Хрущовська “відлига” породила надії й водночас принесла розчарування. Процес оновлення суспільства розвивався надзвичайно непослідовно. Тим часом молодь, що відчула смак свободи, прагнула рішучого поступу до демократії. Те, що реформи М.Хрущова носили поверховий характер, що вони не торкнулися підвалин тоталітарної системи, що права, компетенції, реальне становище України в складі СРСР істотно не змінилося – все це примушувало шукати шляхів досягнення національного суверенітету. На зламі 50–60-х років намітився принциповий поворот у розвитку українського руху опору – до мирних, легальних методів боротьби за національну незалежність. В Україні почав розвиватися дисидентський рух – тобто рух незгодних. Він виник як протест проти антинародних дій партійно-державного режиму, недотримання ним конституційних положень та очевидних порушень соціальної справедливості. Його представники спочатку виступали проти недоліків існуючої системи, порушення законів, прав людини, свободи слова, совісті і друку, за вільний розвиток української мови і культури, за правду історії. Першими на цей шлях стали Левко Лук’яненко та його друзі, котрі зробили спробу створити організацію, що діяла б на нових засадах. Народився Л.Лук’яненко у 1927 р. на Чернігівщині в багатодітній селянській родині. 1944р. був мобілізований до Червоної армії. В 1956 р. закінчив юридичний факультет Московського університету й одержав призначення на роботу в Західну Україну, де працював штатним пропагандистом у Радехівському райкомі партії Львівської області. До арешту – член КПРС. “То була дуже вигідна посада, - згадував він. – Я їздив по селах, вивчав становище, знайомився з людьми, заходив у хати, в школи. Переді мною оживали сліди недавньої боротьби. Швидко знайшов своїх прихильників, зазнайомився з Віруном, Луцьківим. А що мав уже тут своїх людей, вирішив іти далі. Наступним районом став для мене Глинянський. Отже, в Глинянах переходжу в адвокатуру, тут – нові знайомства з Кандибою й іншими. Оскільки тут осередок уже є, Кандиба їде в Перемишляни. Вірун – він закінчив партшколу – налагоджує по Україні контакти з колишніми однокурсниками. А я закінчую програму партії – Української робітничо-селянської спілки...”. Ця організація започаткована у 1959 р. і ставила за мету вихід України зі складу СРСР, причому вперше в повоєнній історії передбачала мирні методи боротьби. Планувалося, що спілка вестиме пропаганду за здійснення ст..17 Конституції СРСР та ст. 14 Конституції УРСР, що потім питання розглядатиметься Верховною Радою УРСР або вирішуватиметься шляхом всенародного референдуму. У проекті програми спілки піддавалися критиці політика радянської влади в роки голоду 1932-1933 рр., масові репресії 30-х років у східних областях України. Критиці також піддавалися недоліки післясталінського періоду: бюрократичні методи керівництва господарством, централізовані методи планування в промисловості і сільському господарстві, вказувалося на обмеження прав профспілок, на становище селян, які зазнавали пригноблення. Особливій критиці піддавалася національна політика в Україні впродовж усього періоду існування радянського режиму: масове звинувачення українців у націоналізмі і фізичне їх винищення, зокрема тисяч політичних, наукових і культурних діячів України, заборони творів сотень українських поетів і письменників, діячів науки і культури. У проекті вказувалося також на обмеження України в її політичних та економічних правах, позбавлення реального суверенітету, права вступати з державами світу в політичні та економічні відносини. Українська мова не стала державною мовою, її витіснено з органів державної влади, з наукових установ, вищих і середніх учбових закладів, з громадсько-культурного життя нації. На підставі такого аналізу становища республіки підсумовувалося, що Україна в складі Союзу РСР не має можливості нормально розвиватися і тому повинна стати незалежною, самостійною державою. Однак далі наміру і програми справа не пішла, спілка створена не була: у січні 1961 р. Л.Лук’яненка, І.Кандибу, С.Віруна, О.Глібовича, В.Луцьківа, Й.Боровницького та І.Кіпиша заарештовано. У травні, після чотирьох місяців слідства, у Львові відбувся судовий процес. Членів групи звинувачено в зраді Батьківщини і на підставі ст..56, ч.64 Кримінального кодексу УРСР засуджено: Л.Лук’яненка – до розстрілу, І.Кандибу – до 15 років, С.Віруна – до 11 років, а інших – до 10 років позбавлення волі. У липні 1961 р. судова колегія у кримінальних справах Верховного Суду УРСР замінила Л.Лук’яненку смертну кару на 15 років ув’язнення. У 1964 р. в західних областях УРСР виникла ще одна підпільна організація – Український національний фронт (УНФ). Він налічував понад 150 осіб в основній ланці й мав досить розгалужену мережу осередків в інших регіонах України. Була вироблена низка політичних документів, зокрема, “Програма”, “Статут”, “Тактика”, протягом кількох років видавався журнал “Воля і Батьківщина”. Члени організації складали присягу і сплачували членські внески, дотримувалися суворої конспірації й досить довго уникали стеження з боку органів КДБ. УНФ стояв на засадах націоналізму, прагнув спиратися на всі прошарки суспільства. Головною метою організації була агітація за вихід України зі складу СРСР, а в підсумку – утвердження самостійної держави. УНФ не заперечував можливості вимушених насильницьких дій, але головну ставку робив на легальні методи боротьби, вважаючи формою здобуття незалежності всенародний референдум. Серед найбільш активних учасників організації були Д.Квецко, З.Красівський, М.Мелень, І.Губка, М.Дяк, М.Федів, І.Могитич та ін. Отже, вже з кінця 50-х років в Україні здійснювалася спроба перейти до організованих форм боротьби за оборону прав людини та суверенітету України, формувалися групи людей, хай і нечисленні, які насмілилися кидати виклик існуючому тоді режимові. В країні, паралізованій страхом та всевладдям КДБ, то був акт нечуваної громадянської мужності, унікальне явищ.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Зародження дисидентського руху» з дисципліни «Новітня історія України»
