Придушення українського національно-визвольного руху
Політична ситуація, з якою радянський режим з перших днів свого повернення зіткнувся в західних землях України, помітно відрізнялася від того, як вона висвітлювалася в більшовицьких засобах масової інформації. В них національний рух характеризувався як рух одиниць, купки політичних діячів, що зв’язані з німецькими окупантами і не користуються підтримкою основної маси населення. Однак насправді все виглядало зовсім інакше. ОУН і УПА мали в західних областях України досить широку і масову підтримку з боку місцевого населення. На початку 1944 р. УПА поділялася на чотири групи: УПА – Північ, УПА – Захід, УПА – Південь, УПА - Схід. Кожна з груп ділилася на воєнні округи, а вони в свою чергу – на тактичні відтінки. З наступом Червоної армії на західні землі України УПА закликала до “повного визволення українського народу з-під московсько-більшовицького та німецького гніту”. Свою мету вона вбачала в побудові самостійної, соборної української держави. У дослідників через брак достовірних джерел досі немає єдиної думки щодо чисельності УПА у цей час. Одні вважають, що на початку 1944 р. кількість бійців УПА сягала до 100 тис. Інші доводять що під зброєю було близько 45 тис. осіб. Окрім цього, по селах і містечках було чимало підпільників і симпатиків ОУН і УПА. До складу головного проводу ОУН входили Р.Шухевич (“Тур”), Д.Маївський (“Тарас”), Р.Волошин (“Павленко”), М.Арсенич ( “Михайло”), Д.Грицай (“Перебийніс”), М.Прокоп (“Володимир”),Р.Кравчук (“Петро”), Д.Клячківський (“Охрім”), В.Кук (“Леміш”), Д.Ребет (“Орлян”), О.Логуш (“Іванів”). Тоді ж повністю сформувалася Головна команда УПА. Повстанський штаб було розташовано біля м.Миколаєва на Львівщині. Провід ОУН очолив Роман Шухевич. З листопада 1943 р. він був головнокомандуючим УПА. На початку 1944 р. в УПА вже були добре вишколені та озброєні загони, які могли виконувати важливі бойові завдання. У середовищі УПА, яка перетворилася у всеукраїнську надпартійну збройну силу, визріла ідея об’єднання всіх політичних формувань, незалежно від ідеологічної та світоглядної орієнтації у представницький орган керівництва визвольною боротьбою українського народу. У липні 1944 р. біля села Недільня на Львівщині відбувся Великий збір представників регіонів України різних політичних сил та орієнтацій. Він проголосив утворення Української головної визвольної ради, ухвалив устрій тимчасового українського парламенту, обрав керівні органи. Президентом УГВР обрано колишнього члена Центральної Ради Кирила Осьмака. Генеральний Секретаріат (уряд) і міністерство військових справ очолив Р.Шухевич. Збір затвердив постанови надзвичайного збору ОУН(Б) 1943 р., який проголосив курс на демократизацію, скасував принцип однопартійності у суспільстві та державі і таким чином суттєво трансформував програму ОУН, зробив її прийнятною для широкого загалу України. Зміцнення УПА проходило на тлі великих успіхів Червоної армії. На початку лютого 1944 р. Перший український фронт генерала М.Ватутіна захопив Рівне і Луцьк. Другий український фронт дійшов до Ясс, а третій і четвертий вели успішні наступальні бої на півдні України. Услід за військами Червоної армії прибували партійні та радянські працівники, які поновлювали тоталітарний режим. Це означало, що збройний конфлікт між УПА та сталінським режимом ставав неминучим. Радянські каральні органи передусім взялися за ліквідацію оунівського підпілля в центральній та південній Україні. Станом на 5 березня 1944 р. органи НКВС-НКДБ там викрили 196 осередків ОУН(Б). Першим кроком, котрий віщував у недалекому часі рішучі дії проти УПА, стало звернення Президії Верховної Ради, Раднаркому УРСР і ЦК КП(Б)У від 12 лютого 1944 р. “До учасників так званих “УПА” та “УНРА”. В ньому пропонувалося рядовим воякам обох збройних формацій скласти зброю і припинити боротьбу з радянською владою. У випадку невиконання цієї вимоги, на них чекали суворі кари. У відповідь на це звернення керівні структури ОУН і УПА розгорнули широку контрпропаганду. Більше того, саме у лютому 1947 р. дії загонів УПА – Північ у тилу Червоної армії стають все помітнішими. Однак, мабуть, поранення генерала армії М.