ЕТНОГЕНЕЗ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ, ретроспективна схема етапів поступу. Серед науковців поки що немає усталеної думки щодо конкретних схем походження східнослов’ян. народів — укр., рос. та білорус. Загальновизнаною є лише теза, що сх. слов’яни є частиною слов’янства, а їхні предки — частиною індоєвроп. світу. Це, однак, означає, зокрема, що етногенез предків українців проходив у контактах і взаємовпливах із сусідніми етноістор. спільнотами. Поруч із процесами диференціації мали місце процеси ін-
теграції, коли в результаті змішування різних етнічних (див. Етнос) племінних груп утворювалися нові. Ця закономірність притаманна в першу чергу тим слов’ян. групам, які в процесі розселення осідали на чужих тер. і змішувалися з тубільним нас. Усі ці процеси були цілком конкретними і послідовними, тобто відбувалися в рамках певних геогр. регіонів, певного етносоціального та етногр. середовища і на певному хронологічному етапі. Істор. схема зародження слов’ян. народів, що розроблена лінгвістами, істориками-медієвістами та археологами, як правило, зводиться до кількох ієрархічноістор. етапів: індоєвропейці або староєвропейці, германо-балтослов’яни, праслов’яни, слов’яни, слов’ян. народи. Кожна з цих етноістор. спільностей повинна була пройти істор. шлях свого зародження та розвитку, перш ніж утворилися етносоціальні спільноти, які почали усвідомлювати свою конкретну етнокульт. окремішність. Це тривало не одне тисячоліття. Звідси випливає, що жоден народ не міг утворитися раніше, ніж його предки пройшли попередні істор. стадії свого розвитку. Тому хоча поява на тер., що є нині українською, нижньопалеолітичних стоянок, вік яких наближається до 1 млн років (див. Королеве), і є початком історії на наших землях, однак це не є початком етнічної історії укр., слов’ян., праслов’ян. чи навіть значно більш ранньої спільності тутешніх людей. Людські істоти, що населяли тер. України за доби раннього та середнього палеоліту, не є безпосередніми предками Homo sapiens (людини сучасного типу; див. Антропогенез, Давня історія). Як свідчить археологія, протягом тисячоліть, що минули від появи на європ. континенті розумної людини і до періоду творення європ. етносів, одні групи людей не раз змінювали інші. Тер. України входить (є однією з частин) у той етнокульт. простір, де в різний час відбувалися етапні процеси становлення індоєвроп., германо-балто-слов’ян., праслов’ян. і слов’ян. етнічних утворень. Попередники германо-балто-слов’ян належали
59 ЕТНОГЕНЕЗ
60 ЕТНОГЕНЕЗ
до пд.-сх. крила індоєвроп. груп і були сучасниками носіїв трипільської культури, які за доби мідного віку (5 — поч. 3 тис. до н.е.) проживали на теренах, що нині є частиною тер. України. Саме на теренах України трипільська к-ра вирізнилася з-поміж ін. тогочасних культур (див. Археологічна культура) високим злетом землеробства й общинних ремесел (особливо гончарства), наявністю протоміст, де, очевидно, проживало по кілька тисяч жителів (Майданецьке поселення, Тальянки на Черкащині). Однак оскільки походження трипільської к-ри пов’язане з Балканами, Подунав’ям і навіть Передньою Азією, а кулястих амфор культура та шнурової кераміки (бойових сокир) культурно-історична спільність, з якими археологи співвідносять ту частину індоєвропейців, з яких виділилися германобалто-слов’яни, сформувалися північніше цієї («трипільської») зони, то прямої спадкоємності між трипільцями та германо-балто-слов’янами немає. Ще менше підстав існує для етнічного ототожнення степових культур мідного віку та бронзового віку з одночасно існуючими неподалік від них культурами Лісостепу, які мали відношення до зародження праслов’ян. спільностей. У 3—2 тис. до н.