ДАВНЬОРУСЬКОЇ НАРОДНОСТІ КОНЦЕПЦІЯ — гіпотеза про «давньоруську народність», яка (народність) сформувалася в процесі етногенезу сх. слов’ян 9—12(13) ст. і була спільним предком трьох пізньосередньовічних сх.-слов’ян. народностей — укр., білорус. і рос. В історіографічній ретроспективі витоки цієї гіпотези сягають принаймні 2-ї пол. 17 ст. — часу появи київ. «Синопсиса» (його авторство приписується І.Ґізелю). В цьому тв. проводиться думка про генеалогічне право рос. царів на укр. і білорус. землі, яка обґрунтовується припущенням про споконвічну едність («триєдність») «руських народів». Ці положення «Синопсиса» наклали відбиток на подальший розвиток гуманітарних наук у Російській імперії. Переважна більшість істориків 18—19 ст. вважали малоросів і великоросів представниками «єдиного руського народу». При цьому, однак, такі історики, як Я.Маркович, О.Шафонський та М.Маркевич, саме за українцями, а не за росіянами визнавали переважне право на києво-рус. спадщину. Питання про «первородство», тобто про право тієї чи ін. народності називатися головним спадкоємцем Київської Русі, з часом набуло дискусійного характеру. На користь українців його намагався розв’язати Ю.Венелін 1847. Тезу про Київ. Русь як утвір лише великорус. народності задекларував М.Погодін в 1850-ті рр., і його підтримала більшість рос. дослідників. Послідовникам Погодіна заперечував М.Максимович. Окрему позицію займав М.Костомаров: він визнавав існування в удільно-вічовий період «єдиної вищої народності», яка була виявленням «загальноруської стихії» і складалася з шести гол. народностей — пд.-рус., сіверської, білорус., ве-
ликорус., псковської та новгородської. Рівні права укр., білорус. і рос. народностей на києво-рус. спадщину обстоював з 1907 О.Пресняков. Він вважав, що Київ. Русь виробила зі сх.-слов’ян. племен «нову історичну народність» — «триєдиний руський народ» у складі укр., білорус. і рос. народів, які як триєдиний народ існують і нині. Ідея давньорус. єдності розвивалася (або заперечувалася) також у працях філологів. Одним із перших 1820 про мовну давньорус. спільність почав писати О.Х.Востоков. Більш конкретно обґрунтовував існування давньорус. мови І.Срезневський. За його концепцією, ця мова сформувалася і існувала в 9—10 ст., а в 14 ст. розпалася на кілька споріднених мов. У мовознавчій літ. 2-ї пол. 19 ст. існування давньорус. мови вважалося безсумнівним. Найбільш вагомі праці з цієї тематики належать О.Соболевському. Наприкінці 19 — поч. 20 ст. низку досліджень з питань виникнення, розвитку, діалектного складу та розпаду давньорус. мови опублікував О.Шахматов. Позиції О.Шахматова підтримували рос. славісти Є.Будде, М.Дурново, Б.М.Ляпунов, кн. М.Трубецькой, Д.Ушаков та ін. Подальший розвиток його концепція отримала в працях рад. лінгвістів В.Виноградова, М.Вронського, Б.А.Ляпунова, Ф.Філіна, Л.Якубинського. Її відстоювали також відомі історики літ. давньорус. доби М.Гудзій та Д.Лихачов. Існування давньорус. мови визнавали: польс. славіст Т.ЛерСплавинський, чеський історик Л.Нідерле, сербський філолог Д.Джурович та ін. Відкидали всіляку «спільноруськість» укр. філологи С.Смаль-Стоцький, Є.Тимченко та ін.; не визнавали давньорус. етномовну спільність білорус. науковці В.Ластовський і А.Шлюбський. На поч. 20 ст. М.Грушевський висунув тезу про окремішність укр. етногенезу від рос., починаючи ще з антської доби (див. Анти). З цього твердження випливало, що Київ. Русь була держ. утворенням лише укр. народу. Ці положення поступово стали домінуючими в укр. істор. науці.