Ватутіна повстанцями, що сталося на Рівненщині 29 лютого 1944 р., підштовхнуло радянську сторону до активних дій проти УПА. У середині березня 1944 р., створено оперативний штаб НКВС по боротьбі з ОУН-УПА в Рівному. До цього штабу прибули високі чини НКВС-НКДБ – генерали С.Круглов та І.Сєров. Навесні 1944 р. на територію Західної України стягнуто значну кількість внутрішніх військ, задіяно танки і бронепоїзди. Для придушення повстанського руху залучено 1-у партизанську дивізію ім.С.Ковпака, котра була підпорядкована НКВС. Радянська тактика боротьби з повстанцями у 1944 р. найчастіше зводилася до оточення загонів УПА переважаючими добре озброєними військовими силами з метою їх повного розгрому. При цьому чи не кожного разу йшлося не тільки про розгром упівських загонів, а насамперед про фізичне винищення бійців. В інформації М.Хрущова Й.Сталіну про хід боротьби з “українсько-німецькими націоналістами” повідомлялося, що “з часу визволення західних областей від німецьких загарбників до 1 червня 1945 р. вбито бандитів – 90 275, взято в полон – 93610 і з’явилося з повинною – 40395”. Отже, разом “нейтралізовано” 224280 “бандитів”. Ці дані викликають сумнів, вони є значно перебільшеними, адже партійні органи УРСР намагалися в такий спосіб показати свої “успіхи і перемоги”. Вирішальним у боротьбі з повстанським рухом радянське керівництво вважало 1946 р. На 10 лютого були заплановані вибори до Верховної Ради СРСР. Комуністичному режимові було вагомим показати відсутність у західних областях політичної опозиції. Напередодні виборів населені пункти були блоковані військами. По селах проводилися облави. Обстежувалася кожна хата і господарські будівлі. Викривалися криївки. Знайдених повстанців часто знищували на місці. Велике насичення військ і спецпідрозділів змусило керівництво УПА міняти тактику. Якщо до 1946 р. застосовувалася тактика дії великими силами ( сотні, курені), то після того стали використовувати менші частини (роти, рої). За бойовими одиницями закріплювалася певна територія. Це робило загони рухомішими і вони несли менші втрати. Головною тактикою УПА стала партизанська війна. Загони УПА використовували такі форми боротьби, як напад, засідка, рейди. Повстанці вдавалися до терористичних актів, саботажу. На початку 1947 р. боротьба з національним рухом перейшла до компетенції органів держбезпеки. Майже 2 тис. винищувальних батальйонів, у яких налічувалося 35 тис. бійців, було передано до МДБ УРСР. У лютому того року міністерство держбезпеки УРСР “вдосконалило” методику знищення керівництва УПА. Для цих цілей виділено 1094 засекречених оперативних працівників МДБ. Знищення керівництва УПА і ОУН мали на меті деморалізувати особовий склад підпільників, а також крайових провідників. У квітні 1947 р. у Львові за участю Л.Кагановича і М.Хрущова відбулася нарада відповідних служб усіх західних областей з питань боротьби з національним рухом. Начальники обласних управлінь МДБ звітували про успіхи, наводили цифри знешкоджених “бандитів”. Л.Каганович і М.Хрущов у виступах закликали покінчити з націоналістичним підпіллям. Небажання і невміння тоталітарно мислячих керівників шукати політичні засоби розв’язання конфлікту, покладання надії на силові прийоми призвело до ще більшого ускладнення обстановки в західних областях України. За умов загострення напруження у світі, початку “холодної війни”, з одного боку, й утвердження всевладдя органів держбезпеки у регіоні – з другого, дало підстави сталінській тоталітарній машині розгорнути свої титанічні можливості на повну потужність. Органи держбезпеки та внутрішніх військ діяли як завойовники, грубо нехтуючи будь-які норми законності. Своїм завданням вони вважали не тільки знешкодження збройного опору ОУН і УПА, а й залякування населення. І це робилося методами грубого тиску: оголошення сіл “бандерівськими”, фальсифікаціями карних справ, прилюдним демонструванням убитих повстанців, спаленням та вирубанням лісових масивів тощо. Кожні десять днів – 5, 15, 25 числа поточного місяця обкоми партії подавали в ЦК КП(б)У інформацію про хід боротьби з національним рухом. У цих повідомленнях описувалися методи боротьби: використання агентів, перебіжчиків, особливо влаштування нічних засідок, у тому числі й малопомітних з 1-3 чоловік, оточення схронів і закидання їх гранатами, палення будівель, запідозрення на предмет перебування у них “бандитів” і т.