Головним результатом функціонування грошової системи є розроблення і реалізація певної грошово-кредитної політики. По-зитивний вплив цієї політики на розвиток економіки визначає ефективність самої грошової системи. Сутність грошово-кредитної політики. У літературі засто-совується кілька підходів до визначення сутності грошово-кредитної політики. Представники одного з них трактують монетар-ну політику надто вузько — як урядову політику впливу на кількість грошей в обороті . Представники іншого підходу визна-чають її надто розширено — як один із секторів економічної по-літики вищих органів державної влади . У першому випадку ме-ханізм монетарної політики обмежується лише впливом на кількість грошей і явно збіднюються його результативні можли-вості, у другому — не визначено специфічного характеру моне-тарної політики, її відмінностей від інших секторів економічної політики, її особливого механізму впливу на економічні процеси. Більш повно і точно виражає сутність монетарної політики ви-значення її як комплексу взаємозв’язаних, скоординованих на до-сягнення заздалегідь визначених суспільних цілей, заходів щодо регулювання грошового обороту, які здійснює держава через центральний банк. Як випливає з цього визначення, монетарній політиці властиві комплексність, різноваріантність регулятивних заходів; спрямованість їх на досягнення певних, заздалегідь ви-значених суспільних цілей; заходи ці реалізуються центральним банком через механізм грошового ринку. При такому підході мо-нетарна політика набуває чітких, економічно обумовлених обри-сів. Вона має внутрішньо єдину інституційну основу — грошо-вий ринок і банківську систему. У такому трактуванні монетарна політика являє собою організаційно оформлений регулятивний механізм зі своїми специфічними цілями, інструментами та рол-лю в економічному регулюванні. Об’єктами, на які найчастіше спрямовуються регулятивні за-ходи монетарної політики, є такі змінні грошового ринку: пропозиція (маса) грошей; ставка процента; валютний курс; швидкість обігу грошей та ін. Залежно від економічної ситуації в країні об’єктом монетар-ного регулювання може бути вибрана одна з них чи навіть кілька одночасно. Суб’єкти монетарної політики. В Україні головним суб’єктом грошово-кредитної політики є Національний банк. Крім ньо-го, у виробленні грошово-кредитної політики беруть участь інші органи державного регулювання економіки — Міністерство фі-нансів, Міністерство економіки, безпосередньо уряд, Верховна Рада. Органи виконавчої та законодавчої влади визначають осно-вні макроекономічні показники, які слугують орієнтирами для формування цілей грошово-кредитної політики (обсяг ВВП, роз-мір бюджетного дефіциту, платіжний та торговельний баланси, рівень зайнятості та ін.). Верховна Рада, крім того, регулярно за-слуховує доповіді Голови НБУ та одержує інформацію банку про стан грошово-кредитного ринку в Україні. Проте вирішальна роль у розробленні та реалізації монетарної політики належить Національному банку, оскільки він несе від-повідальність перед суспільством за стан монетарної сфери. Як передбачено Конституцією України (ст. 100), Рада НБУ само-стійно розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням. Цільова спрямованість монетарної політики. Для з’ясування ролі монетарної політики в ринковій економіці важливе значення має усвідомлення завдань, які ставляться монетарними владними структурами і вирішуються монетарними методами. Ці завдання заведено називати цілями монетарної політики. Вони поділяються на три групи: стратегічні, проміжні й тактичні. Стратегічними звичайно є цілі, що визначені як ключові в загальноекономічній політиці держави. Ними можуть бути зрос-тання виробництва, зростання зайнятості, стабілізація цін, збала-нсування платіжного балансу. Кожна з цих цілей настільки важ-лива для суспільства, що владні структури можуть ставити перед собою завдання одночасно реалізувати їх усі чи більшу їх части-ну. Держава в цілому має у своєму розпорядженні широкий спектр регулятивних інструментів для розв’язання таких завдань. Проте з допомогою заходів лише монетарної політики одно-часно досягти всіх указаних цілей неможливо через обмеженість та специфіку її інструментарію. Тому в межах монетарної полі-тики зазначені стратегічні цілі виявляються несумісними. Зокре-ма, стабілізація цін вимагає застосування монетарних заходів, які призводять до погіршення кон’юнктури, спаду