5 березня 1953 р. помер диктатор СРСР Й.Сталін. Група партійних керівників на чолі з М.Хрущовим усунула Л.Берію і прийшла в липні того ж року до влади. Нове керівництво усвідомлювало, що стан постійної напруги і страху виснажував суспільство, а можливості казарменого соціалізму вичерпувалися. До того ж, правляча верхівка змушена була зважати і на складну міжнародну обстановку, настрої світової громадськості, щоб уникнути дальшого поглиблення конфронтації із країнами заходу. Радянське суспільство, яке перебувало в сталінських лабетах протягом майже 30 років, теж чекало на переміни. Україна, де довгий час працював М.Хрущов сподівалася на посилення своїх позицій. М.Хрущов цьому сприяв. Через кілька місяців після смерті Сталіна за звинуваченням у русифікації вищої освіти на західній Україні та дискримінації місцевих кадрів було усунуто з посади першого секретаря ЦК КПУ мало популярного російського шовініста Леоніда Мельникова. Натомість було призначено Олексія Кириченка, першого на цій посаді українця. Високі пости отримали також українці: Дем'ян Коротченко очолив Президію Верховної Ради УРСР, Никифор Кальченко – Раду Міністрів. Високу урядову посаду обійняв драматург О.Корнійчук, якого було призначено першим заступником Голови Ради Міністрів УРСР, обрано членом Бюро ЦК КПУ. В липні 1953 р. другим секретарем Львівського обкому партії став Б.Дудикевич, колишній член КПЗУ, хоча компартія Західної України на той час ще не була реабілітована. Показово й те, що заступником Голови Ради Міністрів УРСР призначили сина відомого західноукраїнського письменника Василя Стефаника – Семена. Як зазначають у монографії “Україна в умовах системної кризи” історики В.Баран і В.Даниленко, перший етап десталінізації тривав з весни 1953 р. до початку 1956 р. Уже в березні оголошено амністію, яка стосувалася осіб, засуджених на строк до п’яти років, а також, за посадові, господарські й деякі воєнні злочини. Під амністію потрапили вагітні жінки, неповнолітні (віком до 18 років) та жінки, що мали дітей віком до 10 років. Амністія не поширювалася на політв’язнів, засуджених за “контрреволюційну діяльність”. Того ж року розпочалася реабілітація незаконно репресованих людей, а влітку-восени перші з них повернулися з таборів та заслання. Восени 1953 р. ліквідовано інструменти масових чисток і терору – військові трибунали і Особливу нараду МВС, яка мала право застосовувати в адмінпорядку висилку, заслання й ув’язнення. У 1954 р. створено Комісію Президії ЦК КПРС для розслідування злочинів Сталіна в 1936-1939 рр., а в 1955 р. ухвалюється положення про прокурорський нагляд. З високих трибун пролунало запевнення, що законність і охорона прав громадян – найважливіша основа розвитку та зміцнення радянської держави. Другий етап десталінізації тривав з початку 1956 р. до осені 1961 р. Він проходив під знаком ХХ з'їзду КПРС у лютому 1956 р., на якому вперше прозвучала з вуст М.Хрущова критика “культу особи” Сталіна. Ця критика не зачіпала системних засад тоталітарного режиму і причин, які породили необмежену диктаторську владу Сталіна. Усе ж з'їзд пришвидшив процес десталінізації. У березні 1956 р. Рада міністрів СРСР прийняла постанову “Про додаткове зняття з обліку деяких категорій спец поселенців”, у травні – “Про зняття обмежень по спецпоселенню з членів сімей українських та білоруських націоналістів, що звільняються із заслання на поселенні”. На початку 50-х років на спец поселенні перебувало понад 171,5 тис. “оунівців”. До кінця 1956 р. з таборів та спец поселення звільнено понад 60 тис. осіб, однак не всім дозволялось повертатися у західні області України. У липні 1956 р. за рішенням Президії Верховної Ради УРСР Ленінський і Сталінський райони Львова було об’єднано в один – Ленінський. Того ж місяця у пресі з'явилося перше повідомлення про реабілітацію українських письменників, що стали жертвами сталінського терору. Розпочалася кампанія за реабілітацію таких видатних діячів української культури, як драматург М.Куліш, режисер Л.Курбас, кінорежисер О.Довженко. Припинилися нападки на В.Сосюру, інших опальних літераторів. Політика М.