Успіхи археології останніх років, особливо розкопки слов'янських городищ VIII-Х ст. та їх околиць, синхронізації пам'яток, вивчення комплексів в динаміці їх розвитку, дозволило переглянути певні усталені стереотипи. Виявилося, що основні виробничі комплекси (металургійні, гончарні та ін.) розташовувалися за межами городищ (490, с.24; 491, с.224; 492, с.25-26; 1546, с.22-23; 1547, с.9-11; 1549, с.80-104; 1550, с.279-286; 1603, с.39-48), іноді навіть на віддалі кількох кілометрів (як, наприклад, металургійний комплекс Рудники від городища в Стільську). Рівень виробництва був достатньо високим, що не залишає сумнівів, що ремісники були професіоналами і вже виділилися в окрему категорію населення (1603, с.41-48). А це, в свою чергу, дозволяє вважати, що суспільство слов'янських племінних князівств VIII-IХст. було куди більш розвиненим і структуризованим ніж уявлялося дослідникам (1564). З середини IX ст. одні племінні князівства об'єдналися в союзи, інші — почали розширювати сферу свого впливу за рахунок сусідніх територій. Сіверяни почали експансію в землях ерзя і мері, кривичі і словени — в землях весі і естів. Поляни, якщо прийняти версію щодо Аскольдового літопису і свідчення патріарха Фотія та візантійських джерел, встановили прямі контакти з Візантією, скріплені угодою, на підставі якої можна зробити висновок про високий розвиток майнових відносин. Хорватські князівства перебували довший час під впливом Великоморавської держави. Волиняни почали освоювати території вниз по Західному Бугу. Формувалися міста, патріціат яких тягнувся до міжнародної торгівлі. Скарби арабського срібла, угоди з Візантією (заключені не пізніше 911 року), свідчення Костянтина Багрянородного говорять про активну участь в цій торгівлі територій, що мали вихід до балто-дніпровського шляху. Зрештою предмети візантійського експорту знаходять у найвіддалеиіших містах, наприклад у Новогрудку на півночі Волинської землі. Перші Рюриковичі застали суспільство племінних князівств сформованим, структуризованим і розділеним на верстви. Верхівка цього суспільства була готовою до створення імперії. Зрештою, окремі племінні князівства, наприклад Славія з центром у Ладозі, були вже на той час поліетнічними об'єднаннями. Невдоволені релігійною політикою Аскольда, київські патриції підтримали Олега. Шлях «з варяг в греки» під контролем київського кагана обіцяв економічне процвітання. Не випадково Костянтин Багрянородний вважав данниками Києва навіть далеких лендзян, які, можливо, і справді щось сплачували за участь їх суден у торгівлі (через Прип'ять) з Візантією. Оволодівши за короткий термін величезними різноетнічними територіями, де окрім близьких за мовою слов'ян були ще фінські і балтійські народи, де зберігалися місцеві «світлі князі» та їх тубільне оточення, Рюриковичі зайняли вищий щабель в ієрархії цього суспільства, очоливши його військову аристократію. Ця також різноетнічна, переважно скандинавського походження, військова аристократія швидко зблизилася з місцевими елітами, змішалася з ними, але одночасно і відірвала їх від своїх родових коренів. Культура, менталітет цієї нової військової аристократії отримали поліетиічний змішаний характер (1107, c. 13-20). Рюриковичі не мали часу і можливості займатися консолідацією своєї держави. Як і всі подібні ранньосередньовічні імперії (імперія Карла Великого чи імперія Оттона І), Київська Русь перебувала в динаміці росту. Тому, після перших перемог у Болгарії, Святослав Ігоревич був готовий перенести столицю у Переяславець на Дунаї («...