Політична ситуація в Україні в першій половині 1991 р.
1985–1991 роки були завершальним етапом існування Радянського Союзу і перебування в його складі України. Прихід до керма держави Михайла Горбачова і розпочата з його ініціативи перебудова стали спробою партійно-державної верхівки СРСР вивести країну з кризового стану. Без проведення реформ старий лад був приречений. Але на початку 1990-х рр. стало очевидним, що всі спроби їх проведення зазнали невдач. За шість років, що минули з часу початків перебудови не було завершене жодне із задекларованих М. Горбачовим завдань. Одночасно послабився контроль центру над республіками. Ці та інші причини стали передумовою розпаду СРСР. На початку 1991 р. внутрішньополітична ситуація в Радянському Союзі різко загострилася. Її детонатором стали криваві події у Вільнюсі. 10 січня М.Горбачов в ультимативній формі звернувся до Верховної ради Литви з вимогою відновити на території республіки дію конституції СРСР. В результаті застосування збройної сили, під час спроби захоплення Вільнюського телецентру спец підрозділом “Альфа” загинуло 14 людей. М.Горбачов намагався в цій ситуації перекласти відповідальність за людські жертви на підлеглих. Однак така його позиція викликала відверте обурення суспільства, особливо негативно відреагували представники інтелігенції. Події у Вільнюсі ще більше підірвали авторитет “центру”. Вільнюська трагедія консолідувала демократичні сили багатьох республік. В Україні, зокрема, литовські події спричинили до ще більшого розходження політичних поглядів на майбутнє держави перших осіб ЦК КПУ та Верховної Ради України – Станіслава Гуренка та Леоніда Кравчука. Весною 1991 р. ще більш посилилося протистояння “центру”. Прагнення регіональних політичних еліт до суверенітету особливо проявилося у республіках Балтії, Закавказзя і в Україні. Парад суверенітетів союзних республік розпочався ще на початку 90-х рр. 9 березня 1990 р. першою з такою заявою виступила Грузія. Слідом за нею 11 березня 1990 р. новообрана Рада Литовської РСР прийняла акт “Про відновлення незалежності Литовської держави”. 30 березня – Декларацію про суверенітет прийняла Верховна Рада Естонської РСР, а 4 травня – Латвія. 12 червня 1990 р., з ініціативи Бориса Єльцина Декларацію про державний суверенітет прийняла Верховна Рада Російської Федерації. За прикладом депутатів РРФСР 28 червня 1990 р. український парламент почав розглядати питання про державний суверенітет. Відтак остаточний текст Декларації про державний суверенітет України було ухвалено 16 липня 1990 р. За цих обставин у політичному житті України головні політичні пристрасті розгорілися навколо доцільності підписання нового Союзного Договору та розбудови Радянського Союзу як оновленої “федерації рівноправних республік”. Перший президент СРСР М. Горбачов (обраний 15 травня 1990 р). ще у листопаді 1990 р. розіслав у союзні республіки проект нового Союзного Договору. Підписання цього документу становило серйозну загрозу для консервативних сил країни. На практиці це означало перехід до федеративної держави й усунення частини старих державних структур разом з їх бюрократичним апаратом, які в нових умовах ставали непотрібними. Політика М.Горбачова в певний момент почала не влаштовувати ні ліві, ні праві сили агонізуючої держави. Перед очима одних поставала слабкість державної влади, інші бачили у ній зраду національних інтересів. В Україні ідея підписання нового договору була зустріта неоднозначно. Майже всі положення проекту суперечили Декларації про державний суверенітет України. Під тиском консервативних сил М.Горбачов звернувся за підтримкою свого проекту Союзного договору до народу, запропонувавши провести всенародний референдум щодо подальшої долі Радянського Союзу. Питання про майбутню долю СРСР він запропонував у такому формулюванні: “Чи вважаєте ви необхідним збереження СРСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?”. У цій ситуації Голова Верховної Ради УРСР Л.Кравчук запропонував провести одночасно із Всесоюзним референдумом – республіканський. Жителям України було запропоновано дати відповідь на запитання: “Чи згодні ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?”. В Західній Україні був ще й третій бюлетень, в якому запитання звучало кардинально: “Чи хочете ви, щоб Україна стала незалежною державою, яка самостійно вирішує всі питання внутрішньої та зовнішньої політики, забезпечує рівні права громадянам незалежно від національної та релігійної приналежності?”. 17 березня 1991 р. населення України висловили свою волю. На питання союзного бюлетеня ствердно відповіли 22,1 млн. осіб, або 70,2 %. У голосуванні на питання республіканського бюлетеня відповіли “так” 25, 2 млн. осіб, або 80,2 % У Львівській області з ідеєю “оновленої федерації” погодилися лише 14,7 % виборців, Івано-Франківській – 16,1 %, Тернопільській – 17,6 %. Тобто майже 88 % громадян західних областей України висловилися за незалежну державу. Прихильники і противники суверенізації республіки однаково розцінювали результати референдуму як свою перемогу. Більшість населення України (за винятком трьох західних областей) була ще не готова до рішучого розриву з Союзом. Однак результати референдуму засвідчили про трансформацію настроїв українського суспільства на користь незалежності України. У квітні 1991 р. відбувся Пленум ЦК КПРС. На ньому 45 перших секретарів обкомів із 75-ти висунули вимогу звільнити М.Горбачова з посади Генерального секретаря ЦК КПРС. Горбачову вдалося ненадовго зберегти свою посаду завдяки домовленості з керівниками дев’яти республік у Ново-Огарьово (під Москвою) 23 квітня 1991 р. Зустріч керівників РРФСР, України, Білорусії, Узбекистану, Казахстану та Туркменістану стала спробою стабілізувати політичну ситуацію в СРСР шляхом спільного пошуку компромісної формули нового Союзного Договору (9 + 1). На зустріч не прибули лідери Прибалтійських республік, Молдови, Вірменії та Грузії. Водночас українська сторона пропонувала ідею конфедеративного міждержавного об’єднання, тобто утворення Співдружності на зразок Європейського співтовариства. 23 липня в Ново-Огарьово було розглянуто останній проект Союзного Договору. Після того як учасники зустрічі зійшлися на назві “оновленої федерації” – Союз Суверенних Республік, проект мав бути поданий на ратифікацію парламентами республік. Підписання Договору планувалося на вересень-жовтень 1991 р. Однак, наприкінці липня відбулися зустрічі М.Горбачова, Б.Єльцина і Н.Назарбаєва. М.Горбачов передбачаючи, що підготовлений проект може не отримати підтримку у Верховній Раді СРСР запропонував їм розпочати поетапне підписання не у встановлені терміни, а раніше – 20 серпня 1991 р. В обмін він погодився задовольнити деякі вимоги республік. У такому разі М.Горбачов отримував шанс залишитися і надалі лідером оновленого Союзу. Однак події стали розвиватися по зовсім іншому сценарію. “Новоогарьовський процес” певною мірою сприяв спільним діям демократичної опозиції і націонал-комуністів у Верховній Раді УРСР. Водночас в Україні спалахнули шахтарські страйки. Вони паралізували економічну і політичну ситуацію в державі. Народ стомився від безкінечних розмов про реформи, в той час як матеріальний добробут людей все більше знижувався. Становище ставало дедалі більше небезпечним і для тоталітарної системи, та загрозливим для інтересів партійної номенклатури. Підписання Союзного договору загрожувало багатьом першим особам втратою державних посад. Найменш гнучка і недалекоглядна частина правлячої еліти з апарату ЦК, законодавчої та виконавчої влади, силових міністрів вбачали єдиний вихід в тому, щоб запровадити в країні надзвичайний стан для наведення “порядку”, а намічене на 20 серпня підписання нового Союзного Договору підштовхнуло консерваторів до рішучих дій.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Політична ситуація в Україні в першій половині 1991 р.» з дисципліни «Новітня історія України»