На поч. 1930-х рр. М.Рубінштейн (Одеса) та М.Кордуба (Львів) одночасно висунули уточнення про спільну належність Київ. Русі предкам майбутніх сх.слов’ян. народів та про відносну (політ.-культ.) єдність сх.-слов’ян. племен у ту добу. Від кін. 1930-х рр. в істор. науці СРСР утвердилася теза, що одночасно була задекларована в працях Б.Грекова (Москва) та К.Гуслистого і Ф.Ястребова (Київ), про Київ. Русь як про «спільну колиску» історії укр., рос. і білорус. народів, що як такі сформувалися значно пізніше — у 14—15 ст. 1939 Б.Греков висунув положення про етнічну єдність «руського народу» в добу Київ. Русі. Теор. та фактичне наповнення воно отримало в 1-й пол. 1940-х рр. в працях рад. істориків — укр. М.Петровського, рос. А.Удальцова та В.Мавродіна (саме він запропонував термін «давньоруська народність»), яких слід вважати гол. фундаторами концепції давньорус. народності. Після війни її підтримали ще деякі науковці, зокрема К.Гуслистий. Концепція давньорус. народності набула поширення в рад. істор. науці, починаючи з 1950— 51, внаслідок її суголосності положенням праці Й.Сталіна «Марксизм і питання мовознавства». На поч. 1950-х рр. свій погляд на дану проблему виклали В.Довженок, А.Козаченко, А.Насонов, В.Пашуто, Б.Рибаков, Л.Черепнін та ін. Найбільш авторитетним провідником концепції на той час став Б.Рибаков. Після виходу 1954 тез ЦК КПРС «Про 300-річчя возз’єднання України з Росією» вона набула офіц. статусу, що негативно позначилося на об’єктивності подальшого наук. пошуку. Однак, незважаючи на останню обставину, дослідження окремих аспектів проблеми в цілому досить продуктивно продовжувалось у 1950—80-ті рр. в працях представників різних гуманітарних галузей: історії та археології — В.Мавродіна, В.Пашута, В.Сєдова, П.Толочка, П.Третьякова, Б.Флорі, І.Фроянова, Л.Черепніна та ін.; філології — Л.Булаховського, П.Черних, Г.Хабургаєва, Ф.Філіна та ін.; етнографії — К.Гуслистого, В.Козлова, Г.Маслової, Г.Сухобруса, С.Токарева та ін. Загалом вважалося, що для давньорус. народ-
275 ДАВНЬОРУСЬКОЇ
276 ДАВНЬОСХОВИЩЕ
ності характерні такі ознаки єдності: спільність літ. та розмовної мови (зі збереженням місц. діалектів); спільність тер., що збігалася з тер. д-ви Русь; певна екон. спільність; єдність духовної й матеріальної к-ри; спільна релігія; однакові традиції, звичаї, звичаєве право, закон, суд, військ. устрій; спільна боротьба проти зовн. ворогів; наявність усвідомлення єдності Русі тощо. Деякі аспекти теорії набували дискусійного характеру, напр.: стійкість і ступінь консолідованості давньорус. народності; хронологічні рамки її існування; причини розпаду та ін. Незважаючи на офіц. статус теорії, деякі дослідники (напр., М.Брайчевський) ставили під сумнів існування давньорус. народності. Представниками істор. науки української діаспори науковість концепції давньорус. народності заперечувалася (І.Борщак, П.Голубенко, М.Ждан, Б.Крупницький, П.Курінний, І.Мірчук, О.Оглоблин, Н.Полонська-Василенко, М.Чубатий та ін.). Наприкінці 1980-х, а особливо в 1990-ті рр., концепція давньорус. народності була піддана критиці (іноді упередженій) ч. науковців України, Білорусі та Росії. Окрім М.Брайчевського, вагомі аргументи проти існування давньорус. народності в Україні висловили археолог В.Баран і філолог Г.Півторак. Не визнає існування давньорус. народності білорус. археолог Г.Штихов. З іншого боку, нові концептуальні й конкретні докази існування давньорус. народності наводять росіянин В.Сєдов та білорус Е.Загорульський. Укр. історик М.Котляр вважає реальність існування давньорус. народності неспростовною. Деякі укр. дослідники тяжіють до компромісних поглядів (напр., Я.Ісаєвич, О.Моця, В.Балушок). Зокрема, Я.Ісаєвич визнає певну консолідацію нас. Київ. Русі, насамперед його верхівки, але, поряд з цим, вказує і на регіональну консолідацію споріднених груп племен. В.Ричка та П.Толочко запропонували замінити термін «давньоруська народність» на — «давньоруська етнокультурна спільність» (див. Давньоруська етнокультурна спільність). Перспективний напрямок подальших досліджень проблеми давньорус.
