Хронічним недоліком радянської економіки було сільське господарство. Його низька продуктивність означала нестачу продуктів, що, звісно, викликало невдоволення населення. Тому М.Хрущов, який вважав себе спеціалістом у цій галузі, удався до заходів з метою покращення ситуації на селі. Серед найважливіших кроків у цій сфері були: підвищення матеріальної зацікавленості колгоспників, збільшення державних асигнувань на потреби села, покращення технічного і кадрового забезпечення господарств. Так, істотно зросли заготівельні ціни на сільгосппродукцію і протягом 1953 – 1958 рр. на зерно майже у 7 разів, на картоплю – майже у 8 разів, на продукти тваринництва – у 5,5 рази. Загальновідомим проектом Хрущова було підняття цілини, що передбачало освоєння для подальшої культивації близько 16 млн. га незайманих земель Казахстану, Уралу й Сибіру. Розпочатий у 1954 р. проект мав на увазі використання величезних людських і матеріальних ресурсів, і велику частину цих витрат мала взяти на себе Україна. До 1956 р. звідси на цілину було відправлено тисячі тракторів і комбайнів, а в новостворених радгоспах працювало понад 76 тис. українських юнаків і дівчат. Чимало з них оселилися там назавжди. Цілинна програма дозволила розширити зернове виробництво, але надовго законсервувала екстенсивний характер сільського господарства, вичерпувала з України ресурси й послаблювала власне її сільгоспвиробництво. Інший експеримент передбачав перехід до вирощування величезної кількості кукурудзи на загальній площі 28 млн. га по всьому Радянському Союзові. За американським зразком її мали використовувати як норми для збільшення продуктивності тваринництва. Нова кампанія розпочалася у 1955 р. і в Україні здійснювалася майже повсюдно і часто без належного економічного обґрунтування. У 1955 р. планувалося сіяти в республіці понад 5,2 млн. га цієї культури, при цьому в багатьох районах за рахунок істотного скорочення посівів озимої пшениці, кормових культур. Дуже скоро посіви кукурудзи в Україні досягли понад 20 % усієї посівної площі. У цій кампанії яскраво проявилися вади командної економіки: зернову проблему розв’язати не вдалося і після неврожаю 1963 р. зерно почали експортувати зі США та Канади. У 1958 р. МТС були перетворені в ремонтно-технічні станції (РТС), а землю і техніку об'єднали в одних руках. Колгоспи купували трактори, комбайни, автомобілі, а РТС займалися постачанням техніки, запасних частин, добрив і т.ін. Колгоспи і радгоспи потребували кваліфікованих фахівців. А їх дуже бракувало в українському селі. У 1953 р. з 15 тис. голів колгоспів в Україні менш як 500 мали вищу й неповну вищу освіту. Для того, щоб покращити ситуацію, з міст на роботу в колгоспах залучали інженерів і техніків. Відстаючі колгоспи прикріплялися до промислових шефських підприємств, які забезпечували технічну допомогу. Загалом протягом 1955 – 1959 рр. валова продукція сільського господарства зростала в середньому на 7,6 % за рік. Виробництво стало рентабельним. Проте піднесення досягнуте внаслідок правильного ціноутворення, стимулювання та інших заходів, виявилося нетривалим, нестабільним. Як тільки економіка села зміцніла , коли намітилося зростання урожайності зернових, поголів’я худоби – почались обмеження особистих господарств колгоспників, заборонено утримувати худобу в робітничих селищах. В результаті за 1954 – 1964 рр. поголів’я великої рогатої худоби в підсобних господарствах колгоспників в Україні скоротилося на 14 %, в тому числі корів – на 9 %, поголів’я свиней – на 20 %, овець і кіз – на 53 %. На колгоспних ринках зменшився продаж продукції тваринництва, підвищилися ціни. Після 1958 р. темпи розвитку сільського господарства значно знизилися, становлячи в середньому 2 % на рік, виробництво продуктів тваринництва майже не зростало. Нерентабельність тваринництва виливала не лише на стан сільського господарства, але й на загальний стан економіки країни, а в кінцевому підсумку – на всю соціально-політичну атмосферу в суспільстві. У 1962 р. було прийнято рішення про підвищення роздрібних цін на масло – на 25 %, на м’ясо і м’ясні продукти на 30 %. Це рішення ускладнило ситуацію в окремих районах СРСР і породило гострі акції протесту. Під час сутичок між військовими і демонстрантами в місті Новочеркаську в червні 1962 р. загинуло 22 особи, а ще 39 одержали поранення. В Україні у деяких містах заворушення супроводжувалися погромами адміністративних будівель, нападом на представників влади, працівників міліції. У 1963 р. в багатьох містах республіки з'явилися довгі черги за хлібом і молоком. Керівництво СРСР