Нововведення економічної реформи 1965 р. і, зокрема збільшення капіталовкладень у легку і харчову промисловість, сприяло підвищенню у другій половині 60-х – на початку 70-х рр. стандартів життя населення України. Цей процес позначився на зростанні заробітної плати, поліпшенні житлово-побутових умов, підвищенні освітнього рівня, вдосконаленні медичного обслуговування. У 1966–1967 рр. була запроваджена гарантована оплата праці колгоспників. Впродовж 1960–1980 рр. середньомісячна заробітна плата робітників і службовців у народному господарстві зросла з 78,3 крб. до 155,1 крб., колгоспників – з 24,3 крб. до 103,6 крб. З 1965 р. колгоспники отримали право на пенсію за віком, мінімальний розмір якої у 1965–1968 рр. становив 12–28 крб. На початку 70-х рр. здійснювалися чергові заходи по підвищенні соціальних виплат: мінімальних пенсій, студентських стипендій, пільг жінкам-матерям. Однак в цілому розміри пенсії пересічних радянських громадян були незначні, їх вистачало лише на задоволення найнеобхідніших потреб. Оплата праці була вищою у сфері матеріального виробництва – кваліфіковані робітники на заводах отримували вищі доходи, ніж працівники бюджетних установ. Соціальний розвиток село, його газифікація, водопостачання, медичне і торгівельне обслуговування помітно відставали від міста. Важкими були умови життя і праці в колективізованих селах. Радянський селянин перебував у підневільному становищі необхідності праці в колгоспних господарствах. Заробітки у колгоспах і радгоспах були низькі, а оплата праці частково проводилася продуктами сільського господарства. Праця в колгоспі полегшувалася за наявності родини й допомоги при обробітку колгоспних наділів. У селі одинокій людині без родини й допомоги було важко прожити. Неефективна колгоспна система й обмеження щодо розвитку особистих підсобних господарств вели до скорочення прибутків селянських господарств. Особам, що відмовлялися працювати у колгоспі “обрізали” наділи городів, запроваджували інші обмеження. Численними були скарги сільських педагогів на незадовільні умови проживання, порушення постачання паливом та продуктами харчування. Відмова у забезпеченні помешканнями змушувала вчителів оплачувати приватні квартири з власних коштів. Рівень оплати праці в сільському господарстві був набагато нижчим, аніж у промисловості, будівництві й інших галузях. У селі потрібно було працювати значно більше й важче, і що головне – постійно. Робота в місті давала непоганий заробіток, можливість у майбутньому отримання вищу пенсію і вільний час, який можна було витрачати на власні потреби. Сільській сім’ї достатньо було мати лише одного працівника в місті, заробітної платні якого вистачало на прожиття. Урбанізаційні процеси зумовили гостру житлову проблему в містах. Можливості купити квартиру не було навіть за наявності коштів. Існував єдиний шлях – вступати у черги на житло, що тягнулися роками. Коли у 50-х рр. у них перебували 3–4 роки, то у наступних десятиріччях – близько 15, а інколи й понад 20 років. Заяви про бажання стати на чергу подавалися за місцем проживання чи місцем праці і підписувалися всіма повнолітніми членами сім’ї, що проживали разом. Створювались окремі черги для молодих спеціалістів та пільговиків. До отримання власного житла виділяли так звані “малосімейки” або тимчасові відомчі, часто непридатні для життя помешкання. Вирішення житлової проблеми залежало від темпів будівництва. Швидше черги на житло просувались на заводах, які вели власне будівництво. На державній роботі отримати помешкання було практично неможливо, через що люди часто змінювали місце праці. Чіткою система розподілу квартир була на великих підприємствах, коли терміни отримання житла можна було навіть підрахувати. Іншу проблему складала обширність черг, у них перебували тисячі людей. Спорудження житла зі зменшеними квартирними площами (до 45 кв. м) і зниженою висотою приміщень (так званих “хрущовок”) із збірних залізобетонних блоків та введення з 60-х рр. кооперативного будівництва значною мірою розв’язало житлову проблему, але повністю її не вирішило. Станом на 1985 р. у чергах на житло в містах налічувалося близько 2 млн. сімей. Численними були порушення при розподілі житла. Неправомірно покращувались житлові умови осіб, що мали доступ до розподілу житлової площі, та їхнього оточення. Низькою залишалася якість житла. Нерідко нові квартири вимагали ремонту відразу після вселення. Квартирна плата була майже незмінною і становила в середньому близько 3 % сімейного бюджету. Швидкі темпи житлового будівництва зумовили з 1960-х рр. різке зростання попиту на меблі. У меблевих магазинах практично все розкуповували. Постійними були потреби у кухонних меблях, наборах дитячих меблів, однокімнатних наборах. У 1980-х рр. створювались спеціальні черги на отримання меблів. Виробництво товарів народного споживання здійснювалося низького ґатунку і не відповідало попиту населення ні за асортиментом, ані за якісними показниками. У продажі бракувало взуття, трикотажу, тканин. Одяг був низької якості. Люди одягалися “стандартно і сіро”. Перевага одягу темних кольорів пояснювалася його практичністю. Швейні фабрики поспішали перевиконати планові завдання; у певний час їх навіть звільняли від бракеражу, тобто виявлення браку і перевірки відповідності продукції стандартам, що вело до порушення затвердженої шкали ростів і розмірів. Траплялися курйозні випадки, коли рукави або штанини виготовленого виробу були різної довжини. Покупці скаржилися на якість тканин і пошиття, немодні фасони, одноманітність кольорів. Люди купляли тканини і звертались до послуг ательє та приватних осіб. В умовах невиконання і недовиконання продовольчих планів звичними були дефіцити на окремі продукти харчування. Обсяги виробництва і реалізації споживчих товарів значно відставали від потреб населення. Постійною прикметою радянського життя були черги біля прилавків магазинів і різного роду дефіцити. Черги були завжди і відбувалися своєрідними хвилями – труднощі з придбанням окремих продуктів то загострювалися, то зникали. Вони були постійними за молочними і м’ясними продуктами. Черги у продуктових магазинах почали зростати зі середини 70-х рр. Магазини отримували лише частину дефіцитних товарів, яку в свою чергу продавці ділили між собою, родичами і знайомими. У чергах стояли цілими сім’ями і навіть “позичали” у них чужих дітей. Це робилося, наприклад, для того, щоб отримати більше масла – до 500 г на особу. Зранку люди “робили круг” по найближчих магазинах і займали черги, самі наперед не знаючи за чим. Черги займали одночасно у кількох магазинах. Траплялося так, що в одному магазині було їх кілька. Щоб купити усе необхідне, покупцям доводилося перебігати з черги у чергу. Під вечір з дефіцитних товарів у продажі не залишалося практично нічого, тому йти за покупками після роботи не було сенсу. Нереалізовані приватні кошти накопичувалися у державних ощадних касах, що нібито було черговим свідченням зростання доходів населення.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Назрівання соціально-побутових проблем» з дисципліни «Новітня історія України»
