Позачергові парламентські і президентські вибори 1994 року
Позачергові вибори Верховної Ради і Президента відбулися у зв’язку з загостренням соціально-економічної та політичної ситуації. Криза в промисловості та сільському господарстві різко погіршила матеріальне становище населення, а отже зросло невдоволення ситуацією в державі. У 1992–1993 рр. Україною прокотилася хвиля страйків і мітингів робітників. Верховна Рада і Президент значною мірою втратили авторитет. В день відкриття чергової сесії Верховної Ради, 21 вересня 1993 р. на майдані перед її будинком зібралися кільканадцять тисяч пікетувальників, переважно із західних областей, які вимагали відставки уряду і дострокових виборів парламенту. Організаторами цієї акції були Рух, УРП, а також націоналістичні організації. Водночас на шахтах Донбасу була оголошена передстрайкова готовність. У такій ситуації 26 вересня Верховна Рада призначила дострокові парламентські вибори на 24 березня, а президентські – на 26 червня 1994 р. У жовтні 1993 р. у Верховній Раді розгорнулися гострі дебати щодо нового виборчого закону. Демократична опозиція наполягала на змішаній мажоритарно-пропорційній системі, за якою частина депутатів обиралася б за партійними списками. Але більшість депутатів проголосувала за збереження мажоритарної системи. У листопаді 1993 р. Закон “Про вибори народних депутатів України” було прийнято. Закон визнавав право трудових колективів бути суб’єктами виборчого процесу, спрощував процедуру висунення кандидатів, що об’єктивно ускладнювало виборчу кампанію. З точки зору рядового виборця, Закон надавав перевагу виконавчим органам у формуванні виборчих комісій, не передбачав жорстких норм відповідальності за порушення виборчого законодавства. Недоліком даного Закону було й те, що він надавав статусу суб’єкту виборчого процесу (крім громадян і партій) громадським організаціям, трудовим колективам підприємств, де існували стосунки виробничої й адміністративної залежності, що перешкоджало реалізації виборчого права громадян. Однак були і позитивні зміни: новий парламент повинен працювати на постійній основі, а сумісництво депутатського мандата з іншою роботою заборонялося. На 450 місць у Верховній раді претендували майже 6 тис. кандидатів, найбільше від Компартії, Народного Руху, Соціалістичної і Республіканської партій. Чимало було безпартійних. Найбільше місць здобула КПУ – 86; СПУ і СелПУ здобули відповідно 14 і 18 мандатів. Рух представляли 20 депутатів. Решта партій спромоглася здобути від 1 до 9 мандатів. Отже, найбільшого успіху домоглися ліві партії, які контролювали понад третини мандатів. У травні 1994 р. Головою Верховної Ради обрано лідера СПУ О.Мороза, його заступником – лідера СелПУ О.Ткаченка. Однак у парламенті жодна з політичних сил не володіла необхідним потенціалом для формування стійкої більшості. Якщо така більшість і створювалася, то швидше на ситуативній основі. Загалом же парламетські вибори 1994 р. не принесли ні бажаного зміцнення, ні укрупнення політичних партій. Засвідчили вони також невідповідність виборчого законодавства вимогам часу. Вибори також виявили різні уподобання жителів регіонів України: за лівих голосували Південь і Схід, а на Заході – за НРУ, УРП, а також за УНА–УНСО і КУН. Зміну політичних влади в Україні завершили президентські вибори, які відбулися в червні–липні 1994 р. На їх початок розвіялися надії Л. Кравчука на те, що новий парламент відмовиться від ідеї дострокових президентських виборів або принаймні відкладе їх. Попри його неодноразові заяви про те, що він не бажає висуватись на другий термін, однак в останній момент він таки зареєструвався, подавши на свою підтримку понад 300 тис. підписів. Л. Кучма, який також говорив про бажання займатися “конкретними справами”, а не політикою також висунув свою кандидатуру. У своєму рішенні він спирався на підтримку промислово-підприємницького лобі східної та південної України. Окрім двох головних претендентів, у виборах брали участь лідер соціалістів О. Мороз, економіст В. Лановий, міністр освіти П. Таланчук, спікер парламенту І. Плющ й В. Бабич. За жодним з них не було ані серйозного адміністративного ресурсу ані істотної фінансової підтримки. Їхня участь спричинилася лише до того, що знадобився другий тур, до якого вийшли головні претенденти – Л. Кравчук та Л. Кучма. Перший тур цілком очікувано призвів до лідерства в перегонах Л. Кравчука – за нього проголосувало 37,7 % виборців. Л. Кучма посів друге місце з 31, 3 %. Другий тур президентських виборів став своєрідним уроком електоральної географії для майбутніх кандидатів у президенти. Л. Кравчука одностайно підтримав захід і частина центральної України. За Л. Кучму проголосував схід і південь країни, які дали “фізичну більшість” голосів. Результат – 52 % голосів за Л. Кучму (14, 6 млн. виборців) і 45 % – за Л. Кравчука (12, 1 млн). Чималу роль зіграла й та обставина, що Л. Кучму в другому турі підтримали “ліві” партії – передусім комуністи та соціалісти, котрі формально проголосили нейтралітет, однак насправді працювали в регіонах на користь Л. Кучми. 19 липня 1994 р. новий президент виголосив присягу у Верховній Раді.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Позачергові парламентські і президентські вибори 1994 року» з дисципліни «Новітня історія України»
