Усунувши або знищивши протягом другої половини X ст. представників інших династій, які володіли племінними князівствами, Рюриковичі залишилися єдиною правлячою династією на Русі. Вони "були сакральним князівським родом, для якого влада є імманентною сутністю, а держава -- єдино можливим способом існування" (1503, с. 10). Щоб закріпити нову систему, великий князь Володимир Святославич у кінці 80-х рр. X ст. провів адміністративну реформу, розділивши країну на землі, кордони яких не збігалися з кордонами племінних князівств. У такий спосіб він думав полегшити боротьбу з місцевим сепаратизмом. Намісниками цих земель були поставлені сини великого князя (438, c. 147-166). Останні князі з тубільних династій вигасли на початку XI ст. Ними були, правдоподібно, сіверські династи, інакше важко пояснити чому Володимир Святославич залишив без намісника такий важливий центр як Чернігів, а також чому сіверяни відразу прийняли Мстислава Володимировича і так віддано воювали за нього. Для управління гігантськими територіями київські князі ще до реформи Володимира Святославича змушені були призначати своїх намісників. Щоб підняти вагу цих намісників і забезпечити їх вірність собі вже Святослав Ігорович поставив намісниками молодших членів династії. Можна погодитися, що дії Святослава не були скеровані на розділ батьківських володінь чи надання синам статусу посадників (1502, с.27). Намагаючись утвердитися на Дунаї і перенести туди центр новоствореної імперії, Святослав Ігоревич у землях, що належали безпосередньо Рюриковичам ставив намісниками молодших членів династії. Взаємини всередині роду Рюриковичів базувалися на традиційному родовому праві старшого, тобто того, хто був ближчим до родоначальника за родовим рахунком. Ці проблеми достатньо повно були вивчені у працях С.Соловйова (1446, с.7-32 та ін.), М.Грушевського (567, с.222-227), О.Преснякова (1316), М.Свердлова (1409,с.194-199),О.Назаренка (1157, с.150),О.Толочка (1502) та інших. Останнім часом популярною стала ідея колективного сюзеренітету Рюриковичів у Київській Русі (1157, с. 149-157). Ця концепція, однак, не знаходить підтвердження в літописах та інших джерелах, застережень стосовно неї значно більше ніж аргументів на її підтримку (1502,с.57-66). На наш погляд і захоплення окремих дослідників дуумвіратами і триумвіратами не має під собою поважного підґрунтя. Жоден з дуумвіратів при докладнішому аналізі виглядає непереконливо. Мир між Ярославом і Мстиславом Володимировичами означав признання останнім старшинства першого. Дуумвірати Вячеслава Володимировича з Ізяславом, а пізніше Ростиславом Мстиславичами насправді дуумвіратами не були. Правили племінники, а недалекий дядько був їм потрібний щоби надати їх правлінню легітимності і стримувати амбіції іншого дядька Юрія Довгорукого. Дуумвірат Святослава Всеволодовича і Рюрика Ростиславича взагалі непорозуміння, появу якого завдячуємо видубецькому ігуменові, який редагував літопис у дусі вигідному для свого патрона. Рюрик, звичайно, був могутнім і непокірним васалом, готовим використати будь-яку помилку свого сюзерена, але це не означає, що він ділив із Святославом київський престол, сидячи в Овручі, куди присилали із столиці рішення на погодження. Радість овруцького князя з нагоди смерті Святослава Всеволодовича, зафіксована у літописі, також це підтверджує. Як би збереглося літописання Ольговичів, з натяками на співправління, можна було б розглядати цю гіпотезу. Тежсаме можна сказати і про інші дуумвірати та про триумвірат Ярославичів. Молодші брати виявилися міцнішими за старшого, який, побоюючись їх активності, почав з ними загравати. Спочатку це було вигідно, особливо при позбавленні спадщини дітей померлих братів, а пізніше привело до втрати влади взагалі. Але, коли Київ опинився у руках Святослава Ярославича, той чомусь не поділився владою з Всеволодом. Дуумвірату не виникло. Як не виникло його і після повернення Ізяслава Ярославича. Нам здається, що всі ці побудови істориків не враховують, перш за все, корегування літописів за часів Володимира Мономаха та його сина Мстислава. Можна не сумніватися, що Всеводу Ярославичу було приписано не менше ніж Володомирові Мономаху, якого також на підставі літописів при бажанні можна трактувати як дуумвіра в парі з Святополком Ізяславичем. Навряд чи можна погодитися з тим, що взагалі не існувало якої-небудь практики чи процедури заміщення князівських престолів (1501, с.30; 1564, с.45-46). Принаймні на ранніх степах такий порядок мусив існувати, раз існувало кодифіковане право успадкування у купців та інших