виробництва та зайнятості. І навпаки, для зростання виробництва необхідно вжи-вати заходів, які забезпечать пожвавлення кон’юнктури і можуть спричинити зростання цін. Тому центральний банк вибирає залежно від конкретної еко-номічної ситуації одну із стратегічних цілей. Нею, як правило, є стабілізація цін (чи погашення інфляції), оскільки якраз вона найбільше відповідає головному призначенню центрального банку — підтримувати стабільність національних грошей. І через розв’язання цього завдання центральний банк сприяє досягненню ін-ших стратегічних цілей. Проте щоразу виникає складна проблема узгодження стра-тегічних цілей монетарної та загальноекономічної політики. Потрібно, щоб у загальноекономічній політиці стабілізація цін була визнана пріоритетною чи важливою, а монетарна політи-ка мала орієнтацію на забезпечення економічного зростання. Якщо ж такого збігу немає, то центральному банку доводиться або змінювати свою стратегічну ціль, або відстоювати її ціною загострення відносин зі структурами виконавчої, а то й зако-нодавчої влади. Про важливість правильного узгодження стратегічних цілей переконливо свідчить досвід України. У 1991—1993 рр. пріорите-тними цілями загальноекономічної політики, в тому числі монета-рної, визнавалося стримування темпів падіння виробництва. Їй бу-ла підпорядкована і монетарна політика НБУ, що перетворилася в політику емісійного підтримування економіки. Неминучим нас-лідком стала гіперінфляція, рівень якої досяг апогею в 1993 р. У 1994—1996 рр. НБУ, усвідомивши свою особливу відпові-дальність за стан монетарної сфери, почав послідовно відстоювати, як свою стратегічну ціль, подолання інфляції та стабілізацію цін. Проте ця ціль не була належним чином узгоджена з іншими стра-тегічними цілями економічної політики. Уряд та Верховна Рада, визнаючи на словах антиінфляційну стратегію НБУ, фактично не залучили інструментів конкурентної та структурної політики, га-льмуючи процеси приватизації та реструктуризації виробництва. Цілі економічного зростання не були підтримані немонетарними заходами, що призвело до хронічного падіння виробництва, за-йнятості, поглиблення платіжної кризи, погіршення фінансового стану економіки на фоні істотного зниження темпів інфляції, за-безпеченого переважно монетарними заходами НБУ. Проміжні цілі монетарної політики полягають у таких змінах певних економічних процесів, які сприятимуть досягненню стра-тегічних цілей. Оскільки в ринкових умовах економічне зростан-ня, зайнятість, динаміка цін, стан платіжного балансу та інші ма-кроекономічні показники визначаються передусім станом ринко-вої кон’юнктури, проміжними цілями монетарної політики є зміна останнього в напрямі, який визначається стратегічною ціл-лю. Зокрема, якщо ціллю загальноекономічної політики є еконо-мічне зростання при скороченні безробіття, то проміжною ціллю може бути пожвавлення ринкової кон’юнктури. І навпаки, якщо стратегічною ціллю є стабілізація цін, то проміжною має бути стримування зміни кон’юнктури ринку. Деякі економісти до проміжних цілей відносять вибір не тіль-ки напряму зміни ринкової кон’юнктури, а й економічних змін-них, регулюванням яких досягається вплив на стратегічні цілі. Цей підхід базується на визнанні того, що заходи монетарної по-літики спроможні безпосередньо впливати на зміну не тільки по-питу, а й пропозиції. Тому вже на проміжній стадії виникає по-треба визначити економічні змінні, які впливають на кожну складову ринкової кон’юнктури. Між двома наведеними визначеннями проміжних цілей немає принципової різниці: друге з них лише конкретизує перше. Але оскільки друге визначення певною мірою охоплює тактичні цілі й ускладнює розрізнення проміжних і тактичних цілей, доцільно скористатися узагальненим визначенням проміжних цілей. Характерною особливістю проміжних цілей є те, що встанов-люються вони на тривалі часові інтервали, упродовж яких мо-жуть бути реалізовані і виявити свою ефективність. Так, пожвав-лення кон’юнктури ринку через зростання маси грошей чи зниження процентних ставок у короткостроковому періоді може спричинити зростання попиту і цін. І лише за умови, що ці захо-ди активізують інвестиції, зростання виробництва, буде забезпе-чене збільшення пропозиції, яке зупинить зростання цін і стабілі-зує їх. Проте для цього потрібен тривалий проміжок часу. Тактичні цілі — це оперативні завдання банківської системи щодо регулювання ключових економічних