ЕВАКУАЦІЙНІ ЗАХОДИ АВСТРІЙСЬКОГО ТА РОСІЙСЬКОГО УРЯДІВ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
ЕВАКУАЦІЙНІ ЗАХОДИ АВСТРІЙСЬКОГО ТА РОСІЙСЬКОГО УРЯДІВ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ та пов’язані з цим проблеми залізничних перевезень і сільськогосподарського виробництва. Вперше евакуаційні заходи в роки Першої світової війни на укр. землях були застосовані австрійс. владою в Галичині й Буковині. Швидкий наступ рос. військ під час Галицької битви 1914 примусив місц. австрійс. адміністрацію терміново організувати вивезення в тилові р-ни людей та матеріальних цінностей (хоча заводи здебільшого, напр. нафтопереробний у Дрогобичі, законсервовували в надії на швидке повернення, а також через брак часу та недостатню кількість вагонів). Невдалий для Австро-Угорщини початок воєн. дій спричинив появу на її тер. численних біженців та евакуйованих із Галичини та Буковини. Щоправда, серед українців переважали не біженці, а «планово» евакуйовані «виселенці» та «інтерновані». До проведення таких «планових» заходів австрійську владу спонукала низка обставин: по-перше, необхідність примусового переселення тих осіб, політ. переконання яких були пророс. або ж сумнівними, по-друге, воєн. оперативні плани самі по собі пе-
редбачали насильне виселення нас. цілих р-нів із театру бойових дій, і по-третє, госп. розрахунки вимагали дій щодо задоволення зростаючого попиту на робочу силу в роки війни. Розмах переселенських процесів з Галичини, Буковини і Боснії (див. Боснія і Герцеговина) та небезпека втрати контролю з боку урядових структур над потоком біженців змусили австроугор. МВС приступити до організації спец. таборів для воєн. виселенців. Уже 10 серп. 1914 при віденському магістраті було створено Центр. представництво опіки над біженцями з Галичини та Буковини, а також підготовлено інструкцію «Релігійний, соціально-політичний, культурно-гуманітарний зміст опіки над біженцями з Галичини та Буковини», згідно з якою осн. робота з розміщення та обов’язкового працевлаштування воєн. біженців мала проводитися тими крайовими політ. урядами, на чиїй тер. знаходилися переселенці. На поч. січ. 1915 уряд визнав Укр. к-т допомоги, очолюваний Ю.Романчуком, держ. структурою й надав йому фінансову підтримку (тижневий бюджет бл. 20 тис. крон). З початком нового наступу рос. військ (див. Брусиловський прорив 1916) в Австро-Угорщині з’явилися ще дві орг-ції, які займалися допомогою укр. біженцям і фінансувалися з держ. бюджету: К-т опіки над біженцями з Буковини (лише в «плановому» порядку з Буковини в австрійс. табори було вивезено бл. 30 тис. осіб усіх національностей) та Укр. крайовий к-т допомоги для біженців. Відповідно до внутрішньополіт. ситуації в країні уряд при організації переселенських таборів намагався враховувати нац. фак-
тор і створювати по змозі однонац. табори. Зокрема, для українців було виділено табори у Вольфсбергу, Гмюнді та Гредігу. Українці перебували і в змішаних таборах у Оберголлябрун (з румунами) та Хоцен (з поляками). Уряд намагався забезпечити мешканців таборів усім необхідним для нормального життя: усі табори мали цегляні будівлі, власний водопровід, каналізацію з хім. очищенням води, автономну електричну мережу, хлібопекарні, лікарняні бараки і навіть рентгенівські апарати. Відкривалися нац. школи, театри, видавалися газети. Австрійс. уряд виділяв грошову допомогу біженцям (48— 60 крон на місяць). Натомість він практично за безцінь використовував робочу силу, сконцентровану в переселенських таборах (зокрема, лише в Гмюнді підписали контракти чи були примусово вивезені на найрізноманітніші роботи 1915 — 16 890 чоловіків і 16 800 жінок; 1916 — 8540 чоловіків і 8675 жінок; 1917 — 5680 чоловіків і 6880 жінок). Загалом у 1914 — 1-й пол. 1917 затрати на виділення щомісячної грошової допомоги українським біженцям, на утримання їхніх переселенських таборів та фінансування культ.-освіт. потреб склали для австрійс. казни приблизно 69 млн крон. На відміну від виселенців, для інтернованих — т. зв. політично неблагонадійних українців з Галичини й Буковини — на нових місцях їхнього проживання влада не створювала належних побутових умов. Окрім того, інтернування супроводжувалося безконтрольним насиллям з боку місц. органів влади. Ще 8 серп. 1914 галицьке намісництво видало розпорядження про «превен-
