ВІТТЕ Сергій Юлійович (29 (17).06.1849—13.03(28.02).1915) — держ. діяч Російської імперії кін. 19 — поч. 20 ст., статс-секретар, граф (1905). Н. в м. Тифліс (нині Тбілісі, Грузія) в родині держ. чиновника. Вищу освіту здобув на фіз.-мат. ф-ті Новорос. ун-ту (Одеса). 1869 почав працювати у від. служби руху Одес. залізниці (від 1870 — нач.). Після завершення наприкінці 1870-х рр. буд-ва приватних Пд.-Зх. залізниць їхній власник I.Бліох запросив В. на посаду нач. експлуатаційного від., а згодом (1886) призначив управителем цих залізниць. 1881, дізнавшись про вбивство народовольцями імп. Олександра II, В., як переконаний монархіст, виступив ініціатором створення таємної орг-ції, яка мала знищувати у Росії й за кордоном терористів — ворогів самодержавства. Орг-ція отримала назву «Священна дружина», а В. став її гол. представником у Києві. Однак через півроку, розчару-
вавшись у діяльності орг-ції, вийшов з її складу. 1883 підготував і видав кн. «Принципи залізничних тарифів щодо перевезення вантажів», яка принесла йому популярність. Восени 1888 В. як управитель Пд.-Зх. залізниць попередив міністра залізниць про можливу катастрофу імператорського потягу у зв’язку з несправністю залізничної колії. До нього не прислухалися, і 17 жовт. 1888 у с. Борки поблизу Харкова (нині смт Бірки Харків. обл.) сталася катастрофа. Цей факт відіграв надзвичайно велику роль у його подальшій службовій кар’єрі. Уже 1889 за бажанням імп. Олександра III його було призначено дир. департ. залізниць Мін-ва фінансів, у лют. 1892 — міністром шляхів сполучення, а в серп. цього ж року — міністром фінансів. На цій посаді перебував до серп. 1903, справляючи великий вплив на весь екон. і політ. розвиток країни. За ініціативи і під безпосереднім кер-вом В. у Росії було запроваджено винну монополію, що стала одним із гол. джерел рос. бюджету, споруджено Транссибірську магістраль, проведено грошову реформу на основі золотого обігу (1897), укладено митні угоди з Німеччиною (1894, 1904). Впроваджувана ним політика прискореного розвитку капіталізму була нерозривно пов’язана із залученням іноз. капіталу в пром-сть і банки, з держ. закордонними позиками, які досягли бл. 3 млрд рублів, з політ. зближенням із Францією. На іноз. капіталах в 1890-х рр. виросла майже вся металургія Пд. Росії, і в роки екон. кризи 1899—1903 В. зробив усе можливе, щоб врятувати її від розорення: надавав через Держ. банк багатомільйонні позики у вигляді уставних і неуставних позик, нові держ. замовлення на залізничне обладнання, продовжував залізничне буд-во. Намагаючись розширити базу капіталіст. розвитку в країні шляхом добровільного переходу селян з общинної до приватної власності, В. 1902 за підтримки міністра внутр. справ Д.Сипягіна створив під своїм головуванням Особливу нараду щодо потреб с.-г. пром-сті. На ній було засновано 82 губернських і 536 повітових дворянських к-тів, які 1903 висловилися за добровільний перехід селян від общинного володіння землею до подвірного.
В галузі зовн. політики В. намагався всіляко протидіяти агресивним намірам Японії на Далекому Сх. і з цією метою сприяв зближенню Росії з Китаєм, протестував проти захоплення царським урядом міст Порт-Артур (нині Люйшунь) і Дальний (нині Далянь, обидва Китай), уклав з Китаєм оборонний договір проти Японії та угоду про буд-во Китайс.-Сх. залізниці в Маньчжурії (істор. назва пн. сх. ч. Китаю). Вважаючи Росію економічно і військово не підготовленою до воєн. дій на Сх., В. доводив необхідність угоди з Японією. Така позиція суперечила намірам Миколи II та близького до нього оточення, і в серп. 1903 В. залишив посаду міністра фінансів, зайнявши другорядну — голови к-ту міністрів. Під час революції 1905—1907 В. багато зробив для захисту монархічної влади в країні: очолив рос. делегацію, яка 1905 в Портсмуті (шт. Нью-Гемпшір, США) підписала мирну угоду з Японією, за що отримав графський титул; у дні жовтневого всерос. політ. страйку 1905 умовив Миколу II схвалити програму поступок великій буржуазії, які відображені в Маніфесті 17 жовт. 1905. Протягом 1905—06, очолюючи РМ, В., з одного боку, проводив переговори з лідерами ліберальної буржуазії про їх участь в уряді, а з ін. — надіслав війська із Санкт-Петербурга для придушення Моск. збройного повстання, виступив ініціатором відправки військ. каральних експедицій до Прибалтики, Польщі та Сибіру. 1906 домігся від іноз. банкірів надання Росії позики у 2,25 млрд франків, яка значною мірою була використана для придушення революції. Однак, незважаючи на всі ці кроки, В. не здобув прихильності як з боку Миколи II, так і його придворних. Реакційна преса звинувачувала його в тому, що він у Портсмуті зробив надто великі поступки Японії. 16 квіт. 1906 В. вийшов у відставку, залишившись чл. Держ. ради та головою к-ту фінансів. 1907—12 В. підготував свої спогади про екон. і політ. життя Росії від 70-х рр. 19 ст. до поч. 20 ст., подавши в них характеристику найважливіших подій та багато портретів тодішніх держ. діячів. П. у м. Петроград (нині С.-Петербург).
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Вітте Сергій Юлійович» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
