ЕМІГРАЦІЯ, її мотиви та види. Е. (від. лат. emigro — виселяються, переселяються) — вимушене або добровільне переселення ч. населення з батьківщини до ін. країни на певний час або на постійне мешкання. Е. як соціально-політ. явище виникла на межі доби пізнього середньовіччя та ранньомодерного часу. Вважається, що термін «еміграція» запровадив до широкого вжитку іспанський юрист 16 ст. Ф. де Віторія. Спершу Е. означала виключно переселення з реліг. причин. І саме такими були перші хвилі європ. Е. Пізніше актуалізувалися й ін. фактори та мотиви еміграційних процесів. Відповідно до провідних чинників, які зумовлюють ту чи ін. еміграційну хвилю, розрізняють: 1) політ. або військ.-політ. Е. (її причинами можуть бути: громадян. війни, вивезення на примусові роботи, депортації опозиції, політ. репресії, переслідування інакодумства, придушення свободи слова, зборів тощо); 2) екон. чи трудову (заробітчанську) Е. (її гол. причинами є екон. депресії, стагнації, низький рівень життя, безробіття чи стихійні лиха на батьківщині емігрантів; зміни кон’юнктури міжнар. ринку праці, еміграційної політики д-в зі швидкими темпами розвитку, які запроваджують дозоване квотування та заохочують до еміграції осіб з високою фаховою спеціалізацією або, навпаки, низькокваліфіковану робочу силу для фізично важкої, непопулярної праці у важкій індустрії, с. госпві); 3) етнічну чи етнореліг. Е. (її причинами є: переслідування іновірців, дискримінації за реліг., мовною й етнічною ознаками, етнічні чистки, депортації народів та ін.); 4) внутр. (переселенську) Е. — переселення з одного місця на ін. в межах кордонів певної д-ви (її причинами можуть бути найрізноманітніші мотиви, зокрема освоєння нових земель). За тривалістю
перебування емігрантів за кордоном розрізняють: постійну, тимчасову та сезонну (на періодичні заробітки) еміграції. Спеціально виокремлюють: 1) дифузну («розливну») Е., пов’язану з переселенням майже з усіх соціальних груп та прошарків нас., яка виникає внаслідок масштабних військ.-політ., екон., етнічних та ін. катаклізмів (еміграційні хвилі після Першої світової війни та Другої світової війни) та 2) одиничну Е., зумовлену індивідуальною мотивацією (возз’єднання родин тощо). Великі географічні відкриття від серед. 15 до серед. 17 ст., реліг. війни 16—17 ст., революції 18—19 ст. були гол. причинами перших проявів Е. Класичними прикладами Е. стали, зокрема, переселення англ. пуритан до Голландії (нині Нідерланди) наприкінці 16 ст., а з 1605 — до Пн. Америки, переселення гугенотів із Франції до Швейцарії, Голландії, Німеччини та Англії після 1685, втеча роялістів із Франції наприкінці 18 ст. У 70-ті рр. 19 ст. емігрували комунари (див. Паризька комуна 1871) з Франції, соціалісти з Німеччини, учасники революц. та нац.-визвол. рухів з Російської імперії, в т.ч. з України. Після революцій 1917 в Російської імперії з Росії емігрували представники аристократії, дворянства, духовенства, вояки «Білої армії», ч. рос. інтелігенції, яка була не згідна з більшовицьким режимом. Після поразки української революції 1917—1921 з України почали емігрувати представники різних нац.-демократичних партій та угруповань. По закінченні I світ. війни поряд з політичною набула поширення економічна Е. Останню цілеспрямовано стимулювали деякі д-ви. Напр., Франція, щоб збільшити ресурси робочої сили, які скоротилися внаслідок воєнних втрат у I світ. війні та низької народжуваності, протягом 1930-х рр. заохочувала імміграцію алжирців. У 30-ті рр. 20 ст. значних масштабів набула антифашист. Е. з Європи до Пн. Америки та СРСР. Масштабними були і еміграційні потоки нас. в роки II світ. війни та по її закінченні. Істотною була політ. Е. з Польщі та Угорщини після 1956 та з Чехословаччини після 1968 (див.
«Празька весна» 1968). В 2-й пол. 20 ст. мала місце етнічна Е. з СРСР, зокрема вірмен та євреїв. Від поч. 90-х рр. 20 ст. чималих масштабів набуває т. зв. заробітчанська Е. з країн Сх. Європи та д-в Співдружності Незалежних Держав. Е. тієї чи ін. особи з дви, громадянином якої ця особа є, не завжди призводить до автоматичної втрати нею свого громадянства. Це питання регламентується законодавством д-ви, громадянином якої ця особа є. Д-ви, до яких прибувають політ. емігранти, як правило, надають їм право притулку. Порядок надання емігрантам громадянства країни проживання визначається законодавством цієї країни. Емігранти, які втратили громадянство і не одержали нового, стають апатридами, тобто особами, які не мають громадянства жодної країни. Деякі д-ви дозволяють колиш. своїм громадянам, які свого часу емігрували і змінили громадянство (чи автоматично втратили громадянство своєї країни) відновити громадянство в порядку т. зв. реінтеграції, тобто вступу в громадянство на більш пільгових умовах, ніж в ін. випадках. Літ.: Белов В. Белое похмелье. Русская эмиграция на распутье. Опыт исследования психологии, настроений и бытовых условий русской эмиграции в наше время. М.—Пг., 1923; Милюков П.Н. Эмиграция на перепутье. Париж, 1926; Шульгин В.В. Три столицы. Берлин, 1927; М., 1991; Указатель периодических изданий эмиграции из России и СССР за 1919—1952 гг. Мюнхен, 1953; Киперман А.Я. Главные центры русской революционной эмиграции 70—80-х годов XIX в. В кн.: Исторические записки, т. 88. М., 1971; Гросул В.Я. Российские революционеры в ЮгоВосточной Европе (1859—1873 гг.). Кишинев, 1973; Russian ImigrJ Authors. A Biographical Index and Bibliography of their Works on Theology, Religious, Philosophy 1921—1972. Boston, 1973; Земсков В.Н. Рождение «второй эмиграции» (1944—1952). «Социологические исследования», 1991, № 4; Фельштинский Ю. К истории нашей закрытости: Законодательные основы советской иммиграционной и эмиграционной политики. М., 1991. О.В. Ясь.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ЕМІГРАЦІЯ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
