Зміни в демографічному, соціальному та національному складі населення
Демографічні та етносоціальні процеси в Україні у другій половині 60-х – на початку 80-х рр. визначалися наслідками суспільно-політичного і соціально-економічного життя республіки і характеризувалися відносною стабільністю у порівнянні з повоєнним десятиріччям, коли ці зміни були більш відчутними. Періодичними були Всесоюзні переписи населення, що проводилися із певними винятками кожні десять років – у 1959, 1970, 1979 і 1989 рр. Населення республіки зростало: у 1959 р. на території України проживало 41,9 млн. осіб., у 1970 р. – 47,1 млн. осіб., у 1979 р. – 49,7 млн. осіб., у 1985 р. – 50,8 млн. осіб. Однак демографічне зростання не відзначалося високими показниками. У 1941–1960 рр. загальний приріст населення республіки становив 0,4 млн. осіб (близько 1 %). Тільки у 1960 р. загальна чисельність населення України досягла рівня 1941 р. Низьким був природній приріст у 1960–1980 рр., який зменшився з 13,6 до 3,4 осіб на одну тисячу населення, а в 1989 р. становив лише 1,7 осіб на одну тисячу мешканців. Визначальними в уповільненні темпів приросту населення були соціально-економічні й насамперед урбанізаційні процеси. Соціально-економічні перетворення, викликані індустріалізацією й урбанізацією, обумовили зростання чисельності міського населення, інтенсивний ріст нових міст і перетворення окремих регіональних центрів у великі промислові осередки. Урбанізаційні процеси визначали зміни у співвідношенні сільського і міського населення республіки. Якщо на середину 60-х рр. припадає період їхньої рівноваги, то надалі баланс помітно змінюється на користь міст і у 80-х рр. співвідношення між містом і селом становить уже 2:1. Особливо інтенсивно ці процеси відбувалися у 60-х рр. Високими темпами зростали міста з населенням більше 500 тис. осіб. Міста розросталися за рахунок механічного і меншою мірою природного приросту населення, а чисельність сільських мешканців зменшувалась як через міграційні процеси, так і за рахунок повної ліквідації чи переходу окремих сільських населених пунктів до групи міст і селищ міського типу. З карти України зникли сотні оголошених “неперспективними” сіл, зокрема, у 1972–1986 рр. – 1502 села. Впродовж 1966–1985 рр. до міст переїхало 4,6 млн. осіб. У 1959–1985 рр. чисельність міського населення зросла з 19,2 до 33,2 млн. осіб, а сільського зменшилася з 22,7 до 17,6 млн. осіб. Міграція зі сіл у міста призвела до відтоку молоді зі сільської місцевості і загального постаріння мешканців сіл. Україна посідала друге місце серед республік Радянського Союзу (після Естонської РСР) по коефіцієнту маятникової міграції сільського населення. Темпи приросту міського населення у західній, південно-західній та центральній частинах України значно перевищували середній республіканський показник. До певної міри цей процес обумовлювався зміною після 1965 р. географічної моделі капіталовкладень, що спричинило посилення економічного розвитку даних областей та міграцію сільського населення. За інтенсивністю обміном населенням з-поміж усіх регіонів республіки виділялись Одеська, Херсонська, Донецька, Дніпропетровська, а зі західноукраїнських – Львівська і Чернівецька області. Попри це, до середини 1980-х рр. у Західній Україні зберігався найвищий показник сільського населення (54,9 %). На 1977 р. менш ніж 40 % населення регіону проживало в містах і західноукраїнські області й надалі залишалися найменш урбанізованим регіоном України. Зміни у віково-статевій структурі населення характеризувалися вирівнюванням статевої диспропорції, особливо у генеративному віці; загальним постарінням вікового складу населення – збільшенням питомої ваги в загальній масі жителів України старших вікових груп при одночасному зменшенні молодих і працездатних; зменшенням кількісного ефекту впливу вікової структури на зростання населення. Більш інтенсивне постаріння населення спостерігалося серед мешканців сільської місцевості. В умовах зменшення питомої ваги працездатних вікових груп і зростання долі осіб старшого віку, особливо 60 і старше років, у 70–80-х рр. знизилися показники народжуваності. Вдвічі зменшилося число сімей з чотирма і більше дітьми. У 1979 р. середній розмір сільської та міської сім’ї зрівнявся і становив здебільшого три дитини на родину. Спостерігалася тенденція до зростання чисельності сімей, що складалися лише з двох