Урегулювання територіальних питань та зміни у складі населення України
Найважливішим для українців територіальним питанням, що було розв’язане у заключний період війни, стало приєднання західних областей України до УРСР. Й.Сталін переконав президента США Ф.Рузвельта і прем’єр міністра Великобританії У.Черчілля погодитися на це приєднання, мотивуючи тим, що на цих територіях українці складають більшість населення. В результаті у 1945 р. на Ялтинській конференції було вирішено провести кордон між Польщею і Україною по так званій “лінії Керзона”. Чому ж Сталін так наполягав на включенні Західної України? На думку канадського історика Ореста Субтельного, зовнішнім виправданням цього було те, що немає нічого природнішого, як возз’єднання пригноблених західних українців зі своїми братами у Радянській Україні. Проте оскільки сумнівно, щоб Сталін переймався інтересами українців, то, очевидно, певну роль тут відіграли його власні політичні цілі. Поляки були неспроможними протистояти йому у військовому відношенні, тому Сталін просто не відчував потреби повертати їм Галичину й Волинь. До того ж, оволодівши Галичиною, СРСР дістав вигідну стратегічну позицію щодо Польщі, Угорщини та Чехословаччини. І нарешті, Сталіну не терпілося розгромити український націоналізм, а для цього він мав загасити його вогнище в західних областях України. Урегулювання територіального питання з Польщею передбачало також обмін населенням. 9 вересня 1944 р. Польський Комітет Національного Визволення і уряд УРСР підписали угоду про обмін населенням. Стосувалася вона поляків – колишніх польських громадян, які проживали в західних областях України, і українців у південно-східних повітах Польщі. Згідно з угодою, обмін населенням мусив мати добровільний характер, однак обидві сторони на практиці прагнули позбутися із своєї території небажаної людності. Восени і взимку 1944 р. до УРСР виїхала частина населення за бажанням (близько 40 тис. осіб). Однак переважна більшість українців не бажали залишати свої домівки, справедливо вважаючи Лемківщину, Надсяння і Холмщину своєю споконвічною землею. Натомість прокомуністична польська влада вдалася до примусу. До виселення було підключено Польське військо, міліцію, уряд безпеки. Почався терор проти українського населення, масові вбивства, підпали цілих сіл. З великою жорстокістю діяли також польські підпільні збройні формування. У березні 1945 р. один з таких підпільних загонів напав на село Павлокому Перемишльського повіту, де було вбито 365 людей. У квітні того ж року подібна трагічна доля спіткала жителів села Пискоровичі Ярославського повіту. Із спогадів очевидців випливає, що особливою жорстокістю відзначалися звичайні польські бандити, для яких була одна мета: вбивати українців і грабувати їхнє майно. Незважаючи на моральний тиск, масові вбивства і залякування, значна частина українського населення і надалі не погоджувалася на переселення. Тоді польська адміністрація прийняла рішення силою заставити їх це зробити. У вересні 1945 р. в Надсяння, Холмщину і Лемківщину було направлено три дивізії піхоти Війська Польського. Головним завданням військових було виселення українців. У ході цієї акції військо, функціонери безпеки палили села, вбивали людей. Завдяки військовим загонам польській владі вдалося до початку серпня 1946 р. виселити до УРСР понад 480 тис. українців. За підрахунками польських істориків Г.Мотики і Т.Ольшанського в ході депортації 1944-1946 рр. загинуло з польських рук близько 6 – 7 тис. осіб, переважно цивільного українського населення. Однак виявилося, що навіть залучення війська до виселенської акції не забезпечило повної депортації всіх українців. У кінці 1946 р. на території Лемківщини, Надсяння і Холмщини ще проