ВЕЛИКЕ КНЯЗІВСТВО ЛИТОВСЬКЕ (ВКЛ), Велике князівство Литовське, Руське й Жемайтійське (Литов. або Литов.-Рус. д-ва) — держ. утворення, що постало в Поніманні у 13 ст. на основі союзу литов. князів (фіксується Галицько-Волинським літописом під 1219). Засн. ВКЛ вважають кн. Міндовга, який приєднав до Литви Чорну Русь і був урочисто коронований (1253) у Новгородку (центр Чорної Русі; сучасне м. Новогрудок Гродненської обл., Білорусь). Пізніше коронації не удостоївся жоден із володарів ВКЛ, хоча питання про литов. корону активно обговорювалося, особливо за часів Вітовта. Фактором, що прискорив формування ВКЛ, стала агресія нім. рицарів-хрестоносців (див. Тевтонський орден, Лівонський орден), які виступали під гаслом християнізації язичників-литовців. Швидкому й інтенсивному зростанню ВКЛ сприяв занепад давньорус. князівств, спричинений навалою Батия (співвідношення сх.-слов’ян. та власне литов. земель у складі ВКЛ 1341 було 2,5:1, 1430 — 12:1). Осн. масив укр. зе-
мель приєднано до Литви за князювання Ольгерда. Як хронологія, так і характер цього приєднання й досі залишаються дискусійними. Наявний у ньому елемент загарбання іноді мінімізують антиординським спрямуванням литов. політики та її традиціоналізмом. Ближчою до істор. реалій є думка про договірну природу взаємин між володарями Литви та Золотої Орди, наслідком чого стало створення литов.-татар. кондомініуму (сумісного володіння), який проіснував до кін. 90-х рр. 14 ст., коли ярликом хана Тохтамиша було формально скасовано режим підлеглості Орді рус. земель ВКЛ. Про характер взаємин між слов’ян. нас. і литов. князями на початковому етапі литов. експансії фактичні відомості практично відсутні; втім, ці взаємини, очевидно, не були конфронтаційними з огляду на те, що в устрої молодої д-ви домінували рус. мовно-культ. й сусп.-політ. традиції. Політ. устрій Литви у 14 ст. мав риси діархії — співправління володарів, які княжили у Вільно (нині Вільнюс) і Троках (нині м. Тракай, Литва); лише наприкінці 14 ст. за Вільно закріпився статус столичного міста. Переломним моментом в історії ВКЛ стало укладення кн. Ягайлом Кревської унії 14 серп. 1385 (див. Кревська унія 1385), якою передбачалося приєднання ВКЛ до складу Корони Польської та перехід у католицтво Ягайла і всіх мешканців Литви. Згідно з її умовами, у лют. 1386 Ягайло охрестився й став польс. королем; невдовзі було здійснено християнізацію Литви — останньої язичницької країни в Європі (за винятком Жемайтії, яку окатоличено лише 1413). Однак осн. пункт Кревського акта про приєднання не був реалізований: ВКЛ не втратило політ. самостійності. Кн. Вітовт за Острівською угодою 1392 став намісником Ягайла у Литві, а з 1395 почав використовувати титул вел. кн. литов. Вітовт прагнув цілковитої незалежності ВКЛ, однак після поразки у битві 12 серп. 1399 на р. Ворскла (див. Ворскла, битва на річці 1399) мусив відновити унію з Польщею. За Віленсько-Радомською унією 1401 його визнано довічним правителем Литви; лише зі смертю Вітовта мало відбутися повне приєднання ВКЛ, передбачене актом
Кревської унії. Тим часом консолідація військ. сил Польщі й Литви забезпечила перемогу над нім. рицарями-хрестоносцями у Грюнвальдській битві 1410. Поразка хрестоносців сприяла зростанню престижу та амбіцій Вітовта, що знайшло свій вияв у Городельській унії 1413, за якою Ягайло погодився на існування ВКЛ як автономного політ. організму. Водночас акт польс.-литов. унії поклав поч. уніфікації сусп.-політ. інституцій Польщі й Литви (утворення воєводств і каштеляній, поширення на литов. боярство системи польс. гербів тощо). Чинність Городельської унії було підтверджено після смерті Вітовта, коли володарем ВКЛ став Свидригайло Ольгердович (1430); однак це не поклало край міжусобним конфліктам: після замаху на Свидригайла (у ніч з 31 серп. на 1 верес. 1432) його владу узурпував Сигізмунд Кейстутович, який також став жертвою змови 20 берез. 