верств населення, що зафіксовано джерелами (угодами з Візантією, та "Правдою Ярославичів"). Згідно родового права старший в роді Рюриковичів успадковував київський престол і сюзеренітет над Київською Руссю. На практиці це означало, що син не міг успадкувати батьківський престол, якщо живими залишались його дядьки, молодші брати померлого володаря. Але його діти зберігали перевагу перед своїми двоюрідними братами. Вже сини Володимира Святославича порушили це правило, виключивши з числа претендентів на київський престол нащадків старшого брата Ізяслава. Цей прецедент і народив практику ізгойства серед князів, за якою внук втрачав права на князівський престол, якщо його батько помер раніше за діда. Напевно ця практика успадкування була закріплена у т.з. «заповіті Ярослава Мудрого», який не зберігся у первісному вигляді. Над його корегуванням працювали книжники Всеволода Ярославича або його внука Мстислава Володимировича, а можливо, що й самі ці князі. Ставши намісниками великих територій, родичі київського князя хотіли відчувати себе володарями, подібно до своїх попередників -- князів місцевих династій, яких вони фактично замінили. Князі-намісники добивалися по меншій мірі автономії у внутрішніх питаннях та права успадкування цих територій для своїх спадкоємців, тим більше, що значна частина останніх з відомих причин не могла сподіватись на успадкування київського престолу. В цьому їм сприяли ще живі залишки племінного сепаратизму, настрої верхівки міст і городян, які були зацікавлені в сильній князівській владі на місцях. Особливо сильними були сепаратистські тенденції у полоцьких кривичів, які у X ст., приєднуючи території сусідніх близьких етнічно дреговичів, наближалися до утворення етнічної ранньобілоруської держави і прагнули відділитися від Київської Русі, яка консолідувалася у ранньоукраїнську державу. Ці самі тенденції сприяли, пізніше, за часів Андрія Боголюбського і його наступників, фактичному відриву від Києва Суздальсько-Володимирської землі. Реформа Володимира Святославича не була до кінця радикальною: нові адміністративно-територіальні комплекси часто мало різнилися або збігалися із старими племінними князівствами чи об'єднаннями таких князівств. Київська влада розглядала князів-намісників як своїх службовців, які отримали бенефіцій взамін за несення служби і на час її виконання. У Києві хотіли в кожному конкретному випадку переміщати своїх намісників і, навіть, позбавляти їх цього достоїнства, як це зробив Володимир Святославич з сином Святополком. Молодші Рюриковичі виступили каталізаторами сепаратизму. Ярослав Мудрий, слідом за Святополком Володимировичем, показав непослух верховній київській владі. Смерть батька Володимира Святославича врятувала його від карального походу київської раті. Сини Ярослава Володимировича -Святослав та Всеволод також змусили старшого брата Ізяслава розділити з ними владу. Щоб полегшити своїм дітям отримання більших територій, вони застосували практику ізгойства до нащадків старшого брата Володимира і молодших братів Вячеслава та Ігоря. Разом з князями втрачали свої бенефіції бояри та дружинники, які не завжди могли перейти на службу до нового сюзерена. Так дружина Святослава Володимировича після загибелі свого князя відмовилася перейти на службу до його брата Святополка. А новгородський воєвода Вишата Остромирич вирушив здобувати Тмутаракань з сином свого колишнього князя Ростиславом Володимировичем. Інститут ізгойства серед Рюриковичів привів до виникнення «незаконних» уділів, створених князями-ізгоями при підтримці місцевого сепаратизму та допомозі дружинників своїх померлих батьків і їх ресурсів. Одними з перших і найбільших таких уділів були Перемишльське, Теребовельське і Звенигородське князівства у пізнішій Галицькій землі, їх раптове виникнення на землях колишніх хорватських князівств, які в кінці X ст. чинили чи не найбільший опір включенню в Київську Русь (розкопки Б.