ВЕЛИКИЙ КНЯЗЬ — титул, який надавали верховному сюзеренові щодо залежних від нього князів. Вживався у Сх. Європі доби середньовіччя. Виник у часи Київської Русі. В 11—13 ст. його носив володар гол. князівського столу — Київського. Від 2-ї пол. 12 ст., у добу удільної роздробленості, титул В. к. належав також сюзеренам деяких великих земель — Черніг., Владимиро-Суздальської. Титул В. к. відображав владнородинні зв’язки в системі володіння Рюриковичами держ. тер. Русі (сюзеренітет колективний), за якою старший у роду мав право на володіння гол. уділом — Київським князівством, яке вважалося доменом В. к., і на головуюче становище в князівському роду. З утворенням великих автономних князівствземель та виділенням у рамках князівського роду окремих династій (Мономашичів, Ольговичів тощо) титул В. к. отримував старійший в гілці або дійсний володар доменіального володіння князівства-землі. Реально титул В. к. означав старійшинство і в сучасній літ. отримав назву «принципат».
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ВЕЛИКИЙ КНЯЗЬ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