1440. Феод. війна, яка тривала у ВКЛ 1432—40, нерідко витлумачується в категоріях нац.-реліг. протистояння, що, втім, є спрощенням істор. дійсності. Ситуація в країні стабілізувалася за часів вел. кн. Казимира IV Ягеллончика, який 1447 отримав ще й польс. корону. За його правління утвердилася династія Ягеллонів (що обірвалась 1572 зі смертю бездітного Сигізмунда II Августа). Наприкінці 15 ст. у ВКЛ відбулися певні зрушення в системі організації влади. Дорадчий орган — пани-рада — фактично підпорядкував собі великокнязівську владу. Стали скликатися заг.шляхетські сейми. Після смерті Казимира IV персональну унію Польщі й Литви було розірвано: вел. кн. литов. став Олександр Казимирович, а польс. королем — його брат Ян I Ольбрахт. 1501, після смерті останнього, обидві д-ви знову з’єдналися. Це відбувалося й за наступників Олександра — Сигізмунда I та Сигізмунда II Августа. Однак і за єдиного володаря аж до самої Люблінської унії 1569 ВКЛ і Корона Польс. фактично залишалися двома окремими політ. утвореннями. На сеймі в Любліні (10 січ. — 12 серп. 1569) вони об’єднались у Річ Посполиту, що означало завершення унійних змагань, започаткованих у Крево 1385. Згідно з актом від 1 лип. 1569, Польща й Литва злилися воєдино й надалі мали упра-
влятись одним загальнообраним володарем, який коронувався у Кракові як польс. король і вел. кн. литов. ВКЛ втратило не лише право на власні сейми та зовн. зносини, а й будь-яке політ. значення, хоч і зберегло елементи держ. окремішності у вигляді вла-
сної адм. та фінансової системи, армії, урядів, законодавства. Укр. землі в складі ВКЛ спочатку користувалися широкою автономією, зовн. виявом якої було карбування власної монети на Київщині й Новгород-Сіверщині в останній третині 15 ст.
Елементи централізації, які набрали сили в політиці Вітовта в 90-ті рр. 14 ст., не призвели до викорінення традицій удільності: ВКЛ і в 15—16 ст. будувалося на основі територіально-федеративного принципу, а низка тогочасних «земель» користувалася влас-
461 ВЕЛИКЕ
462 ВЕЛИКЕ
ним правом, закріпленим у спец. привілеях, що фіксували норми Вітовтової доби. Наприкінці 15 ст. рус. землі Литви стали об’єктом претензій з боку Великого князівства Московського, володарі якого заявляли права на давньорус. територіальну спадщину, посилаючись на генеалогічний зв’язок із давніми київ. князями — Рюриковичами. Iдеологічне протистояння переросло в серію виснажливих війн (1500—03, 1507—08, 1512— 22, 1534—37), наслідком яких був, зокрема, перехід Сіверщини під владу Рос. д-ви (фактично — 1503, юридично — 1508). Антитезою моск. територіальним претензіям стали теорії польс. політиків про право Польщі на рус. землі, які, згідно з цими теоріями, нібито здавна входили до складу Корони Польс. На цій підставі до Польщі було приєднано Підляшшя, Волинь, Київщину та Брацлавщину (берез. — черв. 1569), що стало можливим як через послаблення ВКЛ, втягнутого в Лівонську війну 1558—1583, так і через
байдужість укр. еліти, яка задовольнилася виконанням своїх мінімальних вимог — збереженням станових привілеїв, свободи віросповідання, вживання рус. мови в офіц. діловодстві. Укр. нас. у ВКЛ не зазнавало значних утисків на реліг. ґрунті, литов. володарі були толерантними до правосл. (посилання на реліг. утиски як на причину переходу на бік Москви князів Шем’ячичів і Можайських (1500) або повстання кн. М.Глинського (1508), а також чутки про намагання насильно покатоличити в ті часи Русь не витримують критики). Темпи поширення католицизму на сх.-слов’ян. теренах ВКЛ були досить незначні, а утвердження тут Флорентійської церковної унії 1439 певною мірою формальне, хоч саме воно спровокувало розкол у Київській митрополії (1460). Новоств. після розколу митрополія, що об’єднувала литов.-рус. й галицькі єпископії, з 1467 знову опинилася під контролем Константинопольського патріархату.