Тимощука та ін. засвідчили величезні городища, зруйновані у 981 та 992 рр.), напевно, не було випадковим. Достатньо було з'явитися князям-ізгоям, як вони отримали повну підтримку місцевих еліт, готових до відродження давніх князівств. Важливим фактором були також сформована сітка міст і транспортна система, прив'язана до рік і волоків, тобто прообраз внутрішнього ринку. У Придніпров'ї боротьба за «батьківські» території вилилася у велику війну між Всеволодовичами та Святославичами у кінці XI ст. Подібна ситуація була і на Волині. Князівства, які виникли у Волинській землі у другій половині XII ст. практично співпали з племінними територіями волинян, лучан, бужан, черв'ян і, можливо, дулібів (Східна Волинь з Дорогобужем) (509, с.286-295). І все ж цей процес не був хаотичним. Немає підстав стверджувати, що уділи виникали як би з нічого по мірі необхідності наділення нового члена роду, а після його смерті зникали без сліду (1502, с.25). Відсутність князя певний час на престолі уділу зовсім не означає, що сам уділ було ліквідовано. Ним міг управляти посадник подібно як Ратибор управляв Тмутараканським князівством. Щоб припинити усобиці між Рюриковичами, пов'язані з боротьбою за спадкове право управління певними територіями, київський князь змушений був піти на компроміс. Фактичний стан речей було закріплено на снемі -- з'їзді князів у Любечі в 1097 р. Любецький снем прийняв формулу: «не преступати предела братня, ни сгонити» (108, ч. 1, c. 170). Цей принцип залишав місце політичної ієрархії князів та зберігав їх залежність від князя київського. Водночас було закріплено повний суверенітет князів-намісників всередині їх володінь (чого вони добивалися з часів перебування намісниками земель Святополка Окаянного та Ярослава Мудрого) і спадковість цих володінь за певною гілкою роду, забороняючи іншим претендувати на ці землі. Цей принцип і став основою для територіальних претензій на «отчину» і здійснення князівської влади над певною територією (1403, с. 194-195). З'їзд князів -- снем з того часу перетворюється на напівофіційний державний інститут на зразок рейстагу сусідньої Священної Римської імперії германської нації. Це нерегулярне зібрання Рюриковичів під головуванням київського князя (а пізніше в окремих землях старших князів цих земель) займалося врегулюванням міжкнязівських відносин. Рішення снему скріплювалося клятвами його учасників, як і міжнародні угоди, і на перших порах мали силу загальнодержавних законів. Так проти порушника рішень снему 1097р. волинського князя Давида Ігоревича виступила коаліція, яку мусив, навіть всупереч власним бажанням, зібрати київський князь Святополк Ізяславич. Порушника було покарано, а ухвали Любецького снему підтверджено на снемі 1100 р. у Витичеві. Витичевський снем, здається, навіть відновив у Смоленську нащадка Ігоря Ярославича, декларуючи право кожної гілки володіти батьківським спадком (1710, с.22). З того часу поява князів однієї гілки у землях іншої (якщо ця гілка не вигасла і претенденти не були спадкоємцями з жіночого боку) була пов'язана виключно із спробами окремих сильних київських князів змінити на користь своєї гілки розклад сил, що склався. З XIII ст. такі випадки припиняються. Навіть володимиро-суздальські князі, намагаючись, підпорядкувати собі рязанських князів, не ризикнули роздавати рязанські князівства представникам своєї гілки. Тільки у такому плані, на наш погляд, можна розглядати зміни у практиці успадкування князівських престолів, які наступили у XII ст. Діти Володимира, Вячеслава та Ігоря Ярославичів були позбавлені права успадкування престолів через застосування до них практики ізгойства (стосовно дітей останніх двох це було порушенням права для чого Ізяславу і потрібна була підтримка братів). Вигнання ж Святославичів було пімстою за узурпацію київського престолу їх батьком. Це також було не правилом (1502, с.26), а порушенням правил. Але і після Любецького та Витичівського снемів, коли окрема гілка приходила до влади у Києві, практика успадкування київського престолу залишалася незмінною. Син і далі не міг успадкувати батьківського престолу поки живі були його дядьки. Мстиславові Володимировичу успадкував наступний по старшинству з живих на той час синів Володимира Мономаха -- Ярополк. Ярополку мав успадкувати Вячеслав. Ізяслав Мстиславич зумів утвердитися у Києві тільки запросивши дядька, від імені якого здійснював правління. Його брат Ростислав мусив уступити престол дядькові Юрієві Довгорукому відразу після смерті Вячеслава. Всеволод Ольгович вважав наступником брата Ігоря і т.