Цілком відрізняються від бюрократично-військ. субтипу А. р., являють собою корпоративістську модель виявлення суспільних інтересів, участі у владі та мобілізації мас. Теоретики таких режимів протиставляють природний (органічний), на їхню думку, розвиток підприємництва, профсоюзів, церков, робітн. асоц., груп за місцем проживання тощо нібито штучному розвиткові соціуму, що ґрунтується на утворенні політ. партій та ін. ін-тів для виявлення інтересів та організації сусп.-політ. життя, як це має місце у змагальних демократіях. Ціла низка помилкових припущень притаманна цій теорії, починаючи з очікування того, що природні асоціації у своєму розвитку не будуть роздиратися внутр. конфліктами ідеології або інтересів. Як показує історія, жодна політ. система не використовувала винятково природний або корпоративістський інституційний формат. Проте ідеології, що випливали з природного державництва й корпоративізму, істотно вплинули на А. р. 20 ст. 3. Неліберальні мобілізаційні режими. З появою ленінізму й фашизму в Європі після Першої світової війни з’явилися новітні антидемократ. й неліберальні мобілізаційні режими. Вони ґрунтувалися на елітарному представництві більшості нас. у владних структурах й керувалися високими істор. цілями: звільненням пролетаріату або досягненням нац. величі. Такі режими виникли й у групі постколоніальних країн, де боротьба за незалежність часто асоціювалася з появою індивідуального лідера. За наявності випадкових, нав’язаних ззовні нац. кордонів, запеклого етнічного суперництва, реліг. і мовних відмінностей, слабкої інституалізації політ. представництва і недолугого адміністрування вирішення проблем екон. відсталості й державотворення приводить часто-густо саме до появи антидемократ. мобілізаційних режимів. 4. Персональне правління. Персональне правління є таким режимом, коли влада правителя ґрунтується і не на його залежності від «громадськості», і не на його зв’язках з підлеглими (принаймні — не безпосередньо), а на його залежності й зв’язках з покровителями, союзниками, клі-
єнтами, прибічниками і супротивниками, які створюють «систему». Ця система складається не з політ. ін-тів, а безпосередньо з політиків, і це зумовлює її вразливість. Вона суворо обмежує політ. свободи, але загалом толерантна щодо неполіт. прав (за винятком тиранічних режимів). Правителі мають майже необмежені можливості встановлювати закони. Доля правителя позначається на всьому політ. класі, який підтримує його, і часто — на благополуччі політ. ладу. Якщо додати обмеження і невизначеності, що накладаються іноз. політ. та екон. факторами, залежністю бідних країн від кількох видів експортної продукції та величини врожаю, яка визначається погодними умовами, то можна зрозуміти нестабільність персонального правління. Ін. фактор — це іноз. екон. й воєн. допомога, зокрема й та, що надається сусідніми д-вами діючому правителю, вигнанцям або повстанцям. Персональне управління більш непередбачуване й набагато слабкіше й нестабільніше, ніж інші авторитарні режими. Прототалітарні режими. Ці режими з’являються в ході трансформації тоталітарних сусп-в, коли інститути й орг-ції, які здійснювали тоталітарну владу, особливо єдина в сусп-ві партія, все ще продовжують функціонувати (за винятком машини великого терору й Гулагу). Можна сказати, що тоталітаризм зазнав поразки в досягненні своєї найбільш амбіційної мети — змінити природу людини, дати їй нові мотивації і цілі. Проте він мав успіх при руйнуванні основ соціально-культ. плюралізму громадян. сусп-ва — автономії та самостверджуваності корпоративних груп і екон. незалежності індивідів. Результатом стало зникнення соціального плюралізму, який є підґрунтям плюралізму політ. Відносна закритість таких сусп-в і контроль за ЗМІ позбавляли нас. найменшої можливості уявити собі існування альтернативних політ. моделей. Послаблення тоталітарних систем дало поштовх інакомисленню в масштабах, неприпустимих раніше. Проте широка поява нелегальних або напівлегальних опозицій, які існують за найавторитарніших режимів, при послабленні тоталітаризму була неможливою частково через те, що не