бо то є середина землі моєї. Адже там усі добра сходяться: із Греків — паволоки, золото, вино й овочі різні, а з Чехів і з Угрів — серебро й коні, із Русі ж — хутро, і віск, і мед, і челядь») (87, с.39). Ольга першою пробувала реформувати державу, нормалізувати збір податків, замінивши об'їзд-«полюддя», характерний для племінних князівств, регламентованим збором через систему погостів та спеціальних урядовців. Вона ж почала ліквідовувати «світлих князів» з інших династій, після спроби древлянського князя Мала не тільки позбутися опіки Києва, а й самому зайняти київський престол. Володимир Святославич завершив цю справу, провівши реформу правління і розділивши державу на провінції, межі яких не збігалися з межами племінних князівств чи їх об'єднань. Володимир Святославич, ставляли своїх синів намісниками новоутворених провінцій, старався знищити кордони старих племінних князівств. Він об'єднав завойовані хорватські і волинські князівства в одну землю, а замість старих, переважно зруйнованих столиць (як, приміром, Стольська чи Волині) заложив новий адміністративний центр — Володимир. Подібно поступив він і при утворенні інших адміністративних одиниць. Але ця реформа не отримала достатнього, перш за все господарського, закріплення. На Волині вся транспортна система була пов'язана з Прип'яттю і Західним Бугом, у пізнішій Галицькій землі — з Дністром і Сяном. Відновідно були орієнтовані і торговельні та економічні пріорітети. Верхівка міст були зацікавлена у розвитку цих пріорітетів. Тому досить було незначних зусиль князів-ізгоїв Ростиславичів, щоб хорватські землі відірвались від волинських. У багатьох випадках, наприклад на тій же Волині, межі пізніших уділів практично співпали з племінними князівствами волинян, лучан чи бужан (509, с.286-294). З приводу того, яким було суспільство Київської Русі єдиної думки серед дослідників немає. Скоріше з ідеологічних ніж наукових міркувань російська наука сформувала версію «особливого розвитку» руського суспільства і протиставлення його суспільству західному. Першим розвінчав цей міф М.Павлов-Сильванський, який вважав це суспільство феодальним. Порівнюючи такі руські і германські юридичні інститути як община-марка, боярство-лицарство, надання земельних ленів, васальна служба, захисна залежність і т.д., він переконливо доказав, що між ними більше спільного ніж відмінного (1218, с.39-125, 178-207, 217-228, 288-482). Феодальним суспільством, не наголошуючи на самому терміні, вважав суспільство Київської Русі М.Грушевський (567, с.192-259). Феодалізм добре вписувався у марксистську догматику, тож, зрозуміло, в радянську добу захищати інші моделі розвитку руського суспільства було нелегко. Б.Греков розробив теорію вотчинно-сеньйоральної схеми як основи розвитку феодолізму у Київській Русі (547, c. 118-358). Багато у цій схемі було скальковано із західноєвропейських зразків, які часом не мали аналогій у руських землях, принаймні засвідчених джерелами. Тут ми залишаємо бездоказові і хибні, наш погляд, висновки Б.Грекова, які стосуються смердів та інших напівзалежних і залежних верств населення, зокрема тезу про закріпачення селянства у часи Київської Русі. Крім того його думка про появу феодалізму в результаті розрушення общинного ладу (545), залишає поза увагою общину-марку, яка дожила мало не до XX ст. Схема С.Юшкова, загалом близька до схеми Б.Грекова, виглядає менш догматичною і обгрунтованішою (принаймні стосовно проблем васальних відносин, інститутів віча та імунітету) (1692, с. 186-204,236-294,307-309). Він також менш категорично відносився до періодизації цього процесу, зокрема вважаючи, що у XII ст. процес феодалізації ще не завершився (1594, с.138-142). Проблеми феодалізму і існування феодальних інститутів (синхронних в часі і подібних за призначенням до західних) знайшли своє вирішення у працях В.Пашуто (1248, c. 11-126) та М.Свердлова (1409, с.23-89,106-134,194-223). Там же приведена критика і розгляд думок попередників. На перший погляд важко заперечити існування у часи Київської Русі феодальних відносин, перш за все наявність самих феодів (від лат. «Feodum») чи ленів (від нім. «Lehn»), якщо під останніми розуміти земельні володіння або фіксовані доходи з них (грошові або натуральні), надані сюзереном своєму васалові у спадкове володіння за умови виконання останнім певних служб на користь сеньйора (військової, з управління певними територіями, судочинства чи придворної служби). Але спокуса і надалі шукати особливі відмінності, характерні тільки для руських земель, завжди була привабливою. Наприклад, М.