е. степове іраномовне нас. ямної культурно-історичної спільності та катакомбної культурно-історичної спільності лише контактувало з сусідніми племенами Лісостепу. Процеси етногенезу праслов’ян відбувалися в 2 тис. до н.е. на території Центр. Європи і лісостепової зони Сх. Європи. Окремі праслов’ян. племінні групи цього періоду можуть бути співвіднесені з тшинецько-комарівською культурно-історичною спільністю, що територіально була локалізована в межиріччі Одри та Дніпра. У 1 тис. до н.е. диференційовані групи праслов’ян можуть бути співвіднесені з пам’ятками лужицької культури та поморськопідкльошової культури в Центр. та прилеглих до неї р-нах Сх. Європи та землеробськими культурами лісостепової частини України — білогрудівською культурою та чорноліською культурою. У 1-й пол. 1 тис. н.е. в пд. ч. лісової і в лісостеповій зонах Ук-
раїни існували зарубинецька культура (класична і пізня), волиноподільська культура, київська культура й черняхівська культура, носіями яких повністю або частково були слов’яни-венеди. На їхній основі в серед. 1 тис. н.е. (5— 7 ст.) сформувалися ранньосередньовічні спільності (празька культура, пеньківська культура й колочинська культура), що належали слов’ян. племінним союзам склавінів та антів. Автор 6 ст. н.е. Йордан писав, що слов’ян. племена (тогочасні) «походять від одного кореня і відомі під трьома назвами — венедів, антів і склавінів». Так визначаються вони і в працях ін. авторів 6 ст., зокрема Прокопія Кесарійського, Псевдомаврикія й Менандра Протектора. У серед. 1 тис. н.е. посилилися процеси розселення слов’ян у сусідні й віддалені землі Європи (Центр., Сх., Пд.). Ці процеси були частиною Великого переселення народів, у результаті якого склалася етнополіт. карта середньовічної Європи. З верхнього Подніпров’я і Лівобережжя Дніпра потоки слов’ян направилися на Дон і Верхнє Поволжя, з межиріччя Дніпра і Дністра — на Дунай і Балкани, з Повіслення — в межиріччя Одри (Одера) та Лаби (Ельби). Саме під час Великого переселення народів відбувся поділ слов’ян на ті етнічні утворення, подальший розвиток яких зумовив процеси формування сучасних слов’ян. народів. Ці процеси однаковою мірою мали місце в середовищі всіх слов’ян: пд., зх. і сх. Інтеграція слов’ян. переселенців з місц. мешканцями, поступове поглинення першими останніх приводить до етнокульт. змін і зародження нових слов’ян. етносів як на Балканах і Подунав’ї, так і на Зх. Двині й на Волзі. Ті групи слов’ян. нас., що залишилися на своїй корінній тер., а це Укр. Лісостеп, також поступово змінювалися і, врешті-решт, стали окремими етномовними одиницями. Предками українців, виходячи з археол. даних, були носії празької к-ри (пам’ятки типу Корчак) та пеньківської к-ри, яких, очевидно, слід ототожнювати з корінними етносами укр. теренів — склавінами та антами. Склавіни також склали осн. компонент: у Подунав’ї — предків словаків, морав’ян і чехів, у Верх-
ньому Повісленні — предків укр. і польс. нас. Поляки Середньої та Пн. Польщі історично пов’язані з носіями дзєдзіцької к-ри та пшеворської культури, які існували на цій тер. Ота частина антів, що мігрувала на Балкани і принесла туди пеньківську к-ру, стала важливим компонентом болг., сербської та ін. етнічних груп пд. слов’ян. Предками білорусів та росіян були носії ранньосередньовічних к-р типу Колочин-Тушемля-Банцерівщина, які поступово опанували області із балтським та угрофінським нас. Отже, генетичні корені сучасних слов’ян. народів, як і переважної більшості «варварських» народів Європи, сягають епохи Великого переселення народів, а сам процес формування слов’ян. етносу, в т. ч. сх. слов’ян, лежить у площині загальноєвроп. істор. закономірностей. Державотворчі процеси, які мали місце в Європі в наступні за епохою Великого переселення століття, певною