існувало громадян. сусп-ва, яке могло б їх захищати або наснажувати. Наступний розвиток означав рух до посттоталітаризму. Спостерігаються закостеніння ідеології, що проявилося, зокрема, в мех. повторюванні гасел, використання в поточній політиці раціональних критеріїв, які не узгоджуються або навіть є несумісні з ідеологічними догматами, ритуалізація політ. життя нас., втрата підтримки влади інтелектуалами, вимушена терпимість до розмаїття естетичних поглядів. Обмежувалося тільки озвучення і поширення небезпечних для системи ідей. Розмита і розхитана система ідеологічних постулатів ще могла служити апаратникам певним замінником менталітету, але вже не могла домінувати в сусп. свідомості. Єдина партія і її найвище кер-во залишалися центр. структурою, де приймалися держ. рішення. Однак в характері діяльності парт. орг-цій, у методах поповнення номенклатурного клану, особливостях просування по щаблях номенклатури відбувалися істотні зміни. Для партії стали властиві бюрократизація й геронтократичні тенденції. Усе це привело до усвідомлення елітою деяких вад тоталітарної моделі, особливо таких її властивостей, як небезпечність — у т. ч. для самої еліти (рад. чистки, китайс. «культурна революція»), — а також неефективність у конкуренції зі світ. системою за параметрами економіки, технологій і військ. спроможності. Десталінізація, ліквідація масового терору, запровадження соціаліст. законності (хоча й репресивної для дисидентів) зробили свій внесок у розклад тоталітарних систем. Є тип недемократ. правління, який в своїй динаміці й наслідках для сусп-ва відрізняється від тоталітарних і А. р.; він може бути названий султаністським (термін запозичений у М.Вебера, який використовував його для характеристики крайніх форм патримоніального, тобто наслідуваного правління). Це правління не засновується ні на традиції, ні на ідеології, ні на харизматичній особистості правителя, ні задля захисту певного соціального порядку (класової структури, реліг. традицій). Султаністське правління йде на користь тільки правителю, його сім’ї, близьким і преторіанській гвардії. Воно стирає
27 АВТОРИТАРНІ
28 АВТОХТОНИ
грані між держ. казначейством і власною кишенею правителя, підриває бюрократичні й військ. структури. В цій системі підприємництво не може базуватися на правилах ринку і законах, воно повністю залежить від свавільної й корумпованої влади. Результатом стає руйнування всіх сусп. ін-тів. Починаючи від 1970-х рр. «третя хвиля» демократизації зумовила перехід до демократії в багатьох країнах з А. р., спочатку у Пд. Європі, потім в Латинській Америці і в Республіці Корея, а зовсім недавно — в посттоталітарних комуніст. країнах Сх. Європи та в частині країн, що виникли на тер. колиш. СРСР. Кожний конкретний перехід від А.р. до демократії має свої характерні риси. Тип недемократ. правління істотно впливає на особливості шляху, яким іде країна до демократії. У деяких бюрократично-військ. режимах самі представники армії вирішили покласти край авторитарному правлінню і дозволили проведення вільних виборів, які передали владу демократично обраним президентам. Іноді військові залишали за собою певні привілеї і можливість впливу на рішення, які стосувалися збройних сил. Обмежені зміни в сусп-ві приводили до відновлення дії старої конституції та відродження попередньої парт. системи і моделей політ. життя. Більш глибокі зміни породжували нову демократію. Режими, що були означені як султаністські, непіддатливі для мирного, упорядкованого й обговорюваного переходу до демократ. устрою. Як правило, у таких країнах виникала широка різнорідна коаліція, яка захоплювала владу і встановлювала тимчасове правління. Однак у ряді випадків це призводило до встановлення нового авторитарного режиму (іноді революц.), а не демократії. Часом виникала довготривала політ. нестабільність. Незважаючи на хвилю демократизації, А. р. все ще існують. Однак криза ідеологій, які підтримували ці режими (марксизмленінізм, комунізм, фашизм, авторитарний корпоративізм і похідні — на зразок «африканського соціалізму»), разом із зростаючим визнанням цінностей ліберальної демократії (яка стає для еліти чимось більшим, ніж «формальна» або «буржуазна» демократія), а
також крах централізованого планового соціаліст. госп-ва роблять справу встановлення недемократ. режимів не такою привабливою, як раніше. Разом з тим нездатність нових демократій задовольнити очікування народу, розв’язати соціальні й екон. конфлікти, ліквідувати прояви насилля на етнічному ґрунті, приборкати агресивний націоналізм може знову призвести до появи авторитарного правління.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Органічно-державницькі режими» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