Приселков так і не визнав Київську Русь за державу феодальну (1326, с.216-217,240). Цілий ряд дослідників досі шукають особливий шлях розвитку суспільства Київської Русі. На наш погляд найбільш цікавими виглядають спостереження за певними особливостями феодальних відносин у Київській Русі, які, безперечно, мали місце і відрізнялися від аналогічних явищ у інших країнах. Ми би виділили погляди І.Фроянова, В.Рогова, Л.Миловата О.Толочка. Всі ці дослідники відійшли від традиційної константації, що економічною основою феодальної роздробленості було натуральне господарство. З позицій цих класичних постулатів пояснити економічні причини роздроблення Київської Русі неможливо, що змусило і ряд зарубіжних дослідників засумніватися в існуванні феодальних відносин на Русі. І.Фроянов створив цілісну концепцію суспільства Київської Русі, яку розвивають нині його прихильники. Ми би відзначили в ній обгрунтування появи феодалізму внаслідок розкладу общинного ладу, обстоювання тези про відсутність антагонізму у суспільстві Київської Русі в ХІ-ХП ст. (1564, с.44), критику поглядів Б.Грекова стосовно залежних верств населення (1563). Слушними виглядає заперечення концепції верховного феодального землеволодіння, перш за все спостереження за особистими володіннями князів, їх купівлями боярських земель (1564, с.51). Детально розглядаючи роль і місце князівської верстви у цьому суспільстві, відзначаючи, що відсутність князя порушувала нормальне життя волості, І.Фроянов відмовився визнати князів сюзеренами земель, вважаючи їх скоріше військово-політичними вождями, з якими суспільство даної території уклало угоду-ряд (1564, с.50-51). На наш погляд основним недоліком його концепції є недооцінка суспільного і економічного розвитку як суспільства племінних князівств так і суспільства Київської Русі. За В.Роговим завдяки централізованій ренті-податку, яку отримували князі-намісники «умови для політичної роздробленості визріли раніше ніж на політичну авансцену вийшло широкою масою приватне землеволодіння» (1371, с.70). На нашу думку це вірно, але тільки частково. Крім того в цій тезі відсутнє розмежування між періодами, коли панівними були відносини на основі бенефіцій і, відповідно, на основі феодів, а також перехідного періоду від бенефіцій до феодів. Думка Л.Милова схожа: князі отримували не земельні лени, а тільки земельну ренту-податок з цих ленів з обов'язковим суверенітетом над цим леном, який забезпечував повну гарантію її отримання (1112,с.140-146).Це теж тільки один із економічних факторів, які на певному етапі впливали на розвиток феодальних відносин. Київ залишав князям-намісникам (бенеціарам) частину податку, який збирався на даній території, для утримання їх дружин та дворів. Так Ярослав Володимирович, будучи князем-намісником у Новгороді, з трьох тисяч гривень, які збиралися на його території, залишав тисячу гривень для своєї дружини. Концепція О.Толочка значно глибша і об'ємніша. Ми погоджуємося з його зауваженням, що Київська Русь ніколи не була централізованою державою (1501, с.29). Періоди єдиновладдя київських князів у X — на початку XII ст. були, справді, скоріше винятком ніж правилом. Цей фактор ми би виділили як одну з неекономічних причин наступного роздроблення. Жодна з інших ранньосередньовічних імперій (у зарубіжній історіографії їх позначають терміном «варварські» у противагу з Візантійською імперією, яка була спадкоємницею Римської; у радянській історіографії панував термін «ранньофеодальні»), які були сформовані з племінних князівств та їх об'єднань, не була стабільною. Перш за все іншоетнічні частини або ті, залежність яких від центру була слабшою, при кожній нагоді робили спробу відділення. У Київській Русі до таких ми би віднесли Полоцьку землю, де вже на початку XI ст. завершилося формування етнічного кривицько-дреговицького (ранньобілоруського) державного утворення. О.