ЗБРОЙНІ СИЛИ ОРГАНІЗАЦІЇ ОБ’ЄДНАНИХ НАЦІЙ (ЗС ООН) — об’єднані ЗС д-в-членів Організації Об’єднаних Націй, що мають забезпечувати заходи воєн. характеру в рамках примусових дій членів ООН відповідно до гл. 7 Статуту ООН. Створюються та застосовуються Радою Безпеки Організації Об’єднаних Націй (РБ ООН) у випадках, коли РБ ООН «визнає існування будь-якої загрози мирові, будь-якого порушення миру або акту агресії» й у зв’язку з цим схвалює рішення
308 ЗБРОЙНІ
про вжиття заходів для «підтримання або відновлення миру і безпеки» (ст. 39). Згідно з п. 3 ст. 27 Статуту ООН такі рішення повинні прийматися з дотриманням принципу одностайності постійних членів РБ ООН, що є основою для застосування колективних дій д-в-членів ООН для підтримання або відновлення міжнар. миру та безпеки. ЗС ООН мають застосовуватися у виняткових випадках, коли ін. заходи можуть виявитись або виявилися неефективними. Згідно зі ст. 43 Статуту ООН усі д-ви-члени ООН зобов’язуються надавати в розпорядження РБ ООН на її вимогу і відповідно до спец. угод необхідні для підтримання міжнар. миру та безпеки нац. ЗС, допомогу й відповідні засоби обслуговування, включаючи право проходження через певну тер. Такі угоди визначають кількість і рід військ, ступінь їхньої готовності та їхнє заг. розташування й характер наданих ними засобів обслуговування та допомоги. Переговори про укладення зазначених угод починаються в якомога коротший строк з ініціативи РБ ООН. Вони укладаються між РБ й членами ООН або між РБ та групами членів ООН і підлягають ратифікації д-вами, що їх підписали, відповідно до їх конституційної процедури. У разі прийняття рішення про застосування сили РБ ООН, перш ніж зажадати від чл. ООН, не представленого в Раді, надання ЗС на виконання зобов’язань, взятих ним на підставі ст. 43, запрошує цього члена Організації, в разі його бажання, взяти участь у рішеннях РБ щодо використання контингенту ЗС даного члена ООН (ст. 44). Ст. 42 Статуту ООН уповноважує РБ вдаватися до дій воєн. характеру повітряними, мор. або сухопутними силами, які виявляться необхідними для підтримання чи відновлення міжнар. миру та безпеки. Такі дії можуть означати демонстрації, блокаду та ін. операції повітряних, мор. або сухопутних сил членів Організації. Допомогу РБ ООН з усіх питань, що стосуються військ. потреб у справі підтримання міжнар. миру й безпеки, викори-
стання військ, переданих в її розпорядження, і командування ними, здійснює створюваний Військово-штабний комітет (ВШК). У його складі повинні перебувати начальники штабів постійних членів РБ ООН або їхні представники. Крім того, до співробітництва з ВШК може бути запрошено будь-кого із членів ООН, не представлених постійно в к-ті, якщо ефективне виконання обов’язків ВШК вимагає участі цього члена ООН у його роботі (ст. 47). У період «холодної війни» РБ ООН не ухвалила жодного рішення про створення ЗС ООН, що зробило неможливим і функціонування ВШК як органу заг. стратегічного планування і тех. радника з воєн. питань, відповідального перед РБ ООН. Це було пов’язано з тим, що в умовах реальної дії принципу одностайності постійних членів РБ ООН ухвалення таких рішень цілком залежало від збігу інтересів цих членів Організації щодо конкретних ситуацій, пов’язаних з необхідністю підтримання або відновлення миру, а світ. лідери в кожному протистоянні, як правило, були задіяні на боці протилежних ворогуючих сторін. Численні збройні конфлікти, що виникали в період «холодної війни» в різних регіонах світу всупереч існуючій у Статуті ООН забороні д-вам використовувати силу при розв’язанні спорів, вимагали від ООН застосування заходів для припинення конфліктів, що загрожували мирові та безпеці народів. Тому міжнар. співтовариство обрало шлях створення і функціонування в межах відповідальності та під кер-вом ООН миротворчих ЗС (контингентів ЗС д-в-членів ООН). Вони мали діяти в зонах збройних конфліктів на підставі різноманітних функціональних мандатів, які надавалися їм РБ ООН з метою роз’єднання ЗС ворогуючих сторін і створення таким чином сприятливих умов для ведення дипломатичних переговорів з метою припинення цих конфліктів. Зазначена практика ООН збагатила важливий міжнародний досвід розв’язання різноманітних за своїм характером сучасних збройних конфліктів. Діяльність РБ ООН та Ген. секретаря в цій