д. Продовжували діяти старі засади обмеження числа спадкоємців. Так із спадкоємців Юрія Довгорукого були вилучені його найстарші внуки -- сини його старшого сина Ростислава, який помер при житті батька. Незважаючи на підтримку Рязані та Смоленська, вони не змогли утриматись на старших столах у Суздальській землі. Київський князь, митрополит і місцеві віча підтримували кандидатуру Михайла Юрійовича, а потім його брата Всеволода Велике Гніздо, чиї права були «законними». Це правило діяло дуже довго. Вже у XV ст. з числа претендентів на тверський стіл відпали сини Івана Івановича, який помер при житті батька Івана Михайловича. З цієї самої причини відпали з числа спадкоємців галицько-волинського престолу князі Острозькі, їх предок Роман Данилович помер бл. 1261р. при житті батька. Його син Василько вилучався з числа спадкоємців короля Данила і мусив задовольнитись Слонімським князівством у володіннях батька та діда по материнській стороні (1750, р.50-51). Тобто ізгойство отримало дещо інші форми. Тепер, у кращому випадку, коли батько помер при житті діда, діти отримували частину батьківського уділу (як сини Івана Івановича у Тверському князівстві), могли успадкувати щось по лінії матері (як Василько Романович) або шукали щастя у Новгородській землі (як сини Ростислава Юрійовича) чи на службі у своїх родичів. Згідно рішення Любецького снему, у відповідності з цим правом, Полоцькі Ізяславичі, Вячеславичі та Ігоревичі, нащадки Володимира Ярославича -- Галицькі Ростиславичі залишилися вилученими з числа спадкоємців київського престолу. Протягом всього періоду Київської Русі ніхто з князів цих гілок (навіть такий могутній князь як Ярослав Осмомисл) не претендували на Київ. Всеслав Брячиславич, який волею випадку (ще до Любецького снему) опинився на київському престолі, при першій нагоді втік до Полоцька. По смерті Святополка Ізяславича, згідно права, київський престол мав успадкувати старший з живих синів Святослава Ярославича -- чернігівський князь Давид Святославич. Володимир Мономах, скориставшись із незадоволення киян невдалою соціальною політикою попередника, провів давно забуте «закликання» князя (пам'ять про таку практику часів військової демократії повинна була ще триматися у XII ст.) і утвердився в столиці з порушенням родового права. І з порушенням того ж права призначив старшого сина Мстислава своїм наступником, а останній залізною рукою почав закріплювати «права» Мономаховичів, прогнавши ще й полоцьких князів з їх земель. Але для цього йому довелося пропустити повз увагу захоплення чернігівського престолу старшим з Ольговичів. Ольговичі ніколи не визнавали узурпації Мономаховичів. На їх стороні було право, що, зрештою визнав митрополит Михайло II, переконавши Вячеслава Володимировича уступити престол Всеволоду Ольговичу. Незабаром боротьба Ольговичів з Мономаховичами за київський престол стала основним протиріччям у взаєминах Рюриковичів, яке тривало аж до монгольської навали. Можливо, що знищення всіх чернігівських літописів, які, напевно, були позначені відбитком цієї боротьби, також не випадкове. Незважаючи на порушення правил успадкування в боротьбі за Київ, у практиці успадкування престолів всередині земель змін не відбулося. В кожній землі старшим князем залишався найстарший по родовому рахунку в даній гілці династії. Всередині земель князі продовжували переміщатися з «молодшого» стола на «старший», подібно до того як це було загалом на Русі до Любецького снему, коли Ярослав Мудрий починав княжити в Ростові, пізніше перейшов в Новгород на місце померлого старшого брата Вишеслава, а вже з-відти потрапив до Києва. При кожній зміні князя в Чернігові проходив переросподіл престолів у всій Чернігівській землі. Так князь Ігор Святославич княжив у Путивлі (1161-1164 рр.), перейшов у Курськ (1164-1178 рр.), звідти у Новгород-Сіверський (1178-1198 рр.) і, накінець, у Чернігів (1190-1202 рр.). Такі ж переміщення можна спостерігати протягом XII ст. у Рязанській землі, чи у Перемишльсько-Звенигородській частині Галицької землі (частка Володаря Ростиславича). Затиснеш з усіх сторін володіннями Мономаховичів, Чернігівські Ольговичі, першими відчули небезпеку продовження функціонування такої практики. В кінці XII ст. з'явилася небезпека розпаду Чернігівської землі на дві окремі частини: Чернігівську і Сіверську. Окремі дослідники помилково, на наш погляд, вважають, що такий поділ відбувся. Причини такої небезпеки крилися у суперництві двох гілок Ольговичів. У 1164 р. після смерті Святослава Ольговича, його дружина таємно запросила в Чернігів сина Олега. Щоб уникнути усобиці Святослав Всеволодович погодився передати Олегові Новгород-Сіверський, який повинен був перейти до його рідного брата Ярослава. У 1178 р., будучи зацікавленим у єдності всіх Ольговичів, Святослав Всеволодович передав Олегові Чернігів, знову порушуючи права свого брата. І тільки по смерті Олега Ярослав, нарешті, отримав чернігівський престол. За цей час молодша гілка повністю опанувала сіверську частину Чернігівської землі. Напруження між двома гілками відчувалося у подіях 1185 р. . . Ми звернули увагу на досить нетиповий шлюб близьких родичів. У 1190 р. найстарший з внуків великого князя Святослава