Толочко пов'язує сутність процесу феодальної роздробленості «в набуванні князями земель у повному обсягу прав на наділення у кордонах підвадної їм території» (1501, с.39). У зв'язку з цим він датує розгортання цього процесу 30-60 рр. XII ст., зазначаючи, що коріння його було у попередніх десятиріччях. В цілому заперечуючи дату 1132 р., яка умовно була прийнята багатьма дослідниками за початок удільного періоду (без сумніву процес не міг бути одночасовим, а тривав протягом десятиріч), він фактично її не відкидає. Ми також, наголошуючи на умовності подібного відліку, приймали традиційну вже дату 1132 р. (504, с.5). Тут слід ще звернути увагу на два фактори: надання бенефіцій у вигляді повного чи часткового отримання ренти-податку з одночасним суверенітетом для гарантії такого отримання та можливість існування земельних ленів у племінних князівствах, які були включені в орбіту Київської Русі. Обидва ці фактори також служили стимуляторами феодального роздроблення ще в XI ст. або, навіть раніше. На матеріалі Новгородської землі таку гіпотезу підтримує ряд дослідників (323, с. 104, 109; 1722, с.213; 797, с.9). Виходячи з рівня розвитку технології окремих ремесел у хорватських князівствах у X ст., безсумнівного впливу на ці князівства такої феодальної держави як Велика Моравія, можна також задуматися над витоками феодальних відносин у Галицькій землі і причинах могутності галицького боярства. Подібні фактори могли існувати і вливати на розвиток феодальних відносин і в інших землях, перш за все у Полоцькій та Смоленській. Фактично перші прояви феодальної роздробленості були зафіксовані у рішеннях Любецького та Витичівського снемів. Ці снеми також зафіксували завершення періоду, коли панівними були відносини на основі бенефіцій (умовних надань на час виконання служби) і перехід на панування відносин на основі феодів (спадкових надань). Перехідний час між цими періодами можна датувати кінцем XI -серединою XII ст. (хоча умовність дат 1097-1032 рр. не є вже такою некоректною). Любецький і Витичівський сиеми викопали своє завдання, усунувши ряд причин боротьби між князями, стримавши цим можливий розпад держави. Одночасно вони узаконили фактичне закріплення окремих земель за певними гілками роду Рюриковичів і надали їм можливість перетворення цих земель з адміністративних одиниць у державно-адміністративні. Цьому останньому сприяло закріплення в межах земель бенефіцій бояр і дружинників, які служили певній гілці роду, перетворення цих бенефіцій у феоди, пов'язання новоутворених військових еліт з місцевими елітами і верхівкою міст, формування місцевих ринків, сітки доріг та інфраструктури, переплетення торговельних інтересів боярської та міської еліт. Одним з важливих факторів залишався і фактор традиції племінних князівств. Володимир Святославович та Ярослав Володимирович не могли встигнути стерти відмінності між різними племенами, чиї князівства склали Київську Русь. Тим більше, що у півиічно-західній частині держави ще завершувалась на користь слов'ян асиміляція балтів, на величезних просторах Суздальської і Рязанської земель жили переважно угро-фінські племена, а слов'янські колоністи складали тільки незначну частку населення. Проти них протягом XI ст. спалахували повстання під язичеськими гаслами. Система нових міжкнязівських відносин, зафіксована Любецьким та Витичівським снемами, сприяла реставрації деяких старих племінних князівств, звичайно, вже у новій якості. За цей час стерлися етнічні відмінності між різними волинськими племенами чи близькими до них