«ЗАКОНИ ПРО ТИМЧАСОВИЙ ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ», тимчасова конституція Української Держави. Видані гетьманом П.Скоропадським 29 квіт. 1918. Визначали компетенцію гетьмана, Ради міністрів Української Держави, Ген. суду, церкви, права та обов’язки громадян, а також законодавчу процедуру (див. Законодавча процедура та законодавчі інституції в Українській Державі). Гетьман ставав верховним правителем Української Держави: без його затвердження жоден закон не набував чинності, він призначав і звільняв отамана (голову) Ради міністрів разом з усім кабінетом, керував закордонними справами; був Верховним воєводою армії та флоту і оголошував на тій чи ін. тер. воєн., осадний або надзвичайний стан, відав помилуванням засуджених, податковою політикою тощо. РМ і члени уряду отримали право та набули обов’язків координувати діяльність
певних відомств і мали нести відповідальність перед гетьманом за заг. стан держ. управління і за свої власні вказівки зокрема; за допущені ними порушення вони підлягали цивільній та карній відповідальності. Ген. суд проголошувався вищим охоронним і захисним закладом й водночас вищим судом Укр. д-ви в суд. та адм. справах. На Ген. суд покладалися також обов’язки опублікування законів. Голова і члени Ген. суду призначалися гетьманом. Спец. розділ «Права і обов’язки українських козаків і громадян» робив наголос не на правах, а насамперед на обов’язках нас.: захищати держ. лад, сплачувати податки й мито та відбувати ін. повинності. «Закони…» гарантували: 1) недоторканність особи («ніхто не може підлягати переслідуванню за злочинні вчинки тільки як у черзі, законом визначеній; ніхто не може бути затриманий під вартою, крім як у випадках, законом визначених; ніхто не може бути судимий і покараний, крім як за злочинні вчинки, передбачені існуючими в час їх здійснення законами»); 2) недоторканність житла («оселя кожного недоторканна; робити обшукання й виїмку у будинку без згоди його господаря можливо не інакше, як у випадках і порядку, законом визначених»); 3) вільне пересування, обрання місця мешкання і праці; 4) свободу зібрань («українські козаки і громадяни мають право робити зібрання в межах, не шкідливих законам, мирно і без зброї»); 5) свободу слова і друку («кожний може в межах, установлених законом, висловлювати і писати свої думки, а рівно розповсюджувати їх шляхом друку або іншими засобами»); 6) свободу об’єднання в громад. орг-ції («українські козаки і громадяни мають право гуртувати громадян у спілки в межах, не противних законам»); 7) свободу віросповідання («всі мешканці на території України користуються кожний повсемісно свобідним відправленням їх віри і богослужінням по обряду оної»), але «первенствуючою» в Укр. Д-ві визнавалася правосл. християн. віра (див. Православ’я). Закони, які приймались Укр. Державою, проголошувались обо-
в’язковими для всіх укр. громадян та іноземців, які перебувають в її межах. Вони набували чинності після опублікування. Незнання закону не позбавляло винного відповідальності за його порушення. Проекти законів розроблялися в мін-вах, обговорювалися й схвалювалися на засіданнях РМ, а потім передавалися на затвердження гетьманові. Право офіц. тлумачення законів надавалося членам уряду, але таке тлумачення підлягало попередній ухвалі KM. У груд. 1918 «Закони...» були скасовані Директорією УНР. Літ.: Шелухин С. Історично-правні підстави української державності. Вінніпег, 1929; Стахів М. Гетьманський режим в 1918 і його праводержавна якість. Скрентон. 1950; Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 — грудень 1918. К.—Філадельфія, 1995; Мироненко О.М. Українська Держава. В кн.: Українське державотворення: невитребуваний потенціал. К., 1997. О.М. Мироненко.
Ви переглядаєте статтю (реферат): ««ЗАКОНИ ПРО ТИМЧАСОВИЙ ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ»» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
