Класичні ідеї набули подальшого розвитку у працях неокла-сиків. Зберігаючи класичний науковий підхід, який базується на зовнішньому аналізі та гіпотезі ринкової рівноваги, неокласики свої висновки значною мірою формують на суб’єктивних твер-дженнях. Неокласична теорія управління фінансами підпри-ємств досліджує процеси, що відбуваються на ринку капіта-лів, і побудована на гіпотезі досконалого ринку, який існує за виконання таких основних умов: • нейтральний вплив оподаткування та інших обмежувальних чинників, зумовлених державним регулюванням економіки; • на товарному ринку та ринку капіталів переважає досконала конкуренція; • однаковий доступ усіх учасників ринку до інформації про економічні процеси, які відбуваються на ринку; • діяльність усіх учасників ринку є раціональною і спрямова-на на максимізацію власної вигоди. На думку неокласиків, вартість фінансових інструментів ви-значається двома основними параметрами: ризиковістю та рента-бельністю. Взаємозв’язки між цими параметрами оцінюються безпосередньо на ринку капіталів. Представники неокласичного напряму фінансової науки відстоюють автономність прийняття рішень щодо фінансування та інвестування. Вони абстрагуються від реального існування таких інституцій, як банківські установи, страхові організації, інші фінансові посередники, а також від ін-ституту банкрутства. Неокласики не вбачають істотної різниці між використанням різних форм фінансування і не пояснюють природу впливу пра-вової форми організації бізнесу на фінансову діяльність суб’єктів господарювання. Серед численних концепцій неокласичного на-прямку виокремимо основні: • теорема іррелевантності; • теорія вибору портфеля інвестицій; • модель оцінювання дохідності активів (CAPM); • теорія арбітражного ціноутворення. Як вихідний пункт сучасної неокласичної теорії фінансів під-приємств можна розглядати дискусії кінця 50-х років навколо та-кої проблеми, як оптимізація структури капіталу підприємства. В основі цих дискусій — питання впливу рівня заборгованості на вартість залучення фінансових ресурсів (капіталу). На противагу твердженням класичної теорії (згідно з якою оптимальний рівень заборгованості існує, його можна розрахувати і він впливає на ціну залучення фінансових ресурсів) представники неокласичної теорії висунули радикальну гіпотезу «іррелевантності фінансу-вання». Йдеться про обґрунтовану в 1958 р. лауреатами Нобелів-ської премії з економіки, американськими економістами Ф. Мо-дільяні та М. Міллером теорему, яка характеризує причинно-наслідкові зв’язки між ринковою вартістю підприємства (його корпоративними правами), структурою та вартістю капіталу. В основу теореми Міллера та Модільяні покладено три тези : 1. Ринкова вартість підприємства за заданого рівня ризику не залежить від структури його капіталу (джерел фінансуван-ня), а визначається лише капіталізованою вартістю його потен-ційних (очікуваних) доходів. З цього випливає, що за інших рів-них умов середньозважена вартість капіталу підприємства також не залежить від структури капіталу, тобто від рівня заборговано-сті. Оптимальної ж структури капіталу не існує взагалі. 2. Вартість залучення власного капіталу є лінійно-зростаючою функцією до рівня заборгованості підприємства. Звідси рентабельність власного капіталу, якої вимагатимуть інвестори, буде дорівнювати ринковій ставці дохідності за корпоративними правами підприємств, які повністю фінансуються за рахунок вла-сного капіталу та належать до аналогічного класу операційного ризику і премії за ризик структури капіталу (фінансовий ризик). Ця премія визначається рівнем заборгованості та різницею між рентабельністю активів і процентною ставкою за позичками. 3. Рішення щодо фінансування (джерел покриття потреби в капіталі) та інвестицій на підприємстві можуть прийматися автономно (бути сепаратними). Це зумовлено тим, що ринкова процентна ставка, яка порівнюється з прибутковістю вкладень у дане підприємство і є критерієм прийняття рішень щодо його фі-нансування, залежить виключно від комерційного ризику (ризику операційної діяльності) і відповідає нормі прибутковості за вкла-дами з класом ризику, до якого належить підприємство. На осно-ві тези про сепаратність прийняття рішень в умовах невизначено-сті Ф. Модільяні та М. Міллер висунули тезу щодо «іррелевантності дивідендної політики». Першу тезу автори обґрунтовують тим, що інвестори можуть оптимізувати свої доходи і ризики шляхом диверсифікації вкла-день у корпоративні права та боргові цінні папери одного й того ж об’єкта інвестування . За їх твердженням, оптимізація порт-феля цінних паперів інвесторів має такі самі наслідки, як і оп-тимізація структури капіталу підприємства, що здійснюється його фінансовим менеджментом. Тому інвестори будуть ірреле-вантні до структури капіталу підприємства при прийнятті рішень щодо його фінансування. Показник структури враховуватиметься лише при визначенні типу цінних паперів, в які будуть вкладати-ся кошти, — корпоративні права чи боргові. Обґрунтовуючи другу і третю тези, Міллер та Модільяні ви-ходять з припущення, що рівень заборгованості не впливає на вартість залучення позичкового капіталу, тобто за будь-якого коефіцієнта заборгованості ставка процента за кредитом буде незмінною. Однак на практиці досконалого ринку не існує. Ви-значальними для кредиторів є не стільки прогнозні показники прибутковості підприємства, скільки потенційна платоспромож-ність, яка значною мірою залежить від показників структури ка-піталу. Критики теореми іррелевантності вважають, що у разі пе-ревищення заборгованістю підприємства певного критичного значення вартість позичкового капіталу, який залучається даним підприємством, зростає набагато швидше, ніж вартість власного капіталу, тобто існує непропорційна залежність між структу-рою капіталу та його вартістю (а не лінійна, як випливає зі зга-даної теореми). Отже, середньозважена вартість капіталу зале-жить від структури капіталу.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Теорема іррелевантності» з дисципліни «Фінансова діяльність субєктів господарювання»