племенами придністровських та карпатських хорватів, до того ж розбавлених міграцією тиверців та уличів і київськими переселенцями. Але залишилися системи шляхів і давні сформовані ринки, до яких тяжіли новостворені еліти. Через це старі князівства бужан, волинян, лучан і дулібів скоро відродилися практично на тих самих територіях вже як Белзьке, Володимирське, Луцьке та Дорогобузьке князівства в системі Волинської землі. Так само було і у Полоцькій землі, де першим розпочав формуватися у самостійну одиницю дреговицький Мінськ, чи у Галицькій землі. І найдовше утрималася від роздроблення Смоленська земля, утворена на базі племінного князівства смоленських кривичів, де не було ні відмінних традицій окремих частин, ні окремої інфраструктури із сформованими ринками в цих частинах. Володимир Мономах і його син Мстислав, якого деякі дослідники зовсім заслужено, на наш погляд, називають Великим, намагалися консолідувати Київську Русь. Мстислав Володимирович силою зломив полоцький сепаратизм, вислав у Візантію полоцьких князів, не пошкодувавши навіть власного зятя. Ця акція значно ослабила Полоцьку землю, вона вже не змогла піднестися до попереднього рівня. Було зупинено і рух до об'єднання всіх земель кривичів і дреговичів. Але через якийсь десяток років стара полоцька династія зуміла повернути собі владу без будь-яких зусиль. Ім'я Рогволод, яке приймали окремі князі династії, в пам'ять свого далекого предка по материнській лінії, мали нагадати Києву давні державницькі традиції Полоцька. Вже наприкінці першої третини XII ст., по смерті Мстислава Володимировича, феодальна імперія Київська Русь фактично розділилася на 11 земель (Київська, Переяславська, Чернігівська, Волинська, Галицька, Полоцька, Турівська, Смоленська, Суздальська, Муромо-Рязанська і Новгородська). Дев'ять з цих земель на основі Любецьких рішень виявилися закріпленими за окремими гілками династії Рюриковичів. Причому впродовж наступних віків, не зважаючи на часті усобиці, до появи Гедиміиовичів, жодна гілка династії не претендувала на чужі землі. Вигаснення нащадків Ярослава Осмомисла у Галицькій землі покликали до боротьби за Галицьку спадщину князів інших гілок, які мали до того легітимні, з точки зору права успадкування, підстави. Київська земля спочатку залишалася у доменальному володінні київського князя, який продовжував бути (коли номінально, а коли і реально) сюзереном всієї держави. Його син, як правило, отримував Новгородську землю, в якій з 1136 р. князівська влада різко обмежувалася місцевою олігархією, через її виборних представників (спочатку посадника, а потім і єпископа). Початок цих обмежень сягає ще ряду Ярослава Мудрого, укладеного з Новгородом у 1015 р., коли він вирушив у першу експедицію проти Святополка. Спроби повної ліквідації наслідків цього ряду, здійснені тим же Ярославом і його правнуком Мстиславом Володимировичем, виявилися тимчасовими успіхами. Можна погодитися з думкою Б.Рибакова (1350, c. 147), що ці землі фактично трансформувалися в окремі «королівства». Старші князі окремих земель з різних гілок нащадків Володимира Мономаха (Мономаховичів) змагалися з нащадками сіверського князя Олега Святославича (Ольговичами) за право володіння київським престолом, тобто за номінальну першість на Русі. Подібно до кайзера (імператора) Священної Римської імперії, який повинен був спочатку оволодіти Римом, князь, який оволодів Києвом, отримував аналогічний статус щодо всієї Київської Русі. Так само і князь, який оволодівав Краковом, ставав сюзереном сусідньої Польші. Київських князів у історичній літературі прийнято називати «великими князями», хоча у питанні титулатури далеко не все однозначно (1963, s.423-439). Реальна влада цих князів була різною: від повної консолідації всіх або більшості земель (Ізяслав Мстиславич у 1151-1154 рр., Юрій Володимирович Долгорукий у 1155-1157 рр., Ростислав Мстиславич у 1161-1167 рр., Святослав Всеволодовичу 1181-1194 рр.) до формального вживання титулу. Щось подібне відбувалося у цей час і у Германській імперії. Різниця була тільки в тому, що королі, князі та маркграфи територій, які входили до її складу, належали до різних династій, тоді як князі у всіх землях Київської Русі були Рюриковичами. За схемою Б.