змінних, передусім грошової маси, процентної ставки та валютного курсу, для дося-гнення проміжних цілей. Стосовно кожного з цих показників може ставитися одне з трьох завдань: зростання, стабілізація, зниження. Конкретний напрям руху економічної змінної визнача-ється проміжною ціллю монетарної політики та характером пока-зника. Наприклад, для пожвавлення ринкової кон’юнктури як проміжної цілі необхідно, щоб на рівні тактичних цілей грошова маса зростала, а процентні ставки знижувалися. За показник гро-шової маси беруться базові гроші, оскільки саме цей показник перебуває у повному розпорядженні центрального банку. Характерними ознаками тактичних цілей є їх короткостроко-вість, реалізація їх оперативними заходами виключно централь-ного банку, багатоаспектність, єдність та певна суперечливість. Ці особливості істотно ускладнюють вибір та механізми реаліза-ції тактичних цілей. Так, якщо зміна маси грошей впливає на змі-ну сукупного попиту і зачіпає всю макроекономіку, то зміни про-центної ставки та валютного курсу можуть впливати не тільки на сукупний попит, а й на інтереси певних груп економічних суб’єктів і зумовлювати структурні зміни в економіці. Тому успіх розв’язання багатьох регулятивних завдань залежить від прави-льного поєднання вказаних тактичних цілей: змінами процентної ставки чи валютного курсу можна локалізувати інфляційний ефект від зростання маси грошей в обороті. Залежно від економічних змінних та пов’язаних з ними такти-чних цілей визначаються інструменти монетарної політики. Ви-бір їх є прерогативою центрального банку. Інструменти монетарної політики. Світова практика моне-тарної політики нагромадила значний досвід використання пев-них інструментів грошово-кредитного регулювання економічних процесів. Усі їх можна поділити на дві групи: інструменти опосередкованого впливу на грошовий ринок та економічні процеси; інструменти прямого впливу. До першої групи належать: операції на відкритому ринку, ре-гулювання норми обов’язкових резервів, процентна політика, ре-фінансування комерційних банків, регулювання курсу національ-ної валюти. До другої групи відносять: установлення прямих обмежень на здійснення емісійно-касових операцій; уведення прямих обмежень на кредитування центральним банком комерційних банків; установлення обмежень чи заборони на пряме кредитування центральним банком потреб бюджету; прямий розподіл кредитних ресурсів, що надаються комерційним банкам у порядку рефінансування, між пріоритетними галузями, виробництвами, регіонами тощо. Опосередкований вплив інструментів першої групи полягає у створенні таких умов, за яких посилюються чи послаблюються стимули економічних суб’єктів до певної поведінки, наприклад до накопичення чи до зменшення запасів грошей у своєму розпо-рядженні і відповідно до зменшення чи до збільшення їх попиту на товарних чи фінансових ринках. Тому регулювання з допомо-гою таких інструментів належить до економічних методів держа-вного управління, воно має істотні переваги перед застосуванням інструментів прямої дії, вплив яких має переважно директивний характер. Тому в міру визрівання в країні ринкових відносин за-стосування інструментів опосередкованої дії неухильно розши-рюється, а інструментів прямої дії — скорочується. У перехідний період в Україні останні застосовувались широко і досить часто, оскільки цього вимагали особливі, часто критичні ситуації, що виникали на грошовому ринку і вимагали негайного втручання з боку регулятивних органів. Розглянемо детальніше механізм використання окремих ін-струментів опосередкованої дії як більш ефективних і перспекти-вних в умовах України. Операції на відкритому ринку — це найбільш застосовува-ний інструмент монетарної політики в країнах з високорозвину-тими ринковими економіками. У країнах з перехідними економі-ками застосування цього інструменту обмежується недостатнім розвитком ринку цінних паперів (відкритого ринку), недостат-ньою ліквідністю державних цінних паперів тощо. Ці чинники стримування операцій на відкритому ринку досить відчутно про-являють себе і в умовах України. Проте цей інструмент у перспе-ктиві відіграватиме ключову роль і в монетарній політиці НБУ. Сутність операцій на відкритому ринку полягає у тому, що, купуючи цінні папери на ринку, центральний банк додатково спрямовує в оборот відповідну суму грошей і цим збільшує спо-чатку банківські резерви, а потім і загальну масу грошей за інших незмінних