Е
8 ЕВАКУАЦІЙНІ
тивний арешт політично-підозрілих москвофілів», однак дуже скоро такі арешти перетворилися в масовий терор проти багатьох українців Австрії (за підрахунками І.Нагаєвського в Галичині було вбито бл. 36 тис. укр. цивільних осіб). Для інтернованих українців Галичини й Буковини були створені окремі концентраційні табори на зх. Австрії, серед яких виділявся своїми розмірами Талергоф (бл. 5 тис. арештованих, у т. ч. бл. 500 священиків). Восени 1916 розпочалася друга масова хвиля інтернування укр. населення в концентраційні табори (лише в Талергоф — бл. 2 тис. осіб). Умови для проживання в таких таборах були надзвичайно важкими — від голоду, холоду, інфекційних захворювань у них загинуло бл. 2 тис. осіб. Після успішного наступу нім. та австро-угор. військ у ході Горлицької битви 1915 вже рос. влада змушена була вдатися до проведення евакуаційних заходів. Лише з Галичини в Росію виїхало чи було вивезено бл. 100 тис. осіб. Причини переселення, як і 1914, були різнопланові: намагання рос. командування залишити австрійцям після себе пустку, що знайшло своє відображення у відповідних розпорядженнях; організоване виведення цивільного нас. з району бойових дій та артилер. обстрілів; страх перед розправами зі сторони австрійців за співпрацю з рос. органами влади та перехід у православ’я. Осн. центром евакуйованих з Галичини москвофілів (див. Москвофільство) наприкінці 1915 став Ростов-на-Дону (нині місто в РФ; бл. 6 тис. представників інтелігенції і учнів, також чимало селян). Водночас, як і австрійс. адміністрація в Галичині роком раніше, рос. військ.-адм. органи проводили інтернування політично «неблагонадійних» (т. зв. закладників) у внутр. губернії Російської імперії. У зв’язку із наступом австроугор. та нім. військ весною—літом 1915 відповідні евакуаційні заходи почали проводити вже й на тер. правобережних губерній Російської імперії — у Волинській губернії та Подільській губернії. На поч. черв. 1915 вище російське командування віддало наказ, згі-
дно з яким залишена тер. «повинна бути перетворена в пустелю, тобто звільнена як від населення, так і від усього, що могло становити для ворога певну цінність». З практичного боку це означало масове виселення людей, особливо чоловіків «від 17 до 45 років», а також вивезення або знищення продовольчих запасів включно з посівами зернових к-р. Дедалі більші видатки з держ. скарбниці для підтримки біженців, з одного боку, та небезпека заселення нім. колоністами обезлюднених земель — з другого, зумовили пригальмування політики переселень. Зі стабілізацією фронту восени 1915 інтенсивність переселенських потоків різко зменшилася. На тер. всієї Рос. імперії наприкінці 1916 нараховувалося понад 3 млн біженців і вигнанців, зокрема на укр. землях більше 1 млн. Займаючись переселеннями, царський уряд намагався водночас проводити політику «вдосконалення» нац. структури нас., всіляко перемішуючи людей різних національностей з метою прискорення їхньої асиміляції. Надзвичайно гостро стояла проблема забезпечення біженців усім найнеобхіднішим, оскільки зусиль одного лише уряду тут було явно недостатньо. Значну допомогу біженцям надали різноманітні громад. благодійні оргції, зокрема Всерос. земський союз (див. Земський союз), Всерос. союз міст (див. Союз міст), К-т великої княжни Тетяни Миколаївни (дочка імп. Миколи II), «Галицко-русское благотворительное общество», іноз. благодійні оргції (к-т «Великобританія — Польщі і Галичині» та ін.). Деякі спричинені евакуацією економічні проблеми в українських губерніях Російської імперії. Вся залізнична мережа Рос. імперії зх. напрямку була розрахована на наступальні дії рос. армії. Вона була спроектована й збудована таким чином, що з наближенням до зх. кордону пропускна спроможність залізничних магістралей зростала. Коли ж величезні вантажопотоки довелося спрямувати у зворотному напрямі, то на лініях Петроград (нині м. Санкт-Петербург)—Харків—Севастополь, де пропускна