Всеволодовича Давид Ольгович одружився з дочкою сіверського князя Ігоря Святославича (504, с.48). Всі шлюби Рюриковичів були відповідним скріпленням політичних угод. У даному випадку була скріплена угода між обома гілками Ольговичів (чернігівською та сіверською), яка зберегла формальну єдність Чернігівської землі і залишила в силі старий принцип успадкування. Внаслідок цієї угоди Ігор Святославич у 1198 р. став чернігівським князем, а його сини, як молодші в роді, отримали тільки Путивльське князівство. Сіверське князівство перейшло до старшої чернігівської гілки, представник якої мав стати наступником Ігоря Святославича. Але це був тільки тимчасовий компроміс. Було зрозуміло, що молодша гілка Ольговичів розпочне боротьбу за Новгород-Сіверський. У той же час розросла старша гілка прагнула залишити за собою якомога більше земель. У 1206 р. в Чернігові відбувся снем. Прийнято вважати, що там було вирішено тільки підтримати претензії путивльських Ігоревичів на Галицьку землю. Однак спостереження за наступними переміщеннями князів в Чернігівській землі дозволяють допустити, що на цьому снемі були поширені принципи Любецького снему на Чернігівську землю, тобто кожен пагінець обох гілок Ольговичів отримав свою «отчину». Прити цього рішення пробував виступити сильний курський князь Олег Святославич, але у 1226 р. був змушений скоритися чернігівському сюзерену Михайлові Всеволодовичу, так і не добившись Новгорода-Сіверського, на який мав право, якби сіверська частина Чернігівської землі залишилася у молодшої гілки. А це був дуже відважний і діяльний князь. Після снему 1206 р. нащадки Олега Святославича залишилися у Курському та Рильському князівствах, нащадки Ігоря Святославича -- у Путивльському, Всеволода Святославича -- у Трубчевському. Решту земель розділили між собою представники старшої гілки. Нащадки Всеволода Чермного, як видно з розподілу столів після загибелі Михайла Всеволодовича, зберегли за собою північно-західну частину Чернігівської землі, де з'явилися Глухівське, Карачевське і Таруське князівства. Гліб Святославич, як старший (після Всеволода Чермного) з синів Святослава Всеволодовича, успадкував після нього Чернігів. Отже, на час снему 1206 р. він мав володіти Новгородом-Сіверським і його нащадки зберегли за собою це князівство. Саме звідси, напевно, у 1239 р. прийшов на допомогу Чернігову його син Мстислав. Наймолодший з братів Мстислав Святославич до Чернігова прийшов з Козельська. Його нащадки зберегли за собою це князівство до вигаснення їх гілки у 1238 р. Нащадки чернігівського князя Ярослава Всеволодовича княжили у Сновську. Отже Стародуб і Вщиж залишилися за синами Святослава Всеволодовича. Нащадки старшого Олега Святославича, напевно, утримали Стародуб, а нащадки Володимира Святославича -- Вщиж. Ця гілка, схоже, обірвалася у 1239 р., коли монголи зруйнували їх столицю. Рішення, прийняті у 1190 та 1206 рр., зупинили розділ Чернігівської землі. Саме, виходячи з цих рішень, Всеволод Святославич міг піти на угоду з Рюриком Ростиславичем, передаючи йому Чернігів в обмін на Київ без права передачі спадкоємцям. Інакше неможливо пояснити суть угоди 1210 р. Схоже становище було і в інших землях. У 1170 р., помираючи, сюзерен Волинської землі, недавній великий князь київський Мстислав Ізяславич, взяв присягу з брата Ярослава не виганяти його синів з володимирської частини Волині. Ярослав Ізяславич дотримав присягу: у Володимирі-Волинському став княжити Роман Мстиславич, а Ярослав зберіг старшинство, залишаючись луцьким князем. Наступними сюзеренами Волині були його сини Інгвар і Мстислав Ярославичі, які теж княжили у Луцьку. А дальший поділ Волині на уділи йшов відповідно між синами Мстислава і Ярослава Ізяславичів в межах їх «батьківщин». Так бл. 1180 р. Східна і Західна Волинь були роздроблені між синами Ярослава (які отримали відповідно Луцьке, Дорогобузьке, Пересопницьке і Шумське князівства), та синами Мстислава (за якими залишилися відповідно Володимирське, Берестейське і Белзьке князівства), тоді як Дорогичин отримав син Ярополка Ізяславича -- представник наймолодшої гілки волинської династії (останнє могло бути намаганням луцької гілки послабити володимирську за рахунок наділення наймолодшої гілки). Ставши сюзереном Галицької землі, Роман Мстиславич, як водночас і володимирський князь, залишався васалом сюзерена Волині. Така ситуація не виглядає незвичною. Подібно і король Англії, як герцог Аквітанії, був одночасно васалом французького короля. Через це Роман і висунув на великокнязівський престол Інгваря Ярославича. Через