Події у Верховній Раді 24 серпня 1991 р. та проголошення незалежності України
Провал перевороту став поразкою реакційних сил. Демократичним силам вдалося не тільки вистояти, а й при підтримці народних мас перемогти путчистів. Серпневі події 1991 р. викликали серйозні зміни у державному і суспільному житті країни, надзвичайно посиливши відцентрові тенденції в СРСР. 24 серпня 1991 р. відбулася позачергова сесія Верховної Ради України. Ця дата стала початковим пунктом у відліку нової сторінки історії України як незалежної держави. На сесії було розглянуто питання про політичну ситуацію в республіці та прийнято ряд винятково важливих рішень. Серед них доленосними для українського народу були постанова “Про політичну обстановку в Україні і негайні дії Верховної Ради України по створенню умов неповторення надалі військового перевороту” та “Акт проголошення незалежності України”. З доповіддю виступив Леонід Кравчук. Із співдоповідями – О. Мороз і І. Юхновський. Л. Кравчук у промові запропонував означити і сформувати всі структури суверенітету та механізми його практичного втілення. Оскільки спроба державного перевороту показала незахищеність республіки як від зовнішніх так і від внутрішніх зазіхань, Голова Верховної Ради запропонував створити Раду оборони України, Національну гвардію, прийняти закони про статус військ, що перебували на території України, вирішити проблему департизації силових органів республіки. Були запропоновані заходи і для забезпечення економічного суверенітету України. І. Юхновський, який виступив від Народної Ради запропонував обнародувати документ, в котрім було б зафіксовано новий державний статус України, вищість її Конституції, законів та державних указів. Водночас представники Народної ради вимагали заборонити діяльність Комуністичної партії України. Увечері 24 серпня Верховна Рада Української РСР переважною більшістю голосів (346 – “за”, 4 – “проти”) ухвалила Акт проголошення незалежності України. З урахуванням його виняткової важливості і значення для українського народу наводимо його повний текст. “Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 р., продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про Державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави – України. Територію України – неподільною і недоторканою. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. Цей акт набирає чинності з моменту його підписання”. Хоча формально Україна вже була проголошена незалежною і самостійною державою, однак для зміцнення легітимності статусу новоутвореної держави, за наполяганням Л. Кравчука і за підтримки лідера Народної Ради І. Юхновського, було вирішено провести 1 грудня 1991 р. республіканський референдум з метою всенародного підтвердження Акту. Водночас Верховна Рада ухвалила рішення провести в цей день вибори Президента України. Окрім того було прийнято згадану постанову в якій визнавалося необхідним створити Раду оборони, Збройні сили України, Національну гвардію, прискорити формування Конституційного Суду. Урядові доручалося організувати перехід у власність України підприємств союзного підпорядкування, запобігати неконтрольованому вивозу за межі республіки матеріальних ресурсів, захищати споживчий ринок республіки, ввести в обіг власну грошову одиницю. Таким чином, здійснені Верховною Радою рішучі кроки ознаменували радикальний поворот у свідомості української політичної еліти та масовій свідомості громадян України. Вперше за багато віків український народ одержав змогу вирішувати долю своєї країни. Очевидно, що результати прийнятих рішень в Україні залежали від позиції комуністичної більшості, оскільки з 450 парламентських мандатів їм належало 239. “Група 239” протягом декількох місяців перебувала під тиском націонал-демократичних сил Верховної Ради, які бажали проголошення незалежності. Тож прийняття доленосного акту стало можливим не лише завдяки збігові історичних обставин, але й завдяки активній попередній роботі різних політичних сил. Частина колишньої партноменклатури адекватніше розуміла тогочасні реалії суспільно-політичного життя. Водночас тактика опозиції по використанню суперечностей усередині правлячої більшості виявилася продуктивною. Разом з тим важливим чинником, завдяки якому вдалося за такий відносно короткий час проголосити незалежність України, став фактор ситуативного збігу позицій національно-демократичної опозиції та суверен-комуністів. Отже, проголошення незалежностi, поклавши початок принципово новому перiоду в iсторiї України, разом з тим стало символiчним ще в одному вiдношеннi. Воно продемонструвало часткове спiвпадiння iнтересiв двох груп, що до того майже в усьому протистояли: старої номенклатури й нацiонально-демократичної опозицiї. Звичайно, загальнi iнтереси, з яких виходила кожна з цих груп, були рiзними. Для нацiонал-демократiв несподiвано вiдкрилася можливiсть реалiзувати заповiтну мрiю, яку бiльшiсть з них бачила лише у далекiй iсторичнiй перспективi, – побудову незалежної Української держави. Для номенклатури це був єдиний спосiб владу зберегти; iснування в єдиному просторi з Росiєю, що перемогла путчистів i чиї перспективи вбачалися в той момент пов'язаними з максимальною демократизацiєю, загрожувало не тiльки втратою влади, але й можливою вiдповiдальнiстю за її використання в минулому. Тож не дивно, що в критичний момент, усвiдомивши цю дилему, представники номенклатури в Верховнiй Радi не тiльки перетворилися на прихильникiв незалежностi, але й визнали за доцiльне вiдмовитися вiд скомпрометованих власних партiйних структур, прийнявши рiшення про заборону компартiї. Але така одностайнiсть при проголошеннi незалежностi з одного боку породила ейфорiю, пов'язану з iлюзiєю нацiонального єднання, з іншого – вiдкрила можливостi для подальшого порозумiння номенклатури з правою частиною полiтичного спектру. Точнiше було б сказати про швидке порозумiння головної й найбiльш впливової частини старої номенклатури зi значною, а може й бiльшою частиною лiдерiв та iдеологiв правих. Останнi таким чином переходять вiд опозицiї до влади до спiврпацi з нею. Закладаються пiдвалини союзу цих двох груп, правила гри та розподiл ролей, який в загальних рисах зберігаються й донині. Основнi принципи цього розподiлу такi: за номенклатурою залишаються команднi пости й реальнi управлiнськi функцiї, перш за все у сферi економiки; правi партiї й полiтики домiнують у iдеологiчнiй сферi, а також значною мiрою впливають на зовнiшню полiтику. Це, в основному, вiдповiдало iнтересам обох груп. 25 серпня Президія Верховної Ради прийняла рішення про націоналізацію майна КПРС та КПУ на території України. А 26 серпня 1991 р. було видано Указ про тимчасове припинення діяльності Компартії України. 30 серпня, коли створена президією Верховної Ради спеціальна комісія довела участь партапарату у підготовці путчу. Л. Кравчук підписав Указ Президії Верховної Ради “Про заборону діяльності Компартії України”. Таким чином, 24 серпня 1991 р. Україна прийняла юридичне рішення про незалежність. Україна мирним шляхом, без кровопролиття, що було характерним для попередніх етапів її боротьби стала самостійною і суверенною державою. З проголошенням незалежності України починається новий період суспільно-політичного життя. Повним ходом, як відзначає в одній зі своїх праць історик Володимир Баран ішов “парад незалежностей”. 20–21 серпня його розпочали Латвія, Литва та Естонія, а 24–31 серпня його продовжили Україна, Білорусь, Молдова, Азербайджан, Узбекистан, Киргизія. В наступні місяці про свою незалежність заявили інші союзні республіки, що почали практичну розбудову національної державності. Процес суверенізації суттєво змінив геополітичну ситуацію на колишніх теренах СРСР. За таких обставин Росія почала неприховано висловлювати імперські амбіції, претендувати на роль єдиного спадкоємця Радянського Союзу. Урядовці РРФСР стали робити заяви про можливість перегляду кордонів з Україною, в разі якщо остання не погодиться на відновлення нової союзної держави. Зокрема прес-секретар Б.Єльцина П. Вощанов 26 серпня 1991 р. заявив, що “Росія не ставить під сумнів право на самовизначення, однак існує проблема кордонів, неврегульованість якої можлива і є допустимою лише при існуванні закріплених відповідним договором союзницьких стосунків. У разі їх припинення РРФСР залишає за собою право поставити питання про перегляд кордонів. Сказане стосується всіх союзних республік”. У центральних виданнях, на телебаченні та радіо розгорнулася антиукраїнська компанія. 28 серпня до Києва прибула російська делегація у складі О. Руцького, О. Собчака, С. Станкевича та ін. Метою візиту російських політиків була спроба переконати депутатів Верховної Ради України анулювати Акт проголошення незалежності України і залишитися у складі СРСР. Однак українська сторона проявила рішучість, наслідком якої стало підписання сторонами комюніке, що залишило в силі принципи неподільності й недоторканості кордонів згідно російсько-українського Договору від 19 листопада 1992 р. Таким чином у політичну практику стосунків колишніх республік приходили нові реалії. Росія хоч болісно, але все-таки змушена була сприймати Україну в новій іпостасі.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Події у Верховній Раді 24 серпня 1991 р. та проголошення незалежності України» з дисципліни «Новітня історія України»
