Арешти і переслідування українських дисидентів на початку 70-х рр.
Нову хвилю опору режимові викликали протести серед української інтелігенції проти збройної інтервенції радянських військ у Чехословаччину весною 1968 р. Збройне придушення “празької весни” розвіяли сподівання інтелігенції на можливість демократизації радянського суспільства. У листопаді цього ж року в’язень сталінських таборів, колишній вояк УПА Василь Макух вдався до акції самоспалення на Хрещатику в Києві й помер від опіків у лікарні. Невдалу спробу самоспалення поблизу Київського університету здійснив у березні 1969 р. Микола Бериславський. Посиленню переслідувань української опозиції сприяло призначення у липні 1970 р. керівником КДБ України В. Федорчука, який змінив на цьому посту ставленика П. Шелеста В. Нікітченка. У січні 1971 р. на засіданні політбюро ЦК КПРС було прийняте рішення провести всесоюзну кампанію спрямовану на ліквідацію самвидаву і дисидентського руху загалом. Влітку 1971 р. ЦК КПРС, з наступним ухваленням ЦК КПУ, було прийнято таємну постанову “Про заходи протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших шкідливих матеріалів”. Це було початком нового етапу арештів діячів українського дисидентського руху в 1972–1973 рр. Ще восени 1970 р. за написання і публікацію публіцистичних праць у самвидаві був засуджений на 9 р. увезення і 4 р. заслання В. Мороз. Офіційним приводом для арештів діячів українського дисидентського руху послужило затримання у січні 1972 р. бельгійського студента українського походження Ярослава Добоша, звинуваченого у нав’язуванні контактів із українськими опозиціонерами під час його туристичної поїздки в Україну. Основним об’єктом переслідувань стала інтелігенція Києва і Львова. Внаслідок арештів 1972–1973 рр. у Києві покарання відбували Є. Сверстюк, Микола Плахотнюк, Василь Рубан, Леонід Плющ, В. Стус, І. Світличний, М. Холодний, С. Параджанов та ін. У Львові до судової відповідальності були притягнуті В. Чорновіл, І. Гель, І. Калинець, І. Стасів-Калинець, М. Осадчий, художник Стефанія Шабатура та ін. Організаційній консолідації дисидентського руху на початку 70-х рр. послужила публікація у Львові в 1970–1972 рр. самвидавського журналу “Український вісник”. Головним редактором видання був В. Чорновіл, котрий після повернення з ув’язнення до Львова у 1969 р. розпочав роботу над його підготовкою. У публікації журналу брали участь Ярослав Кендзьор, Атена Пашко, М. Косів, Олена Антонів, Людмила Шереметьєва (Дашкевич). У 1970–1972 рр. було опубліковано шість випусків “Українського вісника”. У виданні друкувалися заборонені цензурою літературні і політико-публіцистичні праці, замовчувані засобами масової інформації відомості про події суспільно-політичного життя, хроніка переслідувань діячів українського опозиційного руху. Кримінальна справа за фактом виготовлення і поширення “Українського вісника” була порушена у серпні 1971 р. Публікація видання була перервана ув’язненням В. Чорновола. Арешт у грудні 1971 р. дружини політв’язня Святослава Караванського (проти нього влітку 1969 р. в ув’язненні було порушено нову кримінальну справу за написання заборонених праць і зібрання матеріалів про розстріл польських офіцерів у Катині), мікробіолога Одеського медичного інституту і діяча дисидентського руху Ніни Строкатої-Караванської послужив приводом для створення з ініціативи В. Чорновола правозахисної організації Громадський комітет захисту Н. Строкатої-Караванської – однієї з перших організацій такого типу в СРСР. Установчу заяву, в якій говорилося про неправомірний характер переслідувань українських дисидентів, підписали В. Чорновіл, І. Стасів-Калинець, В. Стус, Л. Тимчук, відомий російський дисидент Петро Якір та ін. Арешти засновників комітету завадили подальшій його діяльності. На рубежі 60–70-х рр. судових переслідувань зазнали львівський економіст, працівник Української сільськогосподарської академії С. Бедрило за виготовлення і розповсюдження листівок про самоспалення В. Макуха; львівський науковець, завідувач бібліотеки УНДІ біохімії і фізіології тварин В. Ривак за листи у газету “Правда” про централізаторську політику русифікації в Україні; представники творчої молоді Дніпропетровська поети І. Сокульський, М. Кульчицький і асистент Дніпропетровського металургійного інституту В. Савченко за підготовку листа на захист роману “Собор” О. Гончара; вчитель з Тернопільської області М. Горбаль за написання поеми “Думи”, присвяченої розстріляним кобзарям; харківські дисиденти Г. Алтунян, В. Пономарьов, В. Недобор та ін. У 1970 р. при нез’ясованих обставинах у Василькові поблизу Києва загинула художниця А. Горська. Опозиційні настрої охопили робітниче середовище. За звинуваченнями у зберіганні та розповсюдженні самвидавської літератури і підготовку колективного листа зі скаргами на житлово-побутові умови в 1969 р. були засуджені окремі працівники Київської ГЕС. На початку 70-х рр. хвиля робітничих страйків охопила Київ, Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Кам’янець-Подільський. Робітничі маніфестації і страйки мали розрізнений характер і не ставили політичних вимог. Однак у другій половині 70-х рр. були здійснені перші спроби надати робітничому рухові організованого характеру – в 1978 р. у Донецьку була створена Асоціація вільних профспілок робітників, що налічувала близько 200 осіб. Ініціатор створення і керівник Асоціації Володимир Клебанов у 1978 р. був затриманий і направлений у психіатричну лікарню. За підозрами у причетності до дисидентського руху було звільнено ряд працівників Інституту філософії та Інституту мовознавства АН УРСР. Репресії спрямували проти національно свідомих діячів історії та літератури. Керівництво кампанії чисток у галузі історії і суміжних наук здійснював В. Маланчук. З Інституту історії були звільнені О. Апанович, О. Компан, Я. Дзира. Співробітників Інституту археології на чолі з директором, членом-кореспондентом Федором Шевченком звинуватили у ряді “історичних, методологічних і теоретичних помилок”, зокрема у відсутності зв’язку між історичними пам’ятками часів Київської Русі та Північної і Північно-Східної Русі. Ф. Шевченка усунули від керівництва “Українським історичним журналом” і звільнили з посади директора Інституту археології. Критиці піддавалася діяльність ряду працівників Інституту археології та Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського за включення заборонених прізвищ і праць у підготовлені ними збірники “Розвиток радянської археології на Україні (1917–1966 рр.)” І. Шовкопляса і “Українське карпатознавство”. Восени 1972 р. у Львові з Інституту суспільних наук були звільнені літературознавці М. Вальо і Р. Кирчів, мовознавці У. Єдлінська і Л. Коць-Григорчук, франкознавець С. Щурат й ін. Заарештований був син командувача УПА Р. Шухевича – Юрій Шухевич. Його звинуватили у написанні незакінченого твору “Роздуми в голос” про перспективи національної боротьби в Україні у найближчому майбутньому і зберігання самвидаської літератури. У Львові обшукам піддалися працівник музею етнографії Л. Шереметьєва, викладач кафедри іноземних мов університету Л. Попадюк, поет Г. Чубай та ін. Твори розкритикованих авторів вилучалися з бібліотек, їх позбавляли можливості друкуватися, зростав список осіб, прізвища яких забороняли згадувати. Дозволені у недавньому минулому теми досліджень ставали загрозою для особистої безпеки. Критикувалися навіть частково реабілітовані у 60-х рр. постаті, зокрема, М. Драгоманов, М. Костомаров, П. Куліш, М. Скрипник, В. Блакитний-Елан, а в окремих випадках навіть І. Франко. Зі Спілки письменників України були виключені І. Дзюба, Василь Захарченко, Віктор Іванисенко, Олесь Бердник та ін. Зініційованій партійною владою хвилі репресій проти українських літераторів передували персональні зміни у керівництві Спілкою письменників України. У 1971 р. Юрій Смолич змінив усунутого від керівництва Спілкою О. Гончара. У 1973 р. на цю посаду був призначений Василь Козаченко – ініціатор переслідувань київської інтелігенції, що виступила з протестом проти судових процесів другої половини 60-х рр. Переслідування