У 1990 р. Комуністична партія України налічувала майже 3 млн. членів, однак більшість рядових комуністів продемонстрували свою пасивність і неспроможність захищати програмні засади партії. За таких умов відбувся XXVIII з’їзд КПУ, який проходив у два етапи (червень і грудень 1990 р.). Делегати з’їзду підтримали ідею розширення самостійності КПУ, політичну лінію ЦК на утвердження державного суверенітету республіки у складі СРСР, прискорення перебудовних процесів. Першим секретарем ЦК КПУ був обраний С. Гуренко. Проте в умовах загострення суспільно-політичної кризи реформування КПУ не відбувалося, а відставання від демократичних процесів ставало дедалі відчутнішим. Не останню роль в антидемократичній позиції КПУ відігравало трактування нею ідеї національного суверенітету. Комуністи розглядали Україну як соціалістичну державу й обов’язково у складі СРСР. У боротьбі за владу керівні органи КПУ вдалися до підтримки антиконституційного заколоту у Москві. 25 серпня 1991 р., після провалу заколоту, Президія Верховної Ради УРСР ухвалила постанову про націоналізацію майна КПРС та КПУ на території України, а 26 серпня про “тимчасове припинення” діяльності КПУ. Цього ж дня відбувся пленум ЦК КПУ, на якому було ухвалено рішення про “повну самостійність Компартії України”. 30 cерпня 1991 р. Указом Президії Верховної Ради УРСР діяльність Комуністичної партії України було заборонено. Однак незабаром активісти компартії розпочали роботу з реанімації КПУ, яка завершилась відновлювальним з’їздом, що відбувся 19 червня 1993 р. в Донецьку. З’їзд затвердив статут і програму партії, яка проголосила основною метою “збереження соціалістичного напряму розвитку суспільства”. Першим секретарем ЦК КПУ обрано колишнього секретаря ЦК ЛКСМУ Петра Симоненка. Проте Міністерство юстиції відмовилось зареєструвати компартію, заявивши, що “подані для реєстрації КПУ документи свідчать не про створення нової партії, а про відновлення Комуністичної партії України, діяльність якої заборонена Указом Президії Верховної Ради України від 30 серпня 1991 р.” Тоді лідери КПУ внесли до програми і статуту відповідні зміни, після чого 5 жовтня 1993 р. КПУ була зареєстрована офіційно. На цей момент вона нараховувала 45 тис. членів, а на кінець року – понад 120 тис. У економічній сфері комуністи виступають за регульований (соціальний) ринок, пріоритет суспільної форми власності, за розширення стосунків у межах СНД. Вони майже єдині серед тих, хто намагається зберегти наступництво України з її недалеким минулим. Їхні головні цінності – це народовладдя та соціальна справедливість. Основу комуністичного електорату традиційно становлять пенсіонери, ветерани, малокваліфіковані робітники переважно Сходу та Півдня України. У жовтні 1991 р. створена Соціалістична партія України (СПУ). В її установчому з’їзді взяли участь 287 делегатів з 22 областей та Криму, котрі, як було заявлено на з’їзді, представляли 60 тис. однодумців (проте після реєстрації партії виявилось, що вона налічує 29 тис. осіб). Визначаючи різницю між ортодоксальними комуністами та СПУ лідер соціалістів зазначав О.Мороз: “Ортодоксальні комуністи наполягають на поверненні старих форм державності і централізованого управління. Соціалісти проти такого утопічного підходу, вони виходять з реальної ситуації і у відповідності з нею діють. Крім того, СПУ не заперечує функціонування приватної власності”. На з’їзді говорилось, що партія – за національне відродження та незалежну Україну. Однак напередодні референдуму 1 грудня деякі місцеві організації СПУ закликали відповідати “ні” на запитання про українську незалежність. Риторика лідера соціалістів у той час відрізнялась специфічною термінологією. Він твердив, що “держава будується під диктовку незначної частини українців, з невеликої частини України”. У партії відразу ж виникли внутрішні суперечності. Частина інтелектуальної верхівки Соцпартії намагалася модернізувати партійну ідеологію в дусі класичних ідей Соцінтерну, в той час як інша – вважала, що СПУ повинна зробити стрибок ліворуч і обійти інертну КПУ (т.зв. “більшовицька платформа в СПУ”). Внутрішні суперечності привели до виходу з партії частини її членів на чолі з Н. Вітренко та О. Марченком, які в 1996 р. утворили Прогресивно-соціалістичну партію (ПСПУ), інша ж частина колишніх членів СПУ на чолі з І. Чижем, утворили партію “Справедливість”. Соціалісти традиційно користуються підтримкою міської інтелігенції центральної, частково східної частини України. Позитивом партії є наявність харизматичного лідера, яким довгий час був О. Мороз. Останній під час Помаранчевої революції підтримав кандидатуру Віктора Ющенка у другому турі президентських виборів, однак згодом партія, порушуючи коаліційну угоду демократичних сил, сформувала т. зв. Антикризову коаліцію з Партією регіонів (ПР) та КПУ. Це дало можливість О. Морозу знову стати спікером парламенту. На дострокових парламентських виборах 2007 р. СПУ не потрапила до парламенту, а її лідер почав втрачати популярність. У січні 1992 р. в Херсоні відбувся установчий з’їзд Селянської партії України (СелПУ), на якому були присутні 217 делегатів з 11 областей України. Вона утворилась на базі Селянської спілки України – організації, яка була створена для того, щоб відстоювати інтереси колгоспно-радгоспної системи. Одним з ініціаторів створення партії був колишній секретар ЦК КПУ І. Мозговий. У своїй Програмі СелПУ стоїть на позиції визнання суверенітету України, а її політичні структури мають сприяти розвитку демократичних спрямувань народу і відповідати усім міжнародним правовим нормам. СелПУ проголошує, що сьогоднішнє законодавство України “мусить закріпити за селянами землю на тривале або безстрокове володіння, але без права її купівлі і продажу. У 1998 р. на парламентських виборах у блоці із СПУ вона здобуває 8 % голосів і стає парламентською партією. Лідером партії є С. Довгань – директор радгоспу “Космос” з Херсонщини, а однією із впливових осіб – екс-міністр сільського господарства – О. Ткаченко. Згодом останній обіймає посаду спікера парламенту й навіть кандидує на посаду Президента України. Проте після втрати О. Ткаченком своєї посади та власної фракції СелПУ переживає сьогодні серйозну кризу, а більшість її діячів та членів знайшли прихисток у лавах КПУ. Подібну кризу відчуває сьогодні й “найлівіша” партія України – Прогресивно-соціалістична, яка на парламентських виборах 1998 р. подолала необхідний 4 % бар’єр, що дало їй можливість сформувати свою нечисельну парламентську фракцію. Основним об’єктом критики зі сторони лідерів партії були не стільки “диктат Міжнародного валютного фонду” і виконавча влада, скільки колеги по лівому табору (в першу чергу СПУ). На наступних парламентських виборах партія не так і не потрапила до парламенту й сьогодні існує як ліворадикальна проросійська організація, яка відзначається епатажними виступами проти НАТО та США. Як і в інших посттоталітарних державах, в Україні існують і політичні партії, які представляють помірковану ліву позицію. До них відносять Всеукраїнське об’єднання лівих “Справедливість” (голова І. Чиж), Партію “Солідарність” (голова П. Порошенко), Українську партію справедливості (голова Є. Червонописький), однак їх впливи у сучасному українському політикумі є незначними.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Політичні партії лівого спрямування» з дисципліни «Новітня історія України»