спроможність залізничних магістралей була втричі меншою, ніж у прикордонній смузі, на залізничних станціях повсюди створювалися затори. Величезна кількість біженців і вигнанців з прифронтових регіонів посилила і без того значний розлад руху на залізницях, спричинений відступом рос. військ на широкому фронті влітку 1915 й евакуацією з прифронтових губерній пром. устаткування, адм. установ, навч. і культ. закладів тощо. Всього з тер. Царства Польського та Прибалтики було вивезено бл. 680 підпр-в, із них кожне шосте — 18 % — опинилося в Україні, серед останніх, зокрема, й Деміївський снарядний з-д (у м. Київ; існував до 1918). За даними Гол. управління залізниць, для біженців і евакуйованих вантажів виділили від 100 до 115 тис. вагонів. Наприкінці 1915 залізнична станція Харкова, напр., була повністю загромаджена галицькими вузьколінійними (залізнична колія в Рос. імперії була ширшою за австрійс.) вагонами з устаткуванням евакуйованих підпр-в. Окрім цього, з тер. Правобережної України вивозили хлібні та цукрові запаси, велику рогату худобу й ін. вантажі. Тільки для евакуації з цього регіону селекційних станцій і сортового бурякового насіння необхідно було подати під навантаження 1500 товарних вагонів. За визнанням вищих урядовців, евакуація у величезному обсязі пром. та с.-г. продукції остаточно сплутала роботу залізничної мережі. Протягом кількох місяців вантажообіг перебував у хаотичному стані. Тисячі похапцем евакуйованих вагонів з вантажами, що часто не мали документального супроводу, місяцями подорожували з однієї магістралі на ін. Внаслідок закриття прямих напрямів залізничного руху вагони відправлялися кружними шляхами, що призводило до надмірного пробігу перевізних засобів. Безладдя на транспортних магістралях загострило паливну кризу в економіці. Якщо в трав. було вивезено 121 млн пудів мінерального палива з Донец. басейну, то у верес. й жовт. — відповідно 73,6 і 79,1 млн пудів. Ос-
кільки видобуток вугілля й антрациту тримався на рівні приблизно 130 млн пудів, а в жовт. піднявся навіть до 148 млн пудів, то на шахтах стали накопичуватися запаси мінерального палива. На 1 листоп. 1915 вони досягли 115 млн пудів. Вугілля не витримувало тривалого зберігання у величезних буртах і загоралося. 1915 рік, з огляду на евакуаційні заходи царського уряду, став надзвичайно несприятливим і для скотарства Правобереж. України. Оскільки існувала загроза окупації її тер., земства вели інтенсивну закупівлю худоби для потреб армії, а також переправляли її через Дніпро до Харківщини і далі в губернії Великоросії. Лише в організованих формах з цього регіону евакуйовано бл. 1 млн голів великої рогатої худоби. Загалом, за даними Мін-ва землеробства, зменшення поголів’я худоби в губерніях Правобереж. України наприкінці 1915 досягло 25 %, а в окремих місцевостях — бл. 50 %. Найбільших втрат у цьому регіоні зазнало скотарство Волині. До кін. 1915 губернським земством та інтендантськими заготівельниками було закуплено в нас. щонайменше 100 тис. волів, корів і бугаїв, а евакуаційними комісіями — ще бл. 70 тис. Загалом губернія втратила до груд. 1915 р. 450 тис. голів великої рогатої худоби, або бл. 54 % усього дорослого поголів’я. Причому втрати волів досягли 85 %, бугаїв — 73 %, корів — 47,5 %. Затяжний відступ рос. військ під тиском армій Центр. д-в навесні й улітку 1915 спричинив паніку серед тих, хто займався вирощуванням свиней, оскільки стада свиней неможливо перегнати на далекі відстані. У Київській губернії кількість свиней скоротилася протягом 1915—16 на 58,5 %. Те саме відбувалося в Подільській, Волин. і навіть Черніг. губерніях, хоча остання розташовувалася на Лівобережній Україні. Війна й спричинені нею урядові евакуаційні заходи завдали чималих втрат усім галузям тваринництва укр. губерній. Літ.: Документально-художня проза про Першу світову війну. Луцьк, 1994; Попик С. Українці в Австрії 1914—1918. Австрійська політика в українському питанні періоду Великої війни. К.—Чернівці, 1999; Сер-
дюк О. Біженство в Україні під час Першої світової війни. «Проблеми історії України ХIХ — початку ХХ ст.», 2002, вип. 4; Заполовський В. Буковина в останній війні Австро-Угорщини. 1914—1918. Чернівці, 2003; Реєнт О., Сердюк О. Перша світова війна і Україна. К., 2004. О.П. Реєнт.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ЕВАКУАЦІЙНІ ЗАХОДИ АВСТРІЙСЬКОГО ТА РОСІЙСЬКОГО УРЯДІВ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