сфері стала здійснюватися під назвою «операції ООН з підтримання миру». У практиці ООН з різними миротворчими функціями створювалися: ЗС ООН у Конго (1960—64), ЗС ООН на Кіпрі (від 1964), Надзвичайні сили ООН в Єгипті (1965—67), Надзвичайні ЗС ООН на Бл. Сході (1973—79), сили ООН для нагляду за роз’єднанням ізраїл. та сирійських військ (від 1974), тимчасові ЗС для підтримання миру в Лівані (від 1978) тощо. Після закінчення «холодної війни» операції ООН з підтримання міжнар. миру набули нових рис. Так, істотними новаціями характеризувалися рішення РБ ООН щодо подолання кризової ситуації в регіоні Перської зат., що виникла 1990 в результаті агресії Іраку проти Кувейту. Вперше за всю історію існування ООН РБ кваліфікувала збройний напад однієї д-ви на ін. як акт агресії й зобов’язала Ірак негайно припинити окупацію тер. Кувейту. Невиконання Іраком цієї законної вимоги міжнар. співтовариства призвело до введення РБ ООН всеосяжних екон. санкцій проти Іраку. Водночас США та деякі ін. зх. країни без погодження із РБ ООН направили в регіон Перської зат. свої ЗС, які встановили блокаду мор. узбережжя Іраку. Тільки після цього США повідомили РБ ООН про свої дії, пославшись на «невід’ємне право на індивідуальну та колективну самооборону», а також на звернення до них Кувейту і Саудівської Аравії про надання їм військ. допомоги. РБ ООН фактично було усунуто від прийняття рішень про створення й використання в регіоні Перської зат. ЗС для відновлення там миру. Невдовзі вона все ж спромоглася постфактум санкціонувати ці дії США (резолюція № 665 від 25 серп. 1990) і надати військам зх. країн мандат ООН на проведення військ. операцій у цьому регіоні. Резолюція РБ ООН № 678 від 29 листоп. 1990 підтвердила законність застосування сили проти Іраку, встановивши для нього строк виконання всіх своїх резолюцій — 15 січ. 1991. Д-ви, які взяли участь у протистоянні агресорові й направили в регіон свої військ.
контингенти, уповноважувалися використати «всі необхідні засоби для відновлення миру й безпеки в регіоні Перської затоки». 16 січ. 1991 почалися воєн. дії, що завершилися звільненням тер. Кувейту та відновленням його суверенітету. РБ ООН зобов’язала Ірак ліквідувати під контролем ООН усю зброю масового знищення: хім. та бактеріологічну зброю, ракети з радіусом дії понад 150 км та обладнання для їх вир-ва. Під час тривалого збройного конфлікту на тер. колиш. Югославії РБ ООН (з груд. 1991 місце постійного чл. в ній замість СРСР, який припинив своє існування, займає РФ) значно розширила мандат миротворчих сил ООН, надавши їм право в разі необхідності застосовувати силу в широких масштабах. Крім того, вперше для розв’язання регіонального конфлікту під прапором ООН діяли військ. контингенти країн НАТО, що складалися з різних родів військ, включаючи військ.-повітряні підрозділи. Водночас у зовн. політиці США, які залишилися єдиною у світі «наддержавою», виявилася тенденція до одноосібного планування та проведення на тер. колишньої Югославії операцій з використанням військових контингентів країн НАТО, насамперед американського. Це позбавило РБ ООН можливості здійснювати достатній контроль за їх проведенням, як того вимагають положення гл. 7 Статуту ООН. Конфлікт у колиш. Югославії (на тер. Боснії) призвів до одноосібних дій НАТО шляхом проведення операцій з підтримки миру, які лише постфактум були схвалені РБ ООН. Після спільної роботи з ООН над досягненням миру в Боснії НАТО 1995 створило свої власні Сили втілення миру (ІФОР), а 1996 — Сили стабілізації (СФОР) з метою забезпечення миру та прокладання шляху для цивільної відбудови Боснії. Діяльність ІФОР/СФОР відбувається в співробітництві з миротворчими підрозділами країн, що не є членами НАТО, а саме: Болгарією, Румунією, РФ та Україною. В даний час НАТО через свої місії ІФОР/СФОР, згідно з мандатом ООН, здійснює