це він і пропонував прийняти «добрий порядок», що давало йому, як курфюрсту галицькому, законні підстави на київський престол. Через це і сини Романа без застережень визнавали сюзеренітет Інгваря Ярославича, а потім і Мстислава Німого. Можна припускати, що принципи Любецького снему були прийняті в кінці ХІІ-ХIII ст. і князями Турівської землі, закріпляючи окремі уділи за спадкоємцями синів Юрія Ярославича. По суті цих же принципів дотримувались князі полоцької династії після повернення з візантійського заслання. Звернення на межі ХІІ-ХIII ст. до практики, прийнятої на Любецькому снемі означало, що рішення цього снему були живучими і виправдали себе за довгий час. І, справді, князі вели боротьбу за Київ, але ніколи землі не вели боротьби за спірні території одна з іншою. Захоплення Володимирком Володаревичом прикордонних волинських фортець було винятком, який викликав осуд у сучасників. Ці землі зрештою були повернені його наступником. Всередині земель князі вели боротьбу за «старші» удільні столиці, але цю боротьбу не можна на підставі джерел трактувати як боротьбу за розширення меж уділів. Території змінювалися внаслідок розриву васалів з своїми сюзеренами і процес цей був постійним. Так Дорогобузьке князівство відходило від Волині внаслідок поведінки Володимира Андрійовича, а потім знову повернулося назад, коли престол цього князівства зайняв син Ярослава Ізяславича. Таких прикладів можна назвати багато. Зрештою частково можна погодитися, що "феодальна держава... не є окремою територією, а є сукупністю персональних служінь" (1503, с.5-6). І все ж території земель у XII ст. в основному сформувалися з більш-менш сталими межами, прикордонні волості яких часом мігрували у ту чи іншу сторону у залежності від васальних зв'язків їх князів. Закріплення земель за представниками різних гілок династії скоро покликало до вирішення ще одну проблему -- проблему успадкування у випадку вигаснення династії. Перше вирішення цієї проблеми, напевно підказала церква. У всякому разі заповіт померлого князя мав незаперечний авторитет. Володимир Василькович заповів Володимирське і Берестейське князівства молодшому з двоюрідних братів -Мстиславу і навіть такий рішучий князь як Лев Данилович не наважився порушити цього заповіту. У подібній ситуації московські князі отримали Переяслав-Заліський. Пізніше вони силою змушували інших удільних князів «заповідати» свої князівства, оскільки такий спосіб успадкування був найбільш законним. За заповітом міг отримати престол і бастард, тобто незаконний син від коханки або наложниці. Прикладом може служити Олег Ярославич, син Осмомисла від Насті з Чагрович. Нам здається, що церква, яка не могла нічого зробити з розпусництвом князів, у такий спосіб узаконювала фактичний стан речей, не порушуючи усталених канонів. Претендувати на князівство при відсутності прямих спадкоємців «по мечу» могли найближчі родичі -- двоюрідні і т.д. І така практика дійсно мала місце в багатьох удільних князівствах. Але, очевидно, вона була вторинною -- при відсутності спадкоємців вимерлої гілки «по кужелю» -- тобто по материнській лінії. Можливо тому московським князям так легко вдалося провести правило за яким при відсутності прямих спадкоїмців князівство переходило до сюзерена. Відповідні правила щодо майна простих людей були у «Руській правді». Успадкування престолів «по кужелю» могло бути запозиченим у західних сусідів. Його перший і яскравий приклад -- боротьба за Галицьку спадщину після загибелі Романа Мстиславича. На чернігівському снемі 1206 р. було прийнято рішення про підтримку претензій Ігоревичів. Це була своєрідна плата Всеволода Святославича Ігоревичам за їх згоду з іншими рішеннями снему. Претензії путивльських князів базувалися на тому, що їх мати була дочкою Ярослава Осмомисла. Здобувши Галицьку землю, брати незабаром розпочали боротьбу між собою. Роман усунув Володимира. На наш погляд за цим стояла не проста жадоба влади. Ярославна була для Володимира мачухою, з точки зору права це значення не мало, але старший з її синів Роман, можливо, вважав, що його права більш вагомі. Торопецький князь Мстислав Удатний претендував на Галич аж ніяк не через свої подвиги. Його мати також була дочкою Ярослава Осмомисла. Першим таку версіїо висловив М.