Рибакова «королівства»-землі були суверенними, тобто як імперія Київська Русь перестала існувати ще у першій половині XII ст. (1350, с.147-157; 1357, с.470). На цій концепції позначилася традиційна схема московської історіографії: думка про втрату значення Києва після розгрому військами Андрія Боголюбського у 1169 р. і перенесення центру Русі у Володимиро-Суздальську землю. Справедливо заперечуючи Б.Рибакову, М.Брайчевський чомусь обмежив період існування Київської Русі 1203 р. (437, c. 140). Нам здається, що більшу рацію має П.Толочко, який період Київської Русі доводить до 40-х років XIII ст. (1508, с. 143-160). І у першій третині XIII ст. київські князі виводили у степ військо, до складу якого входили дружини віддалених дубровицьких, несвізьких і шумських князів. Самі ж суздальські князі повели боротьбу за Переяславську землю, яку їм вдалося закріпити за собою у суперечці з Ольговичами. Останнє давало їм можливість претендувати на захоплення влади в Києві. Чим і скористався Ярослав Всеволодович. До розгрому монголами у 1240 р. Київ залишався столицею феодальної імперії, в складі якої окремі «королівства» іноді проводили свою власну політику, яка не завжди збігалася з політикою київських князів. Принаймні юридично Київська імперія проіснувала до монгольського розгрому. Зрештою подібні взаємини в цей період складалися між різними частинами Польщі, Германської імперії чи Франції, кожна частина яких була по суті окремим державним механізмом. Території земель були відносно стабільними, наскільки стабільними можуть бути території феодальних утворень, враховуючи постійну міграцію васалів. Основна територія Київської землі на Правобережжі Дніпра включала землі давнього Полянського і Деревлянського князівств, розселених в Пороссі «чорних клобуків» (берендеїв, торків, коуїв, турпеїв і печенігів) та Болохівську волость, яка з початку XIII ст. остаточно відійшла до Волині. На Лівобережжі до Київської землі відносилася тільки вузька смуга (10-15 км), яка простягалася від Десни до Корані, з центром у Сакові. Південний кордон землі пролягав вздовж Пороської лінії оборони від Володарева до Родня через Юр'єв (Білу Церкву), Торчеськ, Богуслав і Корсунь. На півночі до складу землі входили території басейну р.Уж з містами Ушеськ, Іскоростень, Овруч, Чорнобиль (1506, с.7-56). Напевно сам кордон проходив по р.Словечній до її впадіння у Прип'ять, де пізніше пролягла межа між Київським і Мінським воєводствами. Західний кордон з Волинською землею пролягав по р.Случ. Кордони з Болохівською волостю, напевно, пролягали біля витоків Росі та Тетерева. Київська земля роздробилася на рад уділів, якими як бенефіціями початково володіли молодші сини київських сюзеренів. З кінця XII ст. у більшості з них утвердилися князі із смоленської гілки Мономаховичів. Найпотужнішим з них було Овруцьке князівство. Княжі престоли також були у Вишгороді, Білгороді, Торчеську, Трипіллі та Каневі. Причому трипільські та канівські князі часто були васалами торчеських князів, а останні — не тільки київськими, але й волинськими васалами (504, с.62-64). Переяславська земля займала невелику територію вздовж лівого берега Дніпра на південь від Київської землі. На півночі її головним опорним пунктом був Остерський городок у гирлі Остра. Сам басейн цієї ріки відносився вже до Чернігівської землі. Більшість переяславських міст були розташовані по берегах рік Трубеж, Супій та Сула, біля гирла якої лежав головний південний опорний пункт землі - Воїнь. Витоки Сули і Ромен належали до Курської волості, яка