умов. Продаючи цінні папери зі свого портфеля, він вилучає на від-повідну суму банківські резерви, а згодом зменшується і загальна маса грошей в обороті. У результаті цих операцій відповідно збі-льшується чи зменшується пропозиція грошей на ринку, що впливає в кінцевому підсумку на кон’юнктуру товарних ринків. Операції на відкритому ринку бувають динамічні й захисні. Ди-намічні операції застосовуються для збільшення чи зменшення за-гальної пропозиції грошей за умови, що інші чинники не впливають на масу грошей. Захисні операції полягають у підтриманні загаль-ної пропозиції грошей на незмінному рівні в умовах впливу на масу грошей інших чинників. Якщо ці чинники зменшують пропозицію грошей, то слід на певну суму купити цінні папери на відкритому ринку, щоб стабілізувати обсяг пропозиції, і навпаки. Регулятивного ефекту можна досягти купівлею-продажем будь-яких цінних паперів на відкритому ринку. Проте центральні бан-ки, як правило, обмежуються операціями з державними цінними паперами. Це пояснюється такими обставинами: • можливістю зіткнення корпоративних інтересів на ринках, якщо центральний банк продасть чи купить цінні папери однієї корпорації, а другої — ні. Обсяги ж запланованої зміни пропози-ції грошей не завжди дають можливість купувати чи продавати цінні папери всіх корпорацій; • центральні банки за своїм статусом є фінансовими уповно-важеними урядів, розміщують їх цінні папери на первинному ри-нку і своїми операціями з ними на вторинному ринку сприяють підвищенню їх рейтингу та попиту на них, а значить і доходів бюджету від їх продажу. Це позитивно впливає на стан бюджет-ного дефіциту, а отже — на стан грошового обороту; • уряд, як правило, є найбільшим емітентом цінних паперів, а ринок їх — найбільшим сектором загального ринку цінних папе-рів. Це забезпечує центральному банку можливість здійснювати операції на відкритому ринку з однорідними документами в будь-яких обсягах, що диктуються потребами монетарної політики. Вплив на пропозицію грошей можна забезпечити купівлею-продажем цінних паперів як у комерційних банків, так і в інших влас-ників. Якщо цінні папери продаються банкам, то їх надлишкові ре-зерви скорочуються негайно, оскільки оплата здійснюється з їх кореспондентських рахунків у центральному банку. Тому регуля-тивний ефект настане досить швидко, майже негайно. Якщо цінні папери продаються юридичним чи фізичним особам, то надлишкові резерви банків теж скоротяться, бо гроші платників перебувають на їх рахунках у банках і в кінцевому підсумку будуть списані з їх кор-рахунків у центральному банку. Проте регулятивний ефект настане трохи пізніше, ніж у першому випадку. Операції на відкритому ринку можуть проводитися як у формі прямої купівлі-продажу, так і на умовах зворотного викупу. В останньому випадку за первинного продажу чи купівлі одноча-сно укладається угода про зворотний викуп чи продаж цих цін-них паперів через певний, як правило, досить короткий, термін. Такі операції називаються «РЕПО» і здійснюються переважно під час проведення захисних операцій на відкритому ринку. В умовах високорозвинутого ринку цінних паперів цей ін-струмент монетарної політики має суттєві переваги. 1. Він має високу оперативність і чіткість дії. Якщо централь-ний банк вирішив збільшити чи зменшити пропозицію грошей та їх розмір, то він може негайно дати розпорядження своїм дилерам купити чи продати цінні папери на відповідну суму, і проблема буде вирішена досить швидко. При цьому не має значення обсяг операції — він може бути незначним чи будь-яким великим. 2. На дію цього інструменту не можуть впливати ніякі інші суб’єкти ринку, крім центрального банку, що робить його регу-люючий вплив досить значним, точним і ефективним. 3. Цей інструмент має властивість «гальмування», тобто якщо допускається помилка при проведенні певної операції, то можна негайно запустити операцію протилежної дії і виправити ситуа-цію з пропозицією грошей: при надмірному збільшенні пропози-ції грошей негайно продати відповідну суму цінних паперів і зменшити пропозицію до потрібного рівня. Регулювання норми обов’язкових резервів — високопотужний інструмент впливу на пропозицію грошей, що має невідворотну і негайну дію. Механізм цього інструменту полягає в тому, що цен-тральний банк установлює для всіх банків та інших депозитних установ норму обов’язкового зберігання залучених коштів на ко-респондентських рахунках без права їх