осіб. Зменшення народжуваності було спричинене низьким життєвим рівнем, незадовільними житлово-побутовими умовами, зростанням дитячої смертності, фемінізацією суспільного виробництва, негативними змінами екологічної ситуації. Відбулося зростання загального коефіцієнта смертності з 6,9 осіб на одну тисячу населення у 1960 р до 8,7 осіб на рубежі 60–70-х рр., 10,9 осіб на рубежі 70–80-х рр. і 12,0 осіб у 1984 р. Серед республік СРСР Україна займала третє місце за рівнем смертності. У Вінницькій, Кіровоградській, Сумській, Харківській, Черкаській і Чернігівській областях кількість народжених у якийсь час навіть поступалася чисельності померлих. З кінця 70-х до середини 80-х рр. середня тривалість життя мешканців України зменшилася з 70 до 68 років. У соціальній структурі зайнятого населення зросла частка робітників і службовців. Так у 1959 р. робітники і службовці складали 39,5 % і 15, 5 %, у 1970 р. – відповідно 51,8 % і 23,2 %, а у 1979 р. – 56,4 % і 26,2 %. Натомість більше ніж удвічі в загальній чисельності населення зменшилася частка колгоспників (з 44,7 % у 1959 р. до 17,4 % у 1979 р.). У 1959–1970 рр. доля осіб, зайнятих розумовою працею, зросла на 63 % тоді, як зайнятих фізичною працею – лише на 1 %. Однак зростання соціальної групи службовців, що включала “службовців-неспеціалістів” та інтелігенцію, не супроводжувалося піднесенням суспільного престижу інтелектуальної праці. За національною ознакою, українці були найбільше представлені серед колгоспників (93,3 % у 1979 р.) та значно менше серед робітників (73,6 і особливо службовців (59,9 %). Спостерігалася тенденція залишення росіянами робітничої верстви і перехід у стан службовців, а українці, натомість, займали їхні місця серед робітників. Стимульоване владою переселення росіян в Україну і скерування українців у віддалені райони СРСР (оргнабори робочої сили, сільськогосподарські переселення сімей, освоєння нафтових родовищ Сибіру, розподіл спеціалістів після здобуття освіти, мобілізація до лав Радянської армії та ін.) доповнене низьким рівнем природного приросту і русифікаторською політикою республіканського керівництва зумовили зростання чисельності росіян і російськомовного населення у республіці. Лише у 1970–1979 рр. чисельність українців на Далекому Сході й у Сибіру зросла на 22 %. Низька частка українців серед інтелігенції в Україні частково пояснюється тим, що кожен четвертий українець-представник інтелігенції працевлаштовувався за межами України. Поповнення росіянами трудових ресурсів України відбувалося за рахунок імміграції, що у 1959–1979 рр. складала від 1,5 до 2 млн. осіб. Росіяни-іммігранти поселялися в окремих регіонах здебільшого у містах і сприяли зростанню національної диспропорції міських жителів. Частка українців серед міського населення при цьому зменшувалася прямо пропорційно величині міста. Російські іммігранти отримували високі посади і краще забезпечувалися житлом. Низькою була частка українців у Донецькій, Одеській, Луганській областях й у Криму. Відповідно у цих регіонах посилювалися національні відмінності у загальному прирості населення. За переписом 1959 р., українці складали 32,2 млн. осіб (76,8 % населення республіки), росіяни – 7,1 млн. осіб (16,9 %), євреї – 0,8 млн. осіб (2 %), поляки – 0,4 млн. осіб (0,9 %). У 60–70-х рр. попри зростання чисельності українців їхня частка серед загальної кількості населення республіки зменшилася, а росіян невпинно зростала. На 1970 р. і 1979 р. українці становили відповідно 35,3 млн. осіб (74,9 % населення республіки) і 36,5 млн. осіб (73,6 %), росіяни – 9,1 млн. осіб (19,3 і 10,7 млн. осіб (21,7 %). Чисельність євреїв і поляків у 1979 р зменшилася до 0,6 млн. осіб (1,3 і 0,3 млн. осіб (0,5 %). Суспільно-політичні процеси і демографічні зміни призвели до зростання російськомовного населення. Якщо у 1959 р. 93,5 % українців називали рідною мовою українську, то у 1970 р. і 1979 р. їхня доля зменшилася до 91,5 % і 89,1 %. Найчисельніша зрусифікована група українців проживала у південних і східних регіонах республіки.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Зміни в демографічному, соціальному та національному складі населення» з дисципліни «Новітня історія України»
і особливо службовців (59,9 %). Спостерігалася тенденція залишення росіянами робітничої верстви і перехід у стан службовців, а українці, натомість, займали їхні місця серед робітників. 