і УРСР змушене було вжити непопулярні заходи. Відповідні відомства й організації були зобов’язані збільшити виробіток кукурудзяної і ячмінної муки і додавати 20-30 % такої домішки при випіканні хліба та хлібобулочних виробів, а також припинити з 1 жовтня 1963 р. використання пшеничної муки вищого і першого сорту на випікання хліба. Нестача продуктів харчування, зумовлена низькою продуктивністю сільського господарства, відсутністю стимулів до кращої праці у хліборобів, засвідчували нежиттєздатність колгоспно-радгоспної системи, чого вперто не хотіло бачити партійно-державне керівництво. Більше того, подібне становище з продовольством, зокрема в такій хлібодарній республіці як Україні, викликало в багатьох людей світу сумніви щодо переваг радянського ладу. У 1957 р. М.Хрущов розгорнув свою суперечливу економічну реформу на основі створення рад народного господарства (раднаргоспів). Стара система планування і вертикального управління ліквідовувалась. На її місці постала система раднаргоспів, які здійснювали територіальне планування й управління промисловістю і будівництвом у рамках відповідних економічних адміністративних районів. В Україні було створено 11 раднаргоспів, у 1960 р. ще три. При цьому було ліквідовано 10 союзних і 15 союзно-республіканських міністерств, декілька міністерств об’єднано. В УРСР також ліквідовано 11 промислових і будівельних міністерств, а два з них із союзно-республіканських перетворені в республіканські. Міністерства, що залишилися, звільнилися від безпосереднього управління підприємствами, здійснюючи свої нові функції через ради народного господарства. Майже вся промисловість України була підпорядкована Раді міністрів УРСР, у тому числі радам народного господарства. У межах раднаргоспів підприємства об’єднувалися у трести і комбінати за галузевим принципом та підпорядковувалися відповідним галузевим управлінням. Мета реформи – подолання недоліків галузевої системи управління, яка створювала відомчі бар’єри між підприємствами різних міністерств. Стара система стримувала розвиток спеціалізації і кооперування виробництва, породжувала нераціональні перевезення та значні зустрічні вантажопотоки. Для прикладу, з Волині ліс вивозився у Станіславську і Львівську області, а зі Станіслава, тільки вже в інших вагонах, ліс ішов на Ківерцівський та Цуманський деревообробні комбінати Волинської області. Крім того, відомча система управління негативно позначалася на організації матеріально-технічного постачання підприємств і будов. Адже кожне міністерство мало свій громіздкий постачальний і збутовий апарат, який обходився надзвичайно дорого. Найбільшим раднаргоспом в Україні був Київський, який керував великими промисловими підприємствами Київщини, Житомирщини, Чернігівщини, Черкащини і Кіровоградщини. Дещо меншим був Харківський економічний адмінрайон. Далі – Львівський, у відання якого входили Львівська, Волинська, Рівненська і Тернопільська області із населенням 4,1 млн. осіб. Всього у відання раднаркомів України перейшло близько 2,8 тис. підприємств, які виробляли абсолютну більшість промислової продукції республіки. Кожний раднаргосп знаходився у підпорядкуванні Ради Міністрів УРСР, а його голова за обсягом повноважень прирівнювався до міністра. Хоча раднаргоспи не підлягали місцевим радам депутатів трудящих, вони повинні були координувати з ними свою роботу. При кожному раднаргоспі діяла техніко-економічна рада як дорадчий орган, відділи та управління. В організації раднаргоспів поряд з недоліками було й чимало позитивних моментів. Насамперед складалися умови для госпрозрахунку, національного використання місцевих ресурсів і національних кадрів, усі підприємства підпорядковувалися республіці, зміцнювалася економічна автономія України. Підвищувалася рентабельність підприємств, збільшувалася кількість товарів, скорочувалися зустрічні транспорті перевезення тощо. З метою скорочення витрат на адміністративний апарат на багатьох заводах і фабриках республіки проводилися укрупнення дільниць і ліквідація цехового персоналу, функції якого виконували відділи заводоуправлінь. Увага зверталася на об’єднання споріднених виробництв і створення системи головних підприємств. За 1957 – 1960 рр. було об’єднано близько 800 фабрик і заводів, на місці яких виникло майже 400 укрупнених підприємств. При цьому на 5 тис. осіб скоротилася чисельність персоналу, а економія фонду зарплати становила 4,8 млн. крб.. Основна частина підприємств місцевого значення перейшла з-під відання союзних і республіканських міністерств та відомств у підпорядкування обласних рад депутатів трудящих. Всього в Україні їм було передано 760 промислових підприємств. Органи влади на місцях одержали досить широкі права у вирішенні питань, пов’язаних з плануванням виробництва, фінансуванням і постачанням підприємств і т.