Особливістю ВКЛ було широке втручання світських осіб у життя правосл. церкви (т. зв. право патронату). Правова сфера у ВКЛ регламентувалася Судебником Казимира IV 1468 і Литов. статутами 1529 і 1566 (див. Статути Великого князівства Литовського). Ств. у цей час правові норми зберігали свою дієвість до 19 ст. Осн. масив документальних джерел з історії ВКЛ зберігся у складі Литовської метрики — архіві литов. держ. канцелярії. Iз тогочасних оповідних джерел найбільший інтерес становлять білорус.-литов. літописи. Літ.: Любавский М.К. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства ко времени издания Первого Литовского Статута. М., 1892; Леонтович Ф.И. Очерки истории литовско-русского права: Образование территории Литовского государства. СПб., 1894; Любавский М.К. Литовско-русский сейм. М., 1900; Максимейко Н.А. Сеймы Литовско-Русского государства до Люблинской унии 1569 г. Х., 1902; Довнар-Запольс-
кий М.В. Государственное хозяйство Великого княжества Литовского при Ягелло. К., 1910; Любавский М.К. Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно. М., 1910; Лаппо И.И. Великое княжество Литовское во второй половине 16 столетия: Литовско-русский повет и его сеймик. Юрьев, 1911; Пичета В.И. История Литовского государства до Люблинской унии. Вильно, 1921; Пресняков А.Е. Лекции по русской истории, т. 2, ч. 1. М., 1939; Пашуто В.Т. Образование Литовского государства. М., 1959; Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. К., 1987; Дворниченко А.Ю. Русские земли Великого княжества Литовского (до начала XVI века): Очерки истории общины, сословий, государственности. СПб., 1993; Грушевський М. Iсторія України-Руси, т. 4—6. К., 1993—95; Бычкова М.Е. Русское государство и Великое княжество Литовское с конца XV в. до 1569 г.: Опыт сравнительноисторического изучения политического строя. М., 1996; Русина О.В. Україна під татарами і Литвою. К., 1998. О.В. Русина.
ВЕЛИКЕ КНЯЗІВСТВО МОСКОВСЬКЕ — держ. утворення у Пн.-Сх. Русі 13—15 ст. зі столицею у Москві. Вперше Москва згадується у джерелах 1147 — у черніг. літописі (відображений у Іпатіївському літописі). Спочатку вона відігравала роль пограничної фортеці на кордонах Владимиро-Суздальського князівства з Рязанським князівством, Чернігівським князівством, Смоленським князівством та володіннями Новгорода Великого. У домонгол. добу Москва тільки на поч. 1213 на короткий термін перетворилася на резиденцію четвертого сина Всеволода Юрійовича Велике Гніздо — Володимира, але центром самостійного князівства так і не стала. Перетворення Москви на столицю князівства відбулося пізніше, після монголо-татарської навали. 1263 вел. кн. київ. та владимирський Олександр Невський виокремив Моск. князівство зі складу Владимирського князівства. Воно призначалося для його наймолодшого сина Данила. Така метаморфоза Москви пояснювалася тим, що зх. пограниччя Суздальщини внаслідок ординських нападів та спустошень обезлюдніло. Нас. залишало центр. землі (міста Ростов, нині Ярославської обл., Суздаль, Владимир, нині обидва міста Владимирської обл., усі РФ) й ін. міста та переселялося на околиці, у т. ч. на пн. та сх.