д. Каральні операції супроводжувалися масовими жорстокими репресіями. У серпні 1944 р. після бою із загоном повстанців відділ НКВС спалив село Пирятин Жовківського району на Львівщині. При цьому розстріляно 50 мешканців. Того ж місяця було оточено село Сеньковичі біля Рави-Руської, яке було спалене, а чоловіче населення розстріляне. Таких прикладів можна навести десятки. Сталінський режим вдавався і до таких заходів, як прилюдне здійснення смертних вироків, винесених засудженим воякам УПА і членам ОУН. У грудні 1944 р. в західні області України прибула виїзна сесія Воєнної колегії Верховного Суду УРСР, котра засудила 23 активних членів ОУН до смертної кари. Вироки виконувалися на площах міст і сіл. Для цього спеціально збирали міських жителів. У Дрогобичі на страту членів ОУН зібрали біля 13 тис. людей. Використовувався весь багатющий досвід “таємної війни”, навіть створення псевдобандитських загонів та боївок для полегшення розкриття справжніх повстанських схованок. Станом на 20 вересня 1945 р. в західних областях України діяло 156 псевдобандерівських груп із загальною кількістю учасників у них 1783 особи. У 1948 - 1949 рр. проти повстанців кинуто чотири дивізії МДБ УРСР. Операцією особисто керував міністр держбезпеки республіки М.Ковальчук. Війська блокували великі території, на яких діяло збройне підпілля. Сталися численні сутички між підрозділами МДБ УРСР та загонами повстанців. Обидві сторони зазнали значних людських втрат. За 1949 р. у Станіславській області вбито 740 і заарештовано 1002 повстанців. У Дрогобицькій області відповідно 707 і 303 особи. Постійно перебував у фокусі інтересів НКДБ Роман Шухевич. Спецслужби почали проводити заходи щодо ліквідації головного командира УПА. Це стосувалося й інших діячів повстанського руху. Чекісти вперто йшли по слідах Р.Шухевича, його пошук вели досвідчені “спеціалісти”. 5 березня 1950 р. одна із багатьох операцій МДБ, загальне керівництво якою здійснював генерал-лейтенант П.Судоплатов, начальник спецуправління МДБ СРСР, завершилася успіхом. У селі Білогорша під Львовом конспіративна квартира, де в той час перебував Р.Шухевич, була оточена спецгрупою чекістів. Внаслідок перестрілки головний командир УПА був убитий. Після загибелі Р.Шухевича рух опору пішов на спад, але повністю не припинився. Тоталітарному режимові довелося майже десять років боротися проти ОУН і УПА. Закінчення Другої світової війни і початок холодного протистояння сприяли зміцненню міжнародних позицій СРСР. Розрахунки керівників ОУН і УПА на допомогу західних держав не справдились: УПА залишилася самотньою у конфлікті з тоталітарним режимом. У кінці 40-х і на початку 50-х років УПА зіткнулася з нестачею зброї і боєприпасів. Арешти значної частини підпільників ОУН ослабили політичний вплив, а знищення багатьох керівників УПА розладнало координацію бойових дій. Із суцільною колективізацією початку 50-х років і зубожінням селян загострилася проблема харчування. Все це привело до психологічного зриву багатьох членів та провідників ОУН і УПА. Із загибеллю командира УПА Романа Шухевича практично припиняється організована боротьба, але розрізнені збройні виступи ще продовжувалися до середини 50-х років. Тоталітарному режимові ціною жорстоких репресій і великої переваги у військових силах вдалося придушити український повстанський рух.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Придушення українського національно-визвольного руху» з дисципліни «Новітня історія України»