діячів української літератури посилились після прийняття резолюції ЦК КПРС “Про літературно-мистецьку критику”, у якій ставилась вимога приділити більшу увагу на дотримання літераторами партійного курсу, зокрема, висвітлення спорідненості літературних спадщин народів СРСР, написання творів, “які б надихали колгоспників і фабричних робітників”. У 1973–1974 рр. цькування літераторів набрали масового характеру. Список розкритикованих авторів поповнили Є. Гуцало, М. Руденко, М. Лукаш, Г. Кочур та ін. Зі Спілки кінематографістів України було виключено С. Параджанова, В. Некрасова, Г. Снєгірьова. Переслідувань зазнала студентська молодь. Права навчатись у Київському університеті були позбавлені В. Рубан, Н. Кир’ян, В. Голобородько та ін. У 1973 р. понад двадцять студентів було виключено з Львівського університету, серед них – М. Долинська, В. Морозов, В. Яворський, Б. Рокетський, І. Сварник та ін. Приводом для звільнень була спроба студентів самочинно організувати Шевченківський вечір, розповсюдження листівок з протестами проти арештів, випуск самвидавчої літератури. Переслідувань зазнав викладацький склад університету, роботу втратили І. Ковалик, Л. Попадюк, П. Кобилянський та ін. Схожі події менших масштабів мали місце в інших навчальних закладах України. Кількість заарештованих дисидентів у 1972–1973 рр., за різними даними, сягала від 70 до 100 осіб. Жертви арештів цих років отримали здебільшого від 8 до 12 р., а в окремих випадках – до 15 р. позбавлення волі у тюрмах, таборах суворого режиму та на засланні. Значно більше коло осіб зазнало позасудових переслідувань – звільнень з місць праці, виключення з партії, заборони друкувати свої праці. Упродовж 1960–1972 рр. до різних видів дисидентської діяльності (участь у неофіційних зібраннях і демонстраціях, публікація і розповсюдження самвидаву, підготовка петицій і листів протесту та ін.) загалом було залучено близько 975 осіб. Переслідування охопили різні верстви українського суспільства. Серед учасників дисидентського руху переважали освічені і соціально мобільні верстви міського населення, замкнені у своєму середовищі й ізольовані від широких суспільних верств. Ця замкненість була на заваді дисидентам у середині 80-х рр., коли в період горбачовської перебудови виникла необхідність ведення агітаційної роботи серед населення. Географія опозиційного руху охоплювала майже всю територію України, а насамперед Київську і Львівські області з центрами в обласних містах (Київ (38 %), Львів (25 %)), і меншою мірою інші регіони України, серед яких помітно вирізнялися Івано-Франківська, Дніпропетровська, Тернопільська, Донецька, Волинська, Рівненська та ряд інших областей. У національному складі дисидентського руху помітно переважали українці, які у різний час налічували від 25 % до 77 %. Близько 10 % припадало на інші національності, в основному євреїв і кримських татар. Росіяни, що у загальній частці населення становили близько 20 %, в опозиційному русі складали лише 0,5 %. Висока частка українців, євреїв і кримських татар, при низькому представленні привілейованої в радянському суспільстві російської національності, ще раз засвідчує першочерговість національного фактора у дисидентському русі в Україні. Український дисидентський рух формувався з трьох основних течій: національно орієнтованої опозиції, що виступала проти радянської системи, засуджувала її русифікаторську політику і обмеження демократичних прав та свобод (В. Чорновіл, І. Дзюба, В. Мороз, Є. Сверстюк, С. Караванський та ін.); релігійного дисиденства, що вело боротьбу за відновлення Української греко-католицької й Української автокефальної православної церков, свободу діяльності протестантських релігійних громад (Й. Тереля, В. Романюк, П. Вінс, Г. Вінс та ін.); правозахисної течії, представленою Українською громадською групою сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ).
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Арешти і переслідування українських дисидентів на початку 70-х рр.» з дисципліни «Новітня історія України»