Костомаров (859, кн.1, с.97-121), тепер це можна вважати доведеним (537, с.122-127). Претензії Мстислава з точки зору права були вагомішими за претензії Данила Романовича та Ігоревичів. Тому вдова Романа Анна поспішила через шлюб сина з дочкою Мстислава закріпити підстави Данила. Цей альянс вона вважала настільки вдалим, що після цього відійшла від політичної діяльності. Угорський король також для того, щоб нададити легітимності претензіям свого сина Андрія, добився його шлюбу з дочкою Мстислава. Інші претенденти на Галицьку спадщину мали значно менші права, особливо з числа представників сусідніх династій. Всі вони виходили із спорідненості з Романом Мстиславичем, трактуючи її так як їм було вигідно. Лєшко Білий був одружений з племінницею Романа. При живих його синах підстав у нього не було ніяких. Тому він пробував спочатку виступати в ролі опікуна Романовичів. А потім видав дочку за угорського претендента Калмана. Калман по материнській лінії був правнуком Євфросинії Мстиславни, Данило і Василько були правнуками її брата. Легітимних підстав претендувати на Галицьку спадщину у Калмана було небагато. Мабуть угода у Спіші, скріплена шлюбом обох сторін і коронація Калмана королем Галицької землі мали підкріпити ці голі претензії в очах галицького боярства, на підтримку якого сподівалися. Зрозумівши безперспективність такої політики, угорський король Андрій II постарався наступному претендентові надати легітимності через шлюб з дочкою Мстислава Удатного. Від останнього вимагали також заповіту на користь зятя. Крім того угорська сторона ще у 1218 р. утримувала у себе двох бастардів -- синів Володимира Ярославича від попаді, старший з яких до того ж був зятем Романа, що надавало йому певної легітимності навіть без заповіту батька. Поява в числі претендентів Ростислава Рюриковича також не випадкова. Рюрик Ростиславич міг вважати, що насильне прийняття його дочкою чернецтва недійсне, а, значить другий шлюб Романа і діти від цього шлюбу нелегітимні. Тоді його син мав право на спадщину як старший брат дружини Романа, в якої не було синів. Цей казус показує, що права ближчої родини, напевно, вступали в силу аж після прав претендентів «по кужелю». На цьому ж казусі, мабуть, базували свої претензії і Михайло Всеволодович та його син Ростислав. Мати Ростислава була дочкою Романа і Предслави. Данила і Василька вона могла трактувати як бастардів батька, не узаконених заповітом. Роман крім того, схоже, одружився вдруге до того як його перша дружина стала черницею. Звичайно найбільше прав мав Ростислав Іванович, син Івана Берладника, як останній прямий нащадок першої династії. Саме тому угорці поспішили прикласти йому до ран отруту. З родичів Романа, чиї права вступали в силу в останню чергу, спробував щастя двоюрідний його брат Мстислав Німий. Порядок успадкування по жіночій лінії добре ілюструє боротьба за Угорську спадщину після вигаснення Арпадів. Претендували на цю спадщину нащадки Бели IV. З її перебігу можна зробити висновок, що, при інших рівних умовах, нащадки старшої сестри мали більше прав. Галицький король Юрій Львович, як син наймолодшої Белівни -- Констанції, визнавав претензії баварського герцога Отто, нащадка старшої за Констацію Єлизавети. Старшою за Єлизавету була Анна, дружина Ростислава Михайловича, чия дочка Кунегунда вийшла за чеського короля. З політичних мотивів баварський герцог був кращим союзником для галицького короля. Переміг у боротьбі неаполітанський принц Карл Роберт. Він був нащадком Марії, дочки Стефана V, сина Бели IV, тобто був ближчим по числу поколінь до вигаснутої династії. Брак джерел не дозволяє докладніше прослідкувати практику успадкування у випадках вигаснення чоловічої лінії династії. Можна припускати з досить великою вірогідністю, що адаптовані діти (подібно до позашлюбних) мали рівні права з іншими відносно успадкування. Стосовно адаптованих можна судити з заповіту волинського князя Володимира Васильковича (1288 р.). Можливо, що позашлюбні діти, яким право на успадкування давав заповіт, перед тим адаптувалися їхніми батьками і, таким чином, отримували право на спадщину. Тому право на Галицьку спадщину Олега Ярославича, сина Ярослава Осмомисла і Насті з Чагрович, признавали і галицькі бояри і навколішні князі. В цілому практика успадкування, якої дотримувалися Рюриковичі, сприяла подальшому роздробленню князівств. Роман Мстиславич пропонував перейти до європейської практики успадкування, що могло зменшити гостроту боротьби за київський престол, а також, в значній мірі, зупинити процес дроблення самих земель і удільних князівств. Тут ми не торкаємося проблем довіри до тексту переданого В.