п. На початку 60-х років в Україні виникли перші виробничі об’єднання. Формувалися вони за галузевим принципом із однотипних промислових підприємств. У 1961 р. у Львові з'явилося перше об’єднання – взуттєва фірма “Прогрес”, яка мала права юридичної особи і працювала як госпрозрахункова одиниця із закінченим балансом. Головне підприємство здійснювало безпосереднє керівництво групою об’єднаних фабрик і заводів, а його дирекція виконувала функції апарату всієї фірми. У філіалах об’єднання, у її виробничих підрозділах запроваджувався внутрішній госпрозрахунок, у ряді випадків філіали мали поточний рахунок у банку. Нова форма управління дала позитивні результати і підтвердила доцільність таких об’єднань, або, як їх стали називати, радянських фірм. Нова система управління породила для Москви чимало труднощів і проблем, зокрема, так зване місництво, коли центр втрачав контроль над республіками. Щоб подолати ці тенденції, 1962 р. було укрупнено раднаргоспи. В Україні замість 14 економічних адміністративних районів створено 7. На думку економістів, спроба децентралізації керівництва промисловістю шляхом переходу від галузевого до територіального управління не дала бажаних наслідків. Значною мірою справа звелася до перегрупування бюрократичних структур: адміністративний прес раднаргоспів виявився не менш обтяжливим для підприємств, аніж всеохоплююче регулювання колишніх галузевих міністерств. Головне ж полягало в тому, як зауважує в монографії “Україна: новітня історія” Володимир Баран, реформа не торкнулася багатьох загальних принципів економічної політики, визначених у сталінський період. Тривало нарощування виробництва засобів виробництва, власне – безпрецедентний процес над індустріалізації суспільства на шкоду і за рахунок легкої і харчової промисловості. Крім того, зростання виробництва досягалося передусім за рахунок більших витрат праці та залучення додаткових ресурсів, робочих рук. Економіка розвивалася екстенсивним шляхом, недостатньо уваги приділялося модернізації, технічному оснащенню фабрик і заводів і раціональному використанню сировини та палива. Морально і фізично застаріле устаткування, а також низька продуктивність зумовлювали низьку ефективність промислового виробництва. Усе ж хоч реформа істотно не зачепила основні принципи функціонування соціалістичного господарства, проте внаслідок перерозподілу компетенції між центром і союзними республіками вона сприяла збільшенню частки промисловості України, підпорядкованої її структурам. Однак таке розширення прав і компетенцій національних республік було нетривалим. У другій половині 50-х років влада вжила певних заходів щодо поліпшення важкого матеріального становища населення. Трохи було збільшено заробітну плату при одночасному скороченні робочого дня й запровадженні п’ятиденного робочого тижня з двома вихідними днями. Передусім підвищено зарплату низькооплачуваним робітникам і службовцям при зменшенні, а то й скасуванні податків. У 1960 – 1965 рр. удвічі зросла оплата праці колгоспників, введено гарантовану грошову оплату, різко зменшено сільськогосподарський податок, скасовано обов’язкові поставки продуктів з присадибних господарств колгоспників, робітників і службовців. Підвищено також пенсії деяким категоріям робітників і службовців, введено пенсійне забезпечення колгоспників. З 1958 р. припинено випуск державних позик для розміщення серед населення. У розряд пріоритетних висунуто житлову політику. За 1956 – 1965 рр. в республіці було введено в дію 182 млн. м загальної (корисної) площі житла. Це означало, що отримали чи побудували собі житло майже 18 млн. чоловік. Багато людей відселено з підвалів, бараків, аварійних приміщень. Одночасно розширювалася мережа торгівлі й громадського харчування, збільшувалася кількість товарів довготривалого використання. В далекі села прокладено дороги, підведено електрику. Проте хоча життєвий рівень ще далеко відставав від західного, для радянських людей, які не мали великих сподівань і порівнювали свій сучасний стан з недавнім і жахливим минулим, ці зміни були значним кроком уперед. Як образно пише історик О.Субтельний, за Хрущова люди мали менше підстав, ніж у сталінський період, скаржитися на радянську систему.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Спроба економічних реформ» з дисципліни «Новітня історія України»
