ЕЙЯЛЕТ (первісно — бейлербеїлик, пашалик) — найбільша адм.-тер. одиниця у 14—19 ст. в Османській імперії. У 1-й пол. 14 ст. Осман. д-ва поділялася на санджаки (бейлики), очолювані спочатку лише самим правителем та його синами, а згодом — знаттю. Перший бейлербеїлик — Румелія із центром у м. Едірне (нині місто в Туреччині) — був створений султаном Мурадом I бл. 1362 у зв’язку з розширенням імперії. До нього увійшли підвладні Туреччині землі (поділені на санджаки) в Європі (на Балканах). 1393 створено бейлербеїлик Анадолу (Анатолія) з центром у м. Анкара (нині столиця Туреччини), до якого увійшли санджаки в Азії. Місцем перебування спадкоємця трону став бейлербеїлик з центром у м. Амасья (нині місто в Туреччині), ств. 1413. У 1590-х рр. розміри бейлербеїликів було зменшено і створено нові та перейм. на Е. На поч. 1500 їх було 3, в 1520 — 6, 1566 — 16, 1610 — 32. Посади бейлербеїв обіймали сини султана, а з кін. 16 ст. — освічені, спеціально підготовлені (після служби в центр. апараті) урядовці. Бейлербеї виконували адм. функції та чинили суд над воїнами.
Е. поділялися на тимарні, що мали тимарний устрій, та сальянні, що такого устрою не мали. Тимарні Е. поділялися на тимари — земельні ділянки, що надавалися в умовне користування воїнам-спахіям, які наділялися повноваженнями збирати з селян, які там господарювали, держ. податки та вилучати з цих податків визначену частку на власну користь. Спахії об’єднувалися в підрозділи під орудою субашів, а ті перебували під командою санджакбеїв, підпорядкованих безпосередньо бейлербеєві. Санджаки в тимарних Е. поділялися на субашилики. У сальянних Е. прикріплене до них військо отримувало платню, а їхні бейлербеї мали щорічно надсилати до скарбниці лише визначену суму — сальяне. Ці Е. створювалися, зокрема, на тих тер., автономно-васальний статус яких чи обмеженість ресурсів у яких не давали змоги запровадити там тимарний устрій. Усі Е. поділялися також на адм.-суд. округи — кадилики. Особливості місц. майнового і податкового права та соціального законодавства кожного Е. фіксувалися в провінційних кодексах — канун-наме. На тер. сучасної України в різні часи поширювалися адм. межі таких Е.: 1) Румелійського Е. (Румелія) — центр у м. Едірне, що з кін. 15 ст. охопив Пн. Причорномор’я та Приазов’я; у 2-й пол. 16 ст. його було поділено і на Приазов’ї утворено Азовський ейялет (Азак; існував із 2-ї пол. 16 ст. до 1700 та з 1711 до 1739) — адм. центр у м. Азов; 2) Кафинського ейялету (Кефе) — пд. узбережжя Криму і округа м. Керч; існував з 1568 до 1774; 3) Очаківського ейялету — між річками Дніпро, Дністер, Кодима (прит. Пд. Бугу) та Ягорлик (прит. Дністра); існував з кін. 16 ст. до 1774; 4) Кам’янецького ейялету — центр у м. Кам’янець (нині м. Кам’янець-Подільський); охопив Зх. Поділля у межах захопленого в Речі Посполитої Подільського воєводства; існував від 1672 (див. Бучацький мирний договір 1672) до 1699 (див. Карловицький конгрес 1698—1699). Літ.: Колодзєйчик Д. Кам’янецький ейялет: Турецькі джерела до історії Поділля 1672—1699 рр. «Українсь-
кий археографічний щорічник», 1992, вип. 1; Kafadar C. Between two worlds: the cоnstruction of the Ottoman state. London, 1995; Іналджик Г. Османська імперія. Класична доба: 1300—1600. К., 1998; Кинросс Лорд. Расцвет и упадок Османской империи. М., 1999; Кресін О. Османська імперія: політика, право, роль в історії України. В кн.: Правова держава, вип. 13. К., 2002. О.В. Кресін.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ЕЙЯЛЕТ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