використання і без виплати процентів по них. Збільшуючи норму обов’язкового резервування, центральний банк негайно скорочує обсяг надлишкових резервів банків, зменшує їх кредитну спроможність, знижує рівень мульти-плікації депозитів. Відповідно зменшується загальний обсяг про-позиції грошей. Якщо центральному банку потрібно збільшити пропозицію грошей, то досить відповідно знизити норму обов’язкового резервування, і ситуація змінюватиметься на протилеж-ну — збільшиться обсяг вільних резервів, підвищаться кредитна спроможність банків і рівень мультиплікації депозитів. Цей інструмент монетарної політики має ту перевагу, що він однаково впливає на всі банки, змінюючи пропозицію грошей не-гайно і досить потужно. Але він має і значні недоліки. По-перше, підвищення норми обов’язкового резервування мо-же привести всі банки з невеликими надлишковими резервами в неліквідний стан, підірвати їх становище на ринку. Щоб урятувати такі банки, центральному банку довелось би вживати компенсую-чих заходів, наприклад посилити їх рефінансування чи збільшити купівлю цінних паперів, що буде розмивати регулятивний ефект від застосування інструменту обов’язкового резервування. По-друге, підвищення норми резервування негативно познача-ється на фінансах банків, оскільки обмежує їхні доходи за актив-ними операціями. У цьому зв’язку таке застосування даного ін-струменту рівноцінне підвищенню оподаткування банків. По-третє, якщо потрібно змінити пропозицію грошей на ко-роткий строк і в невеликих обсягах, то цей інструмент просто не годиться, бо зміна норми резервування на 1% може дати значно більшу зміну пропозиції, ніж це потрібно. А часті зміни норми резервування (вгору—вниз) взагалі можуть паралізувати діяль-ність банків. Зазначені недоліки цього інструменту обумовили дуже обере-жне його використання в розвинутих країнах: норма резервуван-ня там установлюється на невеликому рівні і змінюється дуже рі-дко, а деякі країни взагалі відмовилися від нього. У країнах з перехідною економікою, де амплітуди коливання грошової маси дуже великі, цей інструмент застосовується значно ширше. Він дає змогу оперативно пригнітити надмірну пропозицію грошей і урівноважити кон’юнктуру на відповідних ринках. Досить широ-ко він застосовується НБУ протягом усього перехідного періоду. Для української практики монетарного регулювання характерні досить високий рівень норми обов’язкового резервування, широ-ка амплітуда і висока частота їх зміни. Таке використання цього інструменту давало можливість НБУ оперативно впливати на пропозицію грошей, на інфляційні і девальваційні процеси. Про-те вказані вище вади цього інструменту в умовах України аніскі-льки не були усунуті. Їх повністю відчули на собі комерційні банки, розплачуючись своєю ліквідністю і фінансовою стабільні-стю. Але іншого виходу в НБУ в цей період не було, бо операції на ринку цінних паперів були розвинуті слабо. Процентна політика — один із м’яких інструментів монета-рної політики, подібний за характером впливу на пропозицію грошей до операцій на відкритому ринку. Механізм його полягає в тому, що центральний банк установлює ставки процентів за по-зичками, які він надає комерційним банкам у порядку їх рефінан-сування. Для України найбільш типовою процентною ставкою центрального банку є облікова ставка НБУ. Збільшуючи рівень облікової ставки, НБУ досягає таких регулятивних наслідків: стримує попит комерційних банків на свої позички, галь-мує зростання їх надлишкових резервів та банківського кредиту-вання економічних суб’єктів, стримує мультиплікацію депозитів і зростання пропозиції грошей; сигналізує економічним суб’єктам про свій намір «здорожчи-ти» гроші, що саме по собі спонукає економічних суб’єктів до більш обережної поведінки і зумовлює падіння ринкової кон’юнктури. Зниження центральним банком облікової ставки має протиле-жні наслідки — збільшує попит комерційних банків на позички та їх надлишкові резерви, що спричинює зростання пропозиції грошей. Процентна політика як монетарний інструмент має певні не-доліки. Вплив його на пропозицію грошей не досить чіткий і оперативний. Для комерційних банків та інших економічних суб’єктів важлива не просто зміна облікової ставки, а зміна її співвідношення з ринковими процентними ставками, за якими вони одержують позички в інших кредиторів і самі надають по-зички. Якщо, наприклад, ринкові позичкові проценти зросли бі-льше, ніж облікова ставка