народності (напр., врахування наративних конвенцій літопису та культ.-антропологічне розуміння народності) запропоновано О.Толочком. Літ.: Венелин Ю. О споре между южанами и северянами насчет их россизма. «Чтения в обществе истории и древностей российских», 1847, № 4; Костомаров Н.И. Исторические монографии и исследования, т. 1. СПб., 1872; Соболевский А.И. Очерки из истории русского языка. К., 1883; Шахматов А.А. Древнейшие судьбы русского племени. Пг., 1919; Кордуба М. Найважливіший момент в історії України. «ЛНВ», 1930, № 6; Рубінштейн Н.Л. Нариси історії Київської Русі. Х.—Одеса, 1930; Пресняков А.Е. Лекции по русской истории, т. 1. М., 1938; Греков Б.Д. Киевская Русь. М.— Л., 1939; Якубинский Л.П. История древнерусского языка. М., 1941; М., 1953; Петровський М.Н. Київська Русь — спільний початковий період історії російського, українського і білоруського народів. В кн.: Праці січневої сесії АН УРСР, ч. 1. Уфа, 1942; Удальцов А. Начальный период восточнославянского этногенеза. «Исторический журнал», 1943, № 11—12; Його ж. Теоретические основы этногенетических исследований. «Известия АН СССР», 1944, вып. 1, № 6; Мавродин В.В. Образование древнерусского государства. Л., 1945; Гуслистий К. Київська Русь. К., 1949; Козаченко А.И. Древнерусская народность — общая этническая база русского, украинского и белорусского народов. «Советская этнография», 1954, № 2; Черепнин Л.В. Исторические условия формирования русской народности до конца XV в. В кн.: Вопросы формирования русской народности и нации. М.—Л., 1958; Филин Ф.П. Образование языка восточных славян. М.—Л., 1962; Оглоблин О. Думки про сучасну українську совєтську історіографію. Нью-Йорк, 1963; Чубатий М. Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східно-слов’янських націй. «ЗНТШ» (Нью-Йорк), 1964, т. 178; Третьяков П.Н. У истоков древнерусской народности. Л., 1970; Мавродин В.В. Образование древнерусского государства и формирование древнерусской народности. М., 1971; Ждан М. Княжа доба в історії України в інтерпретації радянських істориків. «Український історик», 1977, № 1—2; Пашуто В.Т. и др. Древнерусское наследие и исторические судьбы восточного славянства. М., 1982; Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества XII—XIII вв. М., 1982; Седов В.В. Восточные славяне в VI—XIII вв. М., 1982; Толочко П.П. Древняя Русь: Очерки социально-политической истории. К., 1987; Фроянов И.Я. Киевская Русь: очерки отечественной историографии. Л., 1990; Kдppeler A. Bemerkungen zur Nationsbildung der Russen. Die Russen. Ihr Nationbewuβtsein in Geschichte und Ge-
genwart. Kцln, 1990; Ричка В. Київська Русь: проблеми етнокультурного розвитку (конфесійний аспект). К., 1994; Брайчевський М.Ю. Походження українського народу. «Матеріали до української етнології», 1995, вип. 1(4); Ісаєвич Я. Проблема походження українського народу: історіографічний і політичний аспект. В кн.: Україна давня і нова: народ, релігія, культура. Львів, 1996; Штыхов Г.В. Древнерусская народность: реалии и миф. В кн.: Этногенез и этнокультурные контакты славян: Труды Международного Конгресса славянской археологии, т. 3. М., 1997; Баран В.Д. Давні слов’яни. К., 1998; Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь. В кн.: Україна крізь віки, т. 4. К., 1998; Седов В.В. Древнерусская народность: Историко-археологическое исследование. М., 1999; Котляр М.Ф. Спадщина Київської Русі. В кн.: Україна: утвердження незалежної держави (1991—2001). К., 2001; Етнічні процеси у середньовічному слов’янському світі (Матеріали «круглого столу»). «УІЖ», 2001, № 3; Юсова Н.М. Генеза концепту «давньоруська народність» у радянській історичній науці. Там само, 2001, № 6. Н.М. Юсова.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ДАВНЬОРУСЬКОЇ НАРОДНОСТІ КОНЦЕПЦІЯ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