мірою вплинули на формування тогочасної політ. карти Європи, але їхній вплив на етнічний розвиток європ. народів не був істотним, він не спричинив корінних змін в етнокульт. поступі. Навіть такі могутні поліетнічні дви, як Франкська д-ва Карла Великого, Великоморавське князівство чи Київська Русь, з часом розпалися на менші моноетнополіт. утворення, зародження яких припадає на раннє середньовіччя. Істор. школи, які ставлять знак рівності між державотворчими і народотворчими процесами, керуються більше певними політ. інтересами, ніж реальними фактами. В етноістор. вимірі розпад східнослов’ян. д-ви Рюриковичів — Київ. Русі — був не вихідною точкою зародження трьох східнослов’ян. народів — українців, росіян і білорусів (див. Давньоруської народності концепція), а логічним наслідком розбіжностей розвитку етнічно різних племінних груп сх. слов’янства, що входили до неї. Тобто розпад Давньорус. д-ви, що остаточно визначився після монголо-татарської навали, був продовженням етногенезів білорус., рос. та укр. народів, започаткованих процесами великого розселення слов’ян. Виникнення терміна «україна» сягає ранньосередньовічного
періоду, однак лише в 19—20 ст. він утвердився остаточно як назва землі, на якій живе окремий слов’ян. народ — українці (див. Нація українська). Саме ця назва замінила старі назви «Русь», «Мала Русь», «Червона Русь» (див. Русь, Мала Русь, Червона Русь), що в пізньому середньовіччі вирізняли землі цього народу серед ін. земель слов’ян. народів, зокрема східнослов’ян. з кореневими назвами «русь» («Білорусь», «Велика Русь»). Сьогодні ця назва є назвою суверенної європ. д-ви — України. Літ.: Грушевський М. Історія України-Руси. Львів, 1904; Rozwadowski Z. Kzyk polski. Warszawa, 1915; Мишулин А.В. Древние славяне в отрывках греко-римских и византийских писателей по VII в. н. э. «Вестник древней истории», 1941, № 1; Повесть временных лет, ч. 1. М.—Л., 1950; Прокопий Кесарийский. Война с готами. М., 1950; Рыбаков Б.А. Древние русы. «Советская археология», 1953, № 17; Нидерле Л. Славянские древности. М., 1956; Иордан. О происхождении и деяниях гетов. М., 1960; Топоров В.Н., Трубачев О.Н. Лингвистический анализ гидронимов Верхнего Поднепровья. М., 1962; LowmiaЅski H. Poczаtki Polski, t. 1—4. Warszawa, 1963—1970; Третьяков П.Н. У истоков древнерусской народности. Л., 1970; Ауліх В.В. Зимнівське городище. К., 1972; Баран В.Д. Ранні слов’яни між Дністром і Прип’яттю. К., 1972; Петров В.П. Етногенез слов’ян. К., 1972; Филин Ф.П. Происхождение русского, украинского и белорусского народов. Л., 1972; Русанова И.П. Славянские древности. М., 1976; Udolph I. Zum Stand Diskussion um die Uhrheimat der Slawen. «Betrage zur Namenforschung», 1979, N 7—14; Баран В.Д. Черняхівська культура. К., 1981; Ключевский М.А. Курс русской истории. М., 1987; Struve К.-W. Zur Etnohenese der Slawen. Slarigard-Oldenburdq Neumhnster, 1991; 1995; Кримський А. Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася. В кн.: Історія української мови. К., 1996. Півторак Г. Коли ж виникла українська мова. К., 1996; Смаль-Стоцький С. Розвиток поглядів про сім’ю слов’янських мов. Хрестоматія. К., 1996; Шевельов Ю. Чому общерусский язык, а не вібчоруська мова. З проблем східнослов’янської глотогонії. В кн.: Історія української мови. К., 1996; Баран В.Д. Давні слов’яни. К., 1998; Стрижак О. Нова наукова концепція про окремі шляхи походження українського, російського народів та їхніх мов. «Народна творчість та етнографія», 1998, № 5— 6; Седов В.В. Древнерусская народность. М., 1999; Баран В.Д., Баран Я.В. Походження українського народу. К., 2002. В.Д. Баран.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ЕТНОГЕНЕЗ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