НБУ, то комерційним банкам буде ви-гідно не зменшувати свої запозичення в центрального банку. Тому НБУ не досягне ефекту гальмування пропозиції грошей підвищенням облікової ставки. Крім того, комерційні банки мо-жуть не відреагувати відповідним чином на зміну облікової став-ки і з інших причин: через інфляційні очікування, стан своєї лік-відності тощо. У разі високих інфляційних очікувань, погіршення ліквідності комерційним банкам доцільно збільшувати попит на позички НБУ навіть при підвищенні облікової ставки. Рефінансування комерційних банків — інструмент, що застосо-вується в тісному поєднанні з процентною політикою . Крім зміни облікової ставки, центральний банк може регулювати попит на свої позички з боку комерційних банків зміною інших умов надання цих позичок — зміною їх асортименту, обмеженням цільового призна-чення, лімітуванням обсягів окремих позичок тощо. Такими захо-дами центральний банк може більш чітко і цілеспрямовано вплива-ти на зміну банківських ресурсів, а отже, і на пропозицію грошей. Тому цей інструмент має певні переваги перед процентною політи-кою. Проте для його широкого застосування не завжди є достатні передумови, зокрема в портфелях комерційних банків немає доста-тніх запасів векселів чи інших цінних паперів, які слугували б за-безпеченням позичок рефінансування. Особливо актуальна ця об-ставина для українських банків у перехідний період, коли вексельний обіг та ринок цінних паперів тільки починають формуватися. З огляду на це застосування зазначеного інструменту було об-меженим. Тривалий час НБУ надавав свої кредити безпосередньо господарюючим суб’єктам (міністерствам, галузям, виробницт-вам), Міністерству фінансів на покриття бюджетного дефіциту, адміністративно чи через аукціони розподіляв їх між банками, що істотно деформувало регулятивний вплив його на пропозицію грошей через процентну політику і політику рефінансування. Регулювання курсу національної валюти — інструмент дуже чіткої, оперативної і потужної дії. За характером впливу на масу грошей він нагадує операції на відкритому ринку. Якщо центра-льний банк планує зменшити масу грошей в обороті, то йому до-статньо продати на ринку відповідну масу іноземних валютних цінностей, що призведе до скорочення банківських резервів і пропозиції грошей. І навпаки, за необхідності збільшити масу грошей в обороті центральному банку слід купити відповідну ма-су іноземної валюти. Ці операції дістали назву валютної інтер-венції. Хоч безпосередньою ціллю цих операцій є регулювання курсу національної валюти, вони опосередковано і досить відчу-тно впливають і на масу національних грошей в обороті. Застосування цього інструменту монетарної політики пов’язано з певними економічними та організаційними труднощами. По-перше, у центрального банку повинен бути достатній золото-валютний запас, щоб у разі потреби можна було використати його для впливу на грошову масу. Накопичення такого запасу можливе за умови тривалого економічного зростання та активного сальдо платіжного балансу, що вимагає від країни значного економічного напруження. По-друге, кон’юнктурні ситуації на валютному і на товарних ринках можуть змінюватися не одночасно і в різних на-прямах. Тому інтервенційні операції центрального банку в інтере-сах валютного ринку можуть виявитися не бажаними для товарних ринків. З огляду на це одночасно з проведенням інтервенційної операції на товарному ринку центральний банк повинен здійснити компенсуючі (стерилізаційні) заходи, щоб не допустити зменшен-ня чи збільшення пропозиції грошей і платоспроможного попиту на товарних ринках. Найзручніше провести стерилізацію за допо-могою операцій на відкритому ринку. При такому комплексному підході операції з регулювання валютного курсу можуть успішно слугувати й інструментом регулювання пропозиції грошей. Певний вплив центрального банку на пропозицію грошей і на кон’юнктуру ринків досягається також через установлення еко-номічних нормативів діяльності комерційних банків, передусім нормативів ліквідності, а також через публічне роз’яснення цілей своєї монетарної політики, «дружнього переконання» та рекоме-ндацій діяти відповідно до спільно визначених цілей (стримувати кредитну діяльність, уникати дій, що дестабілізують ринок цін-них паперів чи валютний курс, тощо).
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ГРОШОВО-КРЕДИТНА ПОЛІТИКА, ЇЇ ЦІЛІ ТА ІНСТРУМЕНТИ» з дисципліни «Гроші та кредит»