Татищевим. Це проблема дискусійна. Одним з аргументів противників такої довіри є теза про неможливість виникнення такої ідеї на межі ХII-ХIII ст. Однак сама ідея обрання київського князя-імператора колегією князів найбільших земель-курфюрстів легко могла бути запозичена в колах німецької знаті (495, с.34-35). Роман був свояком з королем Філіпом Гогенштауфеном. Філіп був одружений з Іриною, дочкою візантійського імператора Ісаака II Ангела. Дружина Романа була її рідною сестрою. З цією версією узгоджується повідомлення цистеріанського абата Альберіка, гіпотези С.Томашівського, М.Кордуби, В.Пашуто, Л .Махновця та ін. (87, с.369). На можливі відвідини німецьких земель Романом вказує його пожертва на честь св.Петра монастирю бенедиктинців у Ерфурті 20 гривень срібла, за що він був зарахований до фундаторів цього монастиря (1630, c. 116). Князівська верства Київської Русі виявилося не готовою до сприйняття цієї ідеї, а монгольська навала зробила неможливими нові спроби її втілення. Династична політика Рюриковичів була складовою частиною їх політики в цілому. Династичні зв'язки були на всіх етапах пов'язані з політичними розрахунками. З усіх численних наложниць Володимира Святославича нам не відома жодна з імені, не відомі діти з цих зв'язків, що наштовхує на думку, що і в язичеські часи брались до уваги тільки «офіційні шлюби», які були складовою частиною дипломатичних угод. Будь-який мир або союз старались закріпити династичним шлюбом (1399, с.22-36, 89-104). Із язичеських часів ця практика перейшла в часи християнські. З усіх князівських шлюбів, які нам відомі,тільки один можна не пов'язувати з політичною кон'юктурою. Це другий шлюб Мстислава Володимировича з дочкою новгородського боярина Дмитра Завидича. Хоча тесть князя був лідером новгородського боярства, Мстислав Володимирович, будучи фактичним співправителем батька і готуючись зайняти великокняжий престіл, не мав великої потреби в тіснішому союзі з новгородськими верхами, якими повновладно розпоряджався, змінюючи посадників на свій розсуд. Щодо зв'язку Святослава Ігоревича з Малушею, то враховуючи вразливі сторони версії О.Шахматова (1624, с.375-377; 1348, c. 195-196; 1329, с.17-26; 1452, с.27-33; 1445, с.37-64; 999, с.201-224), ми не схильні вбачати в ньому союз правлячої династії з місцевою династією (Марком з Любеча, а не Малом) або з лідером впливових боярських кіл. Хоча прикладів таких шлюбів багато, особливо серед новгородських князів (Святослава Ольговича з Катериною, дочкою посадника Петрила у 1136 р.; Мстислав Юрійович з дочкою боярина Петра Михалковича у 1155 р.; Мстислава Ростиславича з дочкою боярина Якуна Мирославича у 1176 р.; Ярослава Ярославича з Ксенією, дочкою боярина Юрія Михайловича бл. 1252.), вони були винятками. З XI ст. до них звертались лише молодші в роді, які мали слабкі надії на уділ у володіннях династії і тому йшли на угоду з лідерами боярсько-бюргерської олігархії, щоб мати можливість утриматись на новгородському престолі. Святослава Ігоревича до таких князів, безперечно, не належав. Тому нам здається, що його зв'язок з Малушею можна порівняти до зв'язку Ярослава Осмомисла з Настею з Чагрович чи Святополка Ізяславича з незнаною з імені наложницею. Діти з таких зв'язків визнавались їх батьками і претендували на князівські престоли. Галицькі бояри та інші сучасники не сумнівалися у правах Олега Ярославича, тільки побоювались його пімсти за вбивство матері. Можна також здогадуватися, що Настя походила з родини одного з боярських лідерів і її загибель була епізодом боротьби всередині галицької олігархії. ПВЛ зберегла історичну правду: Володимир Святославич був бастардом, чиї права визнав батько. Шлюби, які укладались великими князями і членами їх родин, були переважно шлюбами з представниками сусідніх іноземних правлячих династій. Вони були фактично скріпленням міжнародних угод, укладених в інтересах всієї країни. Шлюби молодших членів родини великого князя теж були скріпленням угод, спрямованих на стабілізацію становища або політичної рівноваги, тобто були підпорядковані інтересам боротьби за стишення усобиць і збереження Києва. Такими, наприклад, були шлюби Ярослава Святополковича з дочкою Мстислава Володимировича (29.06.1112 р.), Анни Святополківни з Святославом Давидовичом, Романа Володимировича з дочкою Володаря Ростиславича (11.09.1114 р.) чи Ярополка Ізяславича з дочкою Святослава Ольговича Марією у 1116 р. У табл.54 приведені дані про співвідношення шлюбів для перших 12 поколінь Рюриковичів з представниками інших династій, між різними гілками роду та місцевого боярства. До уваги взято тільки шлюби у яких відоме походження обох партнерів.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «СПАДКОВЕ ПРАВО І ШЛЮБНА ПОЛІТИКА» з дисципліни «Князівські династії східної Європи»