з середини XII ст. входила до складу Чернігівської землі. Землі між Сулою і Псьолом та Ворсклою у їх верхній та середній течіях були мало заселеними і контролювалися переяславськими князями. Тут знаходилися такі опорні пункти як Лтава (суч. Полтава) і Донець у верхів'ях Уди, притоки Сіверського Дінця (1040; 934, c. 118-143; 852, с.41-60). У першій половині XIII ст. за Переяславську землю велася боротьба між Суздальськими та Смоленськими Мономаховичами і Ольговичами, а князі з цих династій та їх посадники на зміну управляли нею (852, с.60-84). Удільних князівств у XIII ст. тут не було. Ядро Чернігівської землі становили колишні території племінного князівства сіверян в басейні Десни з Черніговом, Новгородом Сіверським і Сновськом. На півдні вони охоплювали невелику волость Задесення до нижньої течії Остра з містами Уненеж, Всеволож, Бахмач, Біловежа і Глебль, а на півночі — Подесення з Вщижем та Стародубську волость. На заході сіверяни володіли територією Лівобережжя Дніпра до впадіння Сожі (з Любечем). Колишнє племінне князівство радимичів у басейні р.Сожі з Гомієм (суч. Гомель) та Чечерськом ввійшло до складу Чернігівської землі ще в XI ст. На півночі і північному сході чернігівськими князями були приєднані землі вятичів у верхній і середній течії р.Оки та р.Поротви. Там виникли такі міста як Воротинськ, Козельськ, Мосальськ, Лопасна, Колтеськ. На південному сході і на півдні були освоєні землі між Десною і Сеймом, де виникли міста Глухів і Севськ, та нижня течія Сейму з Путивлем. В середині XII ст. до Чернігівської землі було приєднане і Курське Посем'я (686, с. 57-117). Ольговичі, які тримали Чернігівську землю, з усіх боків оточену володіннями Мономаховичів, змушені були найбільше її роздробити. При кожній зміні князя у Чернігові відбувався перерозподіл престолів у всій землі, князі та їх васали переміщувалися з «молодшого» престолу на «старший». Суперництво між старшою і молодшою гілками Ольговичів мало не привело до розпаду землі на дві частини: Чернігівську і Сіверську. І тільки рішення снему Ольговичів у 1206 р. в Чернігові зупинили цей процес. Цікаво, що ці рішення зберегли свою силу і в наступному столітті, коли процес роздроблення відбувався у межах володінь кожної гілки. Сіверські князі були сюзеренами курських, трубчевських і путивльських князів. Рильське князівство було васалом Курського. У чернігівській частині землі були Стародубське, Вщизьке, Сновське і Козельське князівства. Періодично виникали уділи і в інших центрах (504, с.66-71). Тмутараканське князівство з часів Мстислава Володимировича належало до Чернігова. Тут правив «архонт Матрахії, Зіхії і всієї Хазарії» Олег Святославич, родоначальник Ольговичів. Прийнято вважати, що в кінці XI ст. ця територія відійшла до Візантії. Візантійські джерела з цього приводу мовчать. В.Татищев, спираючись на втрачені літописи, вважав, що у Тмутаракані закінчив своє бурхливе життя Олег Святославич і що там княжив після нього його син Всеволод. За свідченнями Хакані у 1175 р. на 75 лодях руська дружина з'явилася на Каспійському морі, напала на Ширван, оволоділа Шемахою, проникла в р.Куру, дійшла до Лемберана і о.Руїнас біля Сарі (644, с.20, 388-390, 529-530). Що це був за похід? Вилазка дружини невідомого князя з метою здобуття здобичі за тисячі кілометрів від своїх земель? І навіть у такому разі подія мала би бути оспівана придворними скальдами (і залишити відбиток в епосі) чи потрапити у літописи. Зовсім іншим виглядає цей епізод у руслі планомірної політики створення бази на Каспії (з виходом через Манич і союзне аварське царство Сарір), яку проводили разом з аланами тмутараканські князі, починаючи з Мстислава Володимировича. Подібним був похід аланів та русів на Дербент у 1033 р. (1129, с.70-71).
Ви переглядаєте статтю (реферат): «КНЯЗІ ТА ІНШІ ВЕРСТВИ СУСПІЛЬСТВА» з дисципліни «Князівські династії східної Європи»