нагляд за дотриманням миру в регіоні. Стосовно кризової ситуації в Югославії, що виникла 1999 у сербській провінції Косово, то НАТО пред’явило ультиматум урядові цієї суверенної д-ви, погрожуючи їй широкомасштабними бомбардуваннями, й здійснило свою погрозу навіть за відсутності резолюції РБ ООН. Цими діями було порушено не тільки гл. 7—8 Статуту ООН, а й Північноатлантичний договір, який не дозволяє альянсові діяти за межами тер. країн-членів НАТО без відповідної підтримки з боку ООН (ст. 5). Однак США розглядають ці події як прецедент для майбутнього втручання НАТО «за межами» альянсу шляхом розгортання своїх ЗС для виконання місії з підтримання миру без обов’язкового прийняття відповідної резолюції РБ ООН. Ця нова роль, на яку претендує НАТО, знайшла підтвердження в «Стратегічній концепції альянсу», прийнятій на засіданні Північноатлантичної ради (Вашингтон, квіт. 1999), в якому взяли участь глави д-в та урядів альянсу. В цьому документі передбачено «проведення операцій з реагування на кризу, що не регулюється статтею 5» вказаного договору (п. 31), тобто це означає, що такі oперації можуть поширюватися й на різні кризи за межами тер. д-в-членів НАТО. Відповідно до цього в межах НАТО ств. концепцію багатонац. загальновійськ. oперативно-тактичних сил, що стала важливим елементом перебудови військ. структури НАТО у згаданому напрямі. Таке розширення завдань НАТО виходить за межі організації колективної оборони й суперечить верховенству Статуту ООН і особливо ст. 51, яка надає право остаточного рішення РБ ООН навіть у випадку, коли члени альянсу користуються своїм правом на самооборону. Підсумки війни в регіоні Перської зат., криз у Боснії та Косово свідчать, що система колективної безпеки ще не набула необхідного рівня узгодження серед д-в-членів ООН. Рада Безпеки не спромоглася ефективно застосовувати положення гл. 7 Статуту ООН, найперше ті, що стосуються її цілковитої відпові-
дальності за створення й використання ЗС ООН для підтримання або відновлення міжнар. миру. Збройні конфлікти на тер. колиш. Югославії та в регіоні Перської зат. засвідчили, що постконфронтаційний період розвитку міжнар. відносин характеризується тенденцією до надання миротворчим силам ООН ширших повноважень щодо застосування сили, ніж це було за часів «холодної війни». Водночас США виявляють схильність діяти в таких випадках без прийняття відповідної резолюції РБ ООН, домагаючись її прийняття вже в ході самої миротворчої операції. Україна після проголошення держ. незалежності (1991) активно сприяє розв’язанню місц. та регіональних збройних конфліктів у світі, зокрема, нац. військ. контингент бере участь у миротворчих діях ЗС ООН з підтримання миру на тер. колиш. Югославії (у Боснії, Косово). 1999 прийнято Закон України «Про участь України в міжнародних миротворчих операціях», в якому визначено цілі та умови участі нац. миротворчих контингентів в операціях такого роду та встановлено порядок прийняття рішень щодо їх направлення. В цьому законі міститься принципова настанова, що міжнар. миротворчі операції є міжнар. діями або заходами, які здійснюються за рішенням РБ ООН відповідно до Статуту цієї Організації, Організації з безпеки і співробітництва в Європі, ін. регіональних оргцій, які несуть відповідальність щодо підтримання міжнар. миру і безпеки згідно з положеннями гл. 8 Статуту ООН, а так само за дії й заходи багатонац. сил, що створюються за згодою РБ ООН, які проводяться під заг. контролем РБ ООН. Літ.: Семенов В.С. Вооруженные силы ООН. М., 1976; НАТО. 50-та річниця НАТО: Пам’ятне видання до 50-ї річниці. Брюссель, 1999; НАТО. Стратегічна концепція альянсу. К., 1999. В.Н. Денисов.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ЗБРОЙНІ СИЛИ ОРГАНІЗАЦІЇ ОБ’ЄДНАНИХ НАЦІЙ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
