли передаватися в колективну або приватну власність. Усі ін. землі могли бути приватизовані. Кодексом передбачалося, що суб’єктами приватної власності на землю могли бути лише громадяни України. Вони наділялися правом на одержання земельних ділянок у власність для: ведення сел. (фермерського) г-ва;
ведення особистого підсобного г-ва; буд-ва та обслуговування житлового будинку й госп. будівель (присадибна ділянка); садівництва; дачного та гаражного буд-ва. Надання земельних ділянок у приватну власність юрид. особам З.к.У. 1992 не дозволяв. Юрид. особи могли отримувати земельні ділянки в постійне або тимчасове користування, а також в оренду на строк не більше 50 років. Громадяни та юрид. особи зобов’язані були використовувати надані їм у власність чи користування земельні ділянки за їх суто цільовим призначенням, яке визначається радами. Осн. положення З.к.У. 1992 були деталізовані й конкретизовані ін. законодавчими земельно-правовими актами. П.Ф. Кулинич.
Земельний кодекс України 2001 — вмістив правові норми, які визначали ідеологію розвитку земельних відносин в післярад. добу. Прийнятий ВР України 25 жовт. 2001, введений у дію з 1 січ. 2002. Практична необхідність документа була викликана соціально-екон. та політикоправовими реаліями, що склалися в незалежній д-ві після набуття чинності Конституцією України 1996, та нагальною потребою усунення колізій у сфері землеволодіння та землекористування внаслідок неефективної і суперечливої дії З.к.У. 1992. Підготовка нового кодексу розтягнулася на п’ять років і проходила в умовах гострих політ. дискусій. 1997 підготовлений проект кодексу через низьку якість ключових положень та політ. протистояння депутатів ВР України був відхилений. Через певний час ВР України розглянула проект кодексу, підготовлений Ктом з питань аграрної політики і земельних відносин. В основу його було покладено законопроекти, напрацьовані робочими групами, що паралельно працювали в Держ. к-ті із земельних ресурсів України та Інституті держави і права імені В.М. Корецького НАН України. Прийняття кодексу ВР України без перебільшення стало значною політ. подією 2001.
Статті документа згруповані по розділах: «загальна частина»; «землі України»; «Право на землю»; «Набуття і реалізація права на землю»; «Гарантії прав на землю»; «Охорона земель»; «Управління галузі використання і охорони земель»; «Відповідальність за порушення земельного законодавства»; «Прикінцеві та перехідні положення». Кодекс врегулював на принципово нових засадах питання екологізації та соціалізації власності на землю, прописав положення про громад. контроль за використанням землі та масштабами концентрації земельної власності. В ньому закріплені принципи проведення земельної реформи: розвиток приватної власності на землю, гарантування д-вою прав на землю юрид. особам і громадянам; розмежування земель держ. та комунальної власності; нарощення екон. потенціалу земель у населених пунктах; впровадження держ. управління земельними ресурсами і землекористування на основі екон. методів; удосконалення обчислення плати за землю, розвитку орендних відносин. Прикінцеві положення кодексу закріпили низку вимог до органів держ. влади і управління щодо правового і нормативного розвитку окремих положень: оцінки земель і введення держ. земельного кадастру; моніторингу землі; реєстрації нерухомого майна, в т. ч. земельних ділянок; розвитку ринку землі та його інститутів; розмежування земель держ. та комунальної власності; розвитку іпотечного кредитування під заставу землі; удосконалення системи земельних платежів; охорони земель та збереження і відновлення родючості; здійснення управління земельними ресурсами, землекористуванням із застосуванням екон. методів; розробки довгострокової земельної політики. З.к.У. 2001 деталізував закріплені Конституцією України 1996 форми власності на землю, право користування та оренди. За кодексом д-ва забезпечує громадянам та юрид. особам рівні умови захисту прав власності на землю і підтверджує конституційну норму, за якою власник не може бути позбавлений права на
земельну ділянку, крім випадків, передбачених кодексом. Більш деталізованою є порівняно з З.к.У. 1992 норма постійного користування землею. Вона обмежена наданням, по-перше, земельних ділянок із земель держ. і комунальної власності і, по-друге, лише підпр-вам, установам та орг-ціям, що перебувають у власності д-ви та територіальних громад. Враховано, що право власності на землю не є абсолютним, а тому в інтересах сусп-ва мають діяти певні застереження, обмеження та умови. Кодекс зберіг положення щодо цільового призначення земель та встановив для власників землі та землекористувачів обов’язок використовувати землю відповідно до її цільового призначення. Його норми визначили суб’єктивний склад земельних відносин, об’єкти використання, особливості передачі й придбання у власність земельних ділянок, їх вилучення і викуп, користування, підстави припинення прав власності на землю та відшкодування збитків і втрат, розв’язання проблеми іпотеки. Суттєво удосконаливши положення про отримання права користування землею, кодекс (ст. 112) встановив його обмеження, зокрема навколо цінних природних об’єктів, зон особливого режиму тощо. Незважаючи на прогресивність норм З.к.У. 2001, у ньому залишалося чимало слабких місць, у т. ч. і концептуальних упущень, таких, як відсутність зваженого і цілеспрямованого підходу до землі як матеріальної основи д-ви, її суверенітету і нац. безпеки. Принциповою невдачею є відсутність у кодексі поняття «земельна рента» — серцевини теорії і практики ринкових земельних відносин (земельні рентні відносини є ключовою складовою екон. механізму розвитку с. госп-ва). Закріплені у Прикінцевих положеннях рекомендації потребували належного наук.-теор. обґрунтування. У наступні роки З.к.У. 2001 зазнав певних змін і доповнень, які обумовлювалися потребою приведення у відповідність до його положень чинних законів (і навпаки), а також за політ. мотивами та правовою і екон.
необхідністю. Протягом 2002—04 кодекс доповнювався поправками 8 разів. Відповідно до Закону України «Про внесення змін до Земельного кодексу України» від 11 лип. 2003 до ст. 123 і 151 вносились доповнення, які змінювали порядок надання земельних ділянок у постійне користування юрид. особам (за формою Типового договору). З.к.У. 2001 містив перехідні положення, які забороняли до 1 січ. 2005 продавати або в ін. спосіб відчужувати належну громадянам землю. Восени 2004 кілька фракцій ВР України підготували на розгляд сесії законопроекти про продовження мораторію. Більшість депутатів як лівих, так і правих фракцій мали спільне переконання, що в Україні не створені екон. й правові передумови для продажу землі. 17 черв. 2004 ВР України прийняла Закон України «Про внесення змін до Земельного кодексу України», який продовжив ще на три роки дозвіл переоформлення земельних ділянок з права постійного користування в приватну власність чи оренду й увів заборону до 1 січ. 2007 на внесення земельної частки (паю) до статутних фондів госп. т-в. До 1 січ. 2012 для громадян та юрид. осіб обмежено володіння землею до 100 га. Президент України Л.Кучма розглядав такий крок парламенту як популізм, викликаний бажанням частини депутатів заблокувати земельну реформу, і на закон наклав вето. 18 листоп. 2004 ВР України подолала вето. Зволікання ВР України з прийняттям необхідних законів у розвиток положень кодексу стримує його дію, отже, перешкоджає утвердженню ринкового середовища у сфері земельних відносин. Літ.: Земельне законодавство України: Збірник нормативних актів, судової та арбітражної (господарської) практики, кн. 1—2. К., 2002; Земельний кодекс України: Науково-практичний коментар. К., 2003; Земельний кодекс України: Текст із змінами та доповненнями станом на 21 травня 2004 р. К., 2004. С.С. Падалка.
331 ЗЕМЕЛЬНІ
ЗЕМЕЛЬНІ КОДЕКСИ УСРР— УРСР. Перший Земельний кодекс УСРР прийнято 25 жовт.
332 ЗЕМЕЛЬНІ
1922. Складався з преамбули і 4 частин («Про трудове землекористування», «Про міські землі», «Про державне земельне майно», «Про землеустрій та переселення»), містив 227 статей. Відображаючи тогочасні політ. й екон. реалії, Земельний кодекс УСРР 1922 закріплював націоналізацію землі та скасування приватної власності на неї, заборонив купівлю-продаж та ін. угоди, пов’язані з відчуженням землі. Всі громадяни, незалежно від статі, віросповідання та національності, наділялися правом на одержання землі в користування безплатно. Кодекс надав право земельним громадам обирати будь-яку форму землекористування, але водночас заохочував колективну, гол. чин. у формі земельних т-в. У Земельному кодексі УСРР 1922 регламентувалося землекористування сел. двору, допускалася «трудова оренда» землі, обмежувалося землекористування т.зв. куркулів, тобто селян, які використовували у своїх г-вах найману працю. В ньому містилися й норми, що регулювали землеустрій, земельну реєстрацію, переселення й визначали правовий режим міськ. земель спец. призначення та земель держ. запасу. Другий Земельний кодекс УРСР прийнято 8 лип. 1970, введено у дію 1 січ. 1971. Складався із 173 статей, об’єднаних у 28 глав та 11 розділів («Загальні положення»; «Землі сільськогосподарського призначення»; «Землі населених пунктів»; «Землі промисловості, транспорту, курортів, заповідників та іншого несільськогосподарського призначення»; «Землі державного лісового фонду»; «Землі державного водного фонду»; «Землі державного запасу»; «Державний земельний кадастр», «Державний землеустрій»; «Вирішення земельних спорів»; «Відповідальність за порушення земельного законодавства»). Земельний кодекс УРСР 1970 успадкував осн. правові положення Земельного кодексу 1922, зокрема визначення земельного фонду виключною власністю д-ви й заборону цивільно-правових угод щодо відчуження земельних ділянок. Разом з тим, на відміну від попе-
реднього Земельного кодексу, Земельний кодекс 1970 не передбачав свободи вибору форми господарювання в с. госп-ві. Для ведення товарного с.-г. вир-ва землі могли надаватися тільки «соціалістичним» підпр-вам — колгоспам і радгоспам. Діяльність сел. госп-в, які до примусової колективізації сільського господарства 1929—32 були осн. формою господарювання на селі, фактично заборонялася. До новел Земельного кодексу 1970 слід віднести також поділ земельного фонду країни на 6 категорій земель: с.-г. призначення; населених пунктів; пром-сті, транспорту, курортів, заповідників та ін. несільськогосп. призначення; держ. лісового фонду; держ. водного фонду; держ. запасу. Надані в користування земельні ділянки повинні були використовуватися землекористувачами суто за їх цільовим призначенням, яке визначалося належністю ділянки до відповідної категорії земель і метою, для якої ділянка надавалася в користування. Земельний кодекс 1970 містив також окремі розділи, присвячені регулюванню землеустрою, веденню держ. земельного кадастру та вирішенню земельних спорів. Третій Земельний кодекс УРСР прийнято 18 груд. 1990, введено в дію 15 берез. 1991. Його прийняття зумовлювалося необхідністю створення правової бази для проведення земельної реформи, зокрема для забезпечення плюралізму форм господарювання в с. госп-ві як визначальної риси земельної реформи на початковому етапі її проведення. Однак концептуально Земельний кодекс 1990 мало чим відрізнявся від Земельного кодексу 1970. Всі землі України проголошувалися власністю народу України, тобто залишалися виключною власністю д-ви. Надання ділянок юрид. і фіз. особам та вилучення їх для держ. чи громад. потреб, як і раніше, мали здійснювати ради нар. депутатів. Для підпр-в, установ і оргцій земельні ділянки надавалися на праві землекористування. Однак для громадян передбачалося надання земельних ділянок переважно на праві довічного ус-
падковуваного володіння землею, що уможливлювало передачу земельної ділянки в спадщину. На праві землеволодіння земельні ділянки мали надаватися с.-г. підпр-вам для цілей аграрного вир-ва. Важливою новелою Земельного кодексу 1990 було юрид. відновлення сел. (фермерських) госп-в на зразок тих, що існували в УСРР до 1929—32. Дозволялося надання у володіння сел. (фермерським) г-вам земельних ділянок розміром до 50 га с.-г. угідь і до 100 га усіх земель. Крім цього, до 6 категорій, на які поділявся земельний фонд УРСР згідно із Земельним кодексом 1970, було додано ще одну категорію — землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культ. призначення. Літ.: Індиченко П.Д. Радянське земельне право. К., 1971; Советское земельное право. X., 1981; Общая теория советского земельного права. М., 1983; Правовой режим земель в СССР. М., 1984; Шульга М.В. Актуальные правовые проблемы земельных отношений в современных условиях. Х., 1998. П.Ф. Кулинич.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ЗЕМЕЛЬНІ КОДЕКСИ УКРАЇНИ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
