Як засіб боротьби проти українського незалежницького руху тоталітарний режим широко застосовував масові депортації сімей і родин учасників підпілля у північні та східні регіони СРСР. Уже наприкінці 1944 р. за постановою Державного Комітету оборони СРСР із західних областей України було вивезено на спецпоселення в Комі, Архангельську, Мурманську і Кіровську області 30 тис. осіб. У червні 1945 р. виселено ще майже 25 тис. Людей вивозили не тільки за постановами державних органів СРСР, але й республіканських каральних служб. Наказ НКВС УРСР від 25 лютого 1946 р. посилював покарання за підтримку УПА – за це виселяли цілі села або частину їх. Загалом у 1946 р. депортовано 2612 сімей чисельністю 6650 осіб. Наймасовіші вивезення припали на 1947 рік. Для проведення акції створено оперативний штаб, що дислокувався у Львові. Зі східних областей прибули оперативні працівники, призначені начальниками ешелонів, а також понад 20 тис. офіцерів і солдатів військ міністерства внутрішніх справ. Депортація розпочалася 21 жовтня 1947 р. вночі у містах і вдосвіта в селах. Усього тоді було виселено майже 78 тис. осіб, у тому числі майже 19 тис. чоловіків, понад 35 тис. жінок і 22 тис. дітей. Їх вивезли у 44 залізничних ешелонах. Депортації родин учасників підпілля продовжувалися у 1948-1952 рр. За 1948 р. було вивезено 1224 особи, за 1949 р. – 2367. У 1951 р. режим почав практикувати виселення сімей учасників оунівського підпілля також у східні та південні області УРСР. Виселяли і вивозили до Сибіру, на Північ не лише членів ОУН і УПА, їхніх родичів, а й за інші "провини". У віддалені райони СРСР вивозили тих, хто ухилявся служити в лавах Червоної армії, котрі відмовлялися вступити до колгоспів, а також за релігійні переконання. Загалом за 1944-1952 рр. із західних областей України ( крім Закарпатської області) виселено майже 66 тис. сімей загальною кількістю 203 тис. осіб. Репресій зазнали представники національних меншин Закарпаття, насамперед угорці та німці. Наприкінці 1944 р. військами НКВС з охорони тилу Червоної армії було затримано і відправлено в пункти для військовополонених майже 20 тис. чоловіків віком від 18 до 50 років угорської і німецької національностей Закарпаття. Очевидці свідчать про непосильну працю та жахливі умови утримання цих людей у Свалявському та Старосамбірському таборах, де значна частина інтернованих загинула. Репресивні акції зачепили також польську інтелігенцію, яку теж звинувачували у співробітництві з німецькими окупаційними властями, в участі й підтримці польського націоналістичного підпілля. Лише у Львові в січні 1945 р. органи НКВС заарештували 725 поляків, у тому числі 14 професорів, 6 лікарів, 20 інженерів, 3 артистів, 5 ксьондзів. Чимало співробітників радянських репресивних органів чинили свавілля та безчинства, вдавалися до безпідставних арештів, побиття арештованих, вилучення майна, фальсифікації слідчих справ тощо. Партійні органи, засуджуючи у постановах таті дії, насправді несли головну відповідальність за них, як і органи НКВС-НКДБ. Саме це було однією з головних причин масового терору. Причому одночасно влада намагалася досягти дві мети: по-перше, покінчити з тими, хто свідомо підтримував повстанський рух, по-друге, залякати решту населення, щоб воно покірно виконувало політику режиму. Практично відразу після зайняття західних земель України Червоною армією тут розпочалися арешти і звільнення з роботи місцевої інтелігенції. Репресії проти національно свідомої її частини тривали аж до смерті Сталіна. У Львівському державному університеті за час з вересня 1947 р. до квітня 1948 р. було звільнено як політично неблагонадійних, а також частково виселені вглиб СРСР 37 професорів, доцентів і асистентів. У 1948-1950 навчальному році з вищих навчальних закладів Львова за політичними мотивами було звільнено ще 53 викладачів. Масові репресії зачепили також студентів. Традиційно першими постраждали ті, хто відмовлявся вступити до комсомолу, відвідував церкву, читав заборонену літературу, а також ті, хто мав родичів серед засуджених і депортованих, та чиї батьки зволікали зі вступом до колгоспу. Загалом, за офіційними радянськими даними, протягом 1944-1952 рр. у західних областях України репресіям було піддано до 500 тис. осіб, у тому числі заарештовано понад 134 тис., вбито більш як 150 тис., вислано за межі УРСР без права повернення понад 203 тис. осіб. На початку 50-х років українці становили п’яту частину в’язнів ГУЛАГУ. В таборах їх налічувалося 362,6 тис., в колоніях – майже 143,6 тис. осіб. Серед спецпоселенців вони своєю чисельністю поступалися лише чеченцям, а серед засланих і висланих – лише росіянам. На 1 січня 1953 р. кількість спецпоселенців “оунівців” досягла 171,6 тис. осіб. Найбільше з них перебувало в Хабаровському та Красноярському краях, Іркутській, Томській областях, у Казахстані. За офіційними даними, українське підпілля вчинило 14,5 тис. диверсій і терористичних акцій, в яких загинуло не менш як 30 тис. функціонерів комуністичного режиму, військовослужбовців, місцевих жителів. Як бачимо, репресії сталінського режиму були явно неадекватними і в десятикратних розмірах перевищували дії ОУН і УПА, що виборювали право на національну незалежність. До того ж стає очевидним, що владні структури самі провокували збройну боротьбу. Отже, у повоєнний період сталінський тоталітарний режим приніс на західноукраїнські землі масовий терор, особливість якого полягала в тому, що він планувався і спрямовувався на державному рівні. Насадження і підтримання страху було органічною складовою сталінської тоталітарної системи.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Депортації і репресії» з дисципліни «Новітня історія України»
