ЗЕЛЕНСЬКИЙ-ЯЦЕНКО Леонтій (в миру — Лука Степанович; 18.10.1729 або 1726 — поч. 1807) — церк. діяч, мандрівник і письменник. Н. в с. Мачухи (нині село Полтав. р-ну Полтав. обл.) в бідній родині, ймовірно, козака Степана Яценка та Дарії Власівни Яновської (за сімейними споминами, прадід З.-Я. по материнській лінії був региментарем польс. полку, що стояв в Україні). В юності З.-Я. жив з батьками в с. Пушкарівка (колиш. село Полтав. р-ну, нині виключено з облікових даних), де почав вчитися грамоті в Яна Орловського. Через нестатки родини змушений був покинути навчання й зайнятися кравецьким ремеслом. У 19 років став по-
слушником Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря й через три роки був висвячений на рясофорного, далі на мантійного і, нарешті, 1759 на ієромонаха (монах в сані священика) під іменем Леонтія. 1763 відправився в подорож до святих місць: Афона, Сінаю (Сінайський п-ів в Єгипті, де знаходиться монастир св. Катерини) та Єрусалима. Вертаючись назад, зупинився в Стамбулі, де був запрошений відправляти богослужіння при Рос. посольській церкві з посвяченням у сан архімандрита Апостольського Єрусалимського престолу (див. Єрусалимський патріархат). Після посвячення у сан архімандрита З.-Я. у власних підписах ставив не прізвище батька, а прізвище свого прадіда по материнській лінії — Зеленського. Спілкування з іноз. дипломатами, любов до читання та оволодіння франц., італ., грец. і турец. мовами дали З.-Я. великі знання. Він читав в оригіналі Вольтера та сучасних йому італ. письменників, грец. богословську літ., самотужки перекладав з грец. мови. Зберігся примірник перекладеної ним книги: «Максим Пелопонесец. Изобличение душевредных новостей, Римскими папами введенных в церковь Западную… Перевел Малороссіянин, Иерусалимский архимандрит Леонтий Зеленский. В Константинополе. 1800». Після нього залишилося багато записів полемічного характеру, в т. ч. саморобний рукописний ж. «Почта духів» (назву було скопійовано з однойменного сатиричного журналу, який видавав у СанктПетербурзі рос. байкар І.Крилов), в якому висміюються деякі вади католицизму та протестантизму, а також вільнодумство Вольтера. Йому належить також рукописний твір — «Младший Григорович» (10 із 13 зшитків — 1—9 і 13 — зберігалися на поч. 20 ст. в архівах С.-Петербурга та Москви). Цей твір З.-Я. почав писати під впливом виданої 1778 В.Рубаном книги подорожей до святих місць В.Григоровича-Барського (про це свідчить і назва твору). В ній описуються різні сторони життя сх. правосл. монастирів, звичаї та побут ченців. Є в ній чимало автобіографічного мате-
ріалу. Йдеться, зокрема, про перебування автора в Полтав. Хрестовоздвиженському монастирі, відвідування ним Запорозької Січі, про життя в Стамбулі. В творі подається також галерея портретів укр. і рос. світських та церк. сановників, козацької старшини й простих січовиків, гайдамаків, купців, міщан і селян. За стилем це оповіді освіченої й дотепної людини, з характерним укр. гумором. Серед архіву З.-Я. є й твір тогочасною укр. мовою про стару укр. школу «Украинская сказка». П. у м. Стамбул. Літ. спадщина З.-Я., якщо вона не втрачена, має знаходитися в рос. архівах. Ч. записок З.-Я. видав Д.Яворницький під назвою: «Две поездки в Запорожскую Сечь Яценка-Зеленского, монаха Полтавского монастыря в 1750— 1751 гг.» (Катеринослав, 1915). Літ.: Яценко Лука. В кн.: Енциклопедія української діаспори, т. 4. К.—Нью-Йорк—Чикаго—Мельбурн, 1995. П.В. Голобуцький.
кий) та його брат Андрій (17 ст.) — полковник подільський, обидва прихильники гетьмана П.Дорошенка; Федір Зеленський (2-га пол. 17 — поч. 18 ст.) — черніг. полковий осавул (1699). Вони, ймовірно, належали до роду, що походив з шляхти Правобережної України. Літ.: Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник, т. 2. К., 1910. В. Томазов.
ника. Брав участь у діяльності укр. військ. т-в і об-нь у Польщі. П. у м. Сопот (Польща). Тв.: Синьожупанники. Берлін, 1938. Літ.: Срібняк І. Обеззброєна, але нескорена: Інтернована армія УНР у таборах Польщі й Румунії (1921— 1924 рр.). К.—Філадельфія, 1997. А.О. Буравченков.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ЗЕЛЕНСЬКИЙ-ЯЦЕНКО» з дисципліни «Енциклопедія історії України»