порубіжні землі Владимирського князівства. Зумовлені іноз. пануванням демографічні зміни, зокрема зростання кількості мешканців окраїнних земель, стали заг. причиною, яка визначила створення у післямонг. час на зх., пн., пн. сх. та сх. низки держ. утворень: Тверського, Дмитровсько-Галицького (Галич Мерський; нині м. Галич Костромської обл., РФ), Бєлозерського, Костромського, Городецького та Моск. князівств. З огляду на те, що у рік смерті батька Данилові не виповнилося ще й двох років, керував князівством дядько Данила, вел. кн. владимирський та кн. тверський Ярослав Ярославич. Його тивуни керували Москвою 7 років, до смерті Ярослава 1271. Данило як моск. князь уперше згадується у літописах 1281. За його князювання Москва значно зміцнила свої політ. позиції у Пн.-Сх. Русі та інтенсивно розширювалася, про що свідчать дані археол. досліджень. Спершу Данило ворогував зі своїм старшим братом, вел. кн. владимирським та кн. переяславль-залєським Дмитрієм Олександровичем, але пізніше став його союзником. 1294 після смерті Дмитрія він очолив моск.переяславль-залєсько-тверську коаліцію, яка виступила супроти вел. кн. владимирського Андрія Олександровича. У процесі цієї боротьби Данилу 1296 вдалося на деякий час посісти новгород. стіл. 1302 після смерті переяславль-залєського кн. Івана Дмитрієвича Данило захопив Переяславль-Залєський (нині місто Ярославської обл., РФ) та вигнав звідти намісників великого князя. Після смерті Данила (5 берез. 1303) Переяславль-Залєський до кін. 1305 утримували його сини. Син Данила — Юрій Данилович істотно розширив тер. Моск. князівства. 1303 він захопив м. Можайськ, який належав смоленським князям, а 1306 — рязанське м. Коломна (обидва нині міста Моск. обл., РФ). У складі Моск. князівства замість одного міста стало три. 27 лип. 1304 п. вел. кн. владимирський Андрій Олександрович. Претендентами на стіл вел. кн. виступили тверський кн. Михаїл Ярославич та моск. кн. Юрій Данилович, але їхнє змагання при ханському дворі в Золотій Орді завершилося перемогою першого. Однак моск. кн. не змирився з ординським рішенням і продовжив боротьбу, незважаючи на
складні внутрішньополіт. обставини: чотири молодших брати Юрія вимагали збільшення своїх удільних володінь. 1312 Юрію вдалося зайняти новгород. стіл, а 1317 — владимирський великокнязівський. Відтоді Моск. князівство стало іменуватися Великим. Криваве моск.-тверське змагання призвело до загибелі Юрія (21 листоп. 1325). Після нього моск. кн. став брат Юрія Іван Калита, який взяв участь у придушенні антитатар. повстання у м. Твер (нині місто в РФ), за що, як винагороду, 1328 отримав від золотоординського хана Узбека половину земель Великого князівства Владимирського, а 1332 — всю його тер. Однак великі земельні володіння Калити — Владимирське велике князівство з землями у Вологді, Торжку (нині місто Тверської обл., РФ) та Волоці Ламському (нині м. Волоколамськ Моск. обл.), Стретенська половина Ростовського князівства, Нижегородське, Бєлозерське, Углицьке, Галицьке (Галич Мерський), можливо, Юр’євське князівства — не могли передаватися у спадок, оскільки не були вотчинними володіннями (див. Вотчина). Вотчинним залишалося тільки Моск. князівство. Згідно з відомостями, викладеними у заповітах Івана Калити (1336, 1339), Моск. князівство мало тоді невелику тер. — від верхів’я річок Москва, Протва та Лужа на зх. до р. Ока на пд. (усі бас. Волги). Воно складалося із суміжного до Москви повіту (тер. навколо міста радіусом у 40—70 км) та 55 периферійних волостей (без можайських). Найбільша кількість волостей розміщувалася у бас. нижньої течії р. Москва (прит. Оки). У 16 ст. це була найбільш заселена ч. князівства. Після смерті Івана Калити (31 берез. 1340) Моск. князівство було поділене між його спадкоємцями: старший син Семен одержав моск. стіл, два міста — Москву та Коломну, понад 26 волостей та сіл; молодший син Андрій — 21 волость та село; дружина Уляна — 27 волостей та сіл. Наступник Калити на моск. столі отримав значно більше земельних володінь, ніж ін. спадкоємці. Села останніх розташовувалися здебільшого у повіті, котрий був колективним володінням всієї моск. династії. Це певною мірою забезпечувало політ. єдність моск. династії у змаганнях з ін. князями Пн.-Сх.
463 ВЕЛИКЕ
464 ВЕЛИКЕ
Русі за Велике князівство Владимирське. За спадкоємців Калити — старшого та середнього синів Семена та Івана, котрі тримали у своїх руках стіл владимирського князювання, тер. власне Моск. князівства майже не змінилася. Вона лише трохи зросла на пд. зх. (р-н Вереї, нині місто Моск. обл., та Боровська, нині місто Калузької обл., РФ) та пд. сх. (до р. Цна — лівої прит. Оки). Проте внутр. політ.-адм. система Моск. князівства впродовж 40— 50-х рр. 14 ст. зазнала кардинальних змін. Володіння вел. князів залишилися незмінними. Зросли володіння вдових вел. княгинь. Чітке розмежування уділів після Івана Калити змінилося їхньою плутаниною, зокрема з’явилися володіння одного удільного кн. в удільних межах ін. Це привело до важливих змін усередині князівства (присвоєння вел. кн. Іваном володінь померлого брата Семена) та до зростання зовн. захоплень. Бл. 1360 до Москви було приєднано Дмитровське князівство. Наприкінці 1362 — поч. 1363 синові Івана — Дмитрію Івановичу (див. Дмитрій Донськой) вдалося використати міжусобну боротьбу, яка точилася в Золотій Орді, і приєднати до своїх володінь Велике князівство Владимирське. Відтоді воно стало спадковою вотчиною моск. князів. За доби Дмитрія Донського Моск. князівство істотно розширилося за рахунок остаточного приєднання земель Бєлозерського, Углицького та Галицького князівств, Ржева (нині місто Тверської обл., РФ) та його волостей на зх., міст Мединь та Калуга (обидва нині Калузької обл., РФ) на пн. сх. За розміром тер. Моск. князівство стало більшим, ніж усі ін. князівства Пн.-Сх. Русі разом узяті. У нових умовах зменшилося значення давньої тер. Моск. князівства. Відтепер для спадкоємця моск. великокнязівського столу значимість цих земель не була такою важливою, як раніше. За заповітом Дмитрія Донського (1389), його старшому сину Василію повністю відійшла тер. Великого князівства Владимирського, яку не можна було ділити. Василій Дмитрієвич продовжив політику батька з розширення земель Моск. князівства. 1392 він приєднав до своїх володінь велике князівство Нижегородське, у складі якого, окрім Нижнього Новгорода, були Суздаль та Городець (нині місто
Нижегородської обл., РФ). Між 1392 та 1407 Василій приєднав Муромське, а до 1418 — Таруське князівства. Василій Дмитрієвич прагнув розширити свої володіння на пн. та пн. сх., але тривала боротьба з Новгородом Великим певних результатів так і не принесла. За угодою 1424 Новгород визнав право моск. вел. кн. лише на «княжщини» — землі, що традиційно виділялися новгородцями для князів, котрі запрошувалися на князювання до Новгорода. Протягом кількох наступних десятиліть межі Моск. князівства майже не змінилися, що було зумовлено тривалою та запеклою внутр. боротьбою серед представників моск. династії, котра зрештою призвела навіть до послаблення Моск. князівства. Однак вже 1449, згідно з угодою від 31 серп. з королем польс. і вел. кн. литов. Казимиром IV Ягеллончиком, син Василія Дмитрієвича Василій II Темний титулував себе вел. кн. московським, новгородським, ростовським «и прочая». Після загибелі у Новгороді 1453 кн. Дмитрія Шемяки, злісного ворога вел. кн. Василія II, тер. Моск. князівства дещо збільшилася за рахунок купівлі деяких ярославських земель, зокрема, м. Романов (нині м. Тутаєв Ярославської обл.). Найбільше територіальне зростання мало місце вже за часів сина Василія II — Івана ІІІ Васильовича. 1463 він придбав осн. ч. Ярославського князівства. 1474 під його контролем опинилася Борисоглібська половина Ростовського князівства. 1477 у результаті успішного військ. походу верховенство Москви визнав Новгород Великий. В.к.М. перетворилося на Рос. д-ву. Літ.: Забелин И.Е. История города Москвы, ч. 1—2. М., 1905; Бартенев С.П. Московский Кремль в старину и теперь, ч. 1—2. М., 1912—16; Пресняков А.Е. Образование Великорусского государства. Пг., 1918; Любавский М.К. Образование основной государственной территории великорусской народности. Л., 1929; Москва. 1147—1947: Збірник статей. К., 1947; Тихомиров М.Н. Древняя Москва (XII— XV вв.). М., 1947; Його ж. Средневековая Москва в XIV—XV вв. М., 1957; Черепнин Л.В. Образование Русского централизованного государства в XIV— XV вв. М., 1960; Кучкин В.А. Формирование государственной территории Северо-Восточной Руси в X—XIV вв. М., 1984; История Москвы, т. 1. М., 1997. В.А. Кучкин.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ВЕЛИКЕ КНЯЗІВСТВО ЛИТОВСЬКЕ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