Хрущова по – різному сприймалася в Україні. Багато людей були приголомшені інформацією про злодіяння Сталіна. У певної частини громадян з'явилися надії на зміну жорстокого режиму. Партійне керівництво УРСР не виявляло ініціативи у викритті справжнього обличчя Сталіна, а отже й тих, хто прославляв його найголосніше. Водночас у Президії ЦК КПРС почала оформлятися опозиційна цьому курсові група, передусім із числа недавнього оточення Сталіна. Вони вважали, що Хрущов у викритті сталінських злодіянь зайшов надто далеко і його слід замінити на посаді першого секретаря ЦК, а то й заарештувати. Однак підтримка Хрущова з боку більшості членів ЦК ( поміж них і члена Президії ЦК КПРС, першого секретаря ЦК КПУ О.Кириченка), а також армії і КДБ перешкодили групі В.Молотова, Л.Кагановича, Г.Маленкова, Д.Шепілова та інших добитися бажаних змін. У червні 1957 р. на пленумі ЦК усіх членів групи було усунуто від керівних партійних і державних посад. Поразка ортодоксів дозволила проводити курс на подальшу лібералізацію суспільства. Третій етап десталінізації тривав з кінця 1961 р. до осені 1964 р. і був пов’язаний з ХХІІ з’їздом КПРС у 1961 р. та масштабнішою критикою культу особи Сталіна. Цього разу йшлося про злочини не тільки Сталіна, а й його оточення. Саме тоді вперше була оприлюднена правда про злочинну діяльність Л.Кагановича в Україні, а час його секретарювання у 1947 р. названо “чорними днями” для республіки. З’їзд підтвердив курс на відновлення законності й розширення соціалістичної демократії. Важливе значення в ідейному розмежуванні із сталінщиною мало положення про переростання диктатури пролетаріату в загальнонародну організацію суспільства. Хоча зрозуміло, що збереження командно-адміністративної системи, навіть у лібералізованому її варіанті, вихолощувало реальний зміст “загальнонародної держави”. Певні зміни у функціонуванні політичної системи тільки намічалися. Більшу увагу було звернуто на роль представницьких органів влади, розширення повноважень Рад депутатів трудящих. Профспілкам надавалося право законодавчої ініціативи і передавалися окремі функції, що раніше належали державним органам. Саме тоді було порушено питання про здійснення принципу виборності, підзвітності керівних працівників, поступово поширення його на всіх керівників державних і громадських організацій. Однак у цілому механізм державно-політичного управління діяв по – старому, зберігаючи тоталітарний характер. Учасники ХХІІ з’їзду КПРС одностайно висловилися за те, щоб винести саркофаг із труною Й.Сталіна з мавзолею на Красній площі. Після з’їзду повсюди у містах демонтували пам’ятники Сталіну. Указом Президії Верховної Ради УРСР сталінську область перейменовано в Донецьку, місто Сталіно – в Донецьк. Продовжувався процес реабілітації репресованих українських письменників, митців, учених. За роки хрущовської “відлиги” були реабілітовані окремі партійні, державні, військові діячі, розстріляні в 30-і роки, поміж них і члени забороненої компартії Західної України. Так крок за кроком розвінчувався образ “великого вождя”, створений апаратом пропаганди. Але процес десталінізації здійснювався непослідовно, часто підпорядковувався тактичним політичним потребам і розрахункам, що відображало як перехідний характер хрущовського правління, так і суперечливу натуру самого реформатора. Зміни в суспільно-політичному житті країни відбувалися складно і суперечливо. Розпочаті реформи не підкріплювалися глибинними демократичними перетвореннями, а це зводило нанівець усі прогресивні починання. За цих умов у верхніх ешелонах влади поступово готувалося усунення Хрущова під прикриттям захисту інтересів партії і держави, але за цим виразно проглядались особисті інтереси і надії деяких представників партійного керівництва. І коли в жовтні 1964 р. ними було підготовлено і скликано пленум ЦК КПРС, з його трибуни на Хрущова у доповіді Суслова полилася злива звинувачень у багатьох прорахунках, відповідальність за які, природно, мав нести не тільки він, а й усе тодішнє керівництво партії і держави. Та мету пленуму було досягнуто – М.Хрущова увільнено з посади першого секретаря ЦК КПРС і Голови Ради міністрів СРСР. Першим Секретарем ЦК обрано Леоніда Брежнєва, головою радянського уряду – Олексія Косигіна. Падіння Хрущова обірвало реформи, які лібералізували та гуманізували радянське суспільство.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Десталінізація» з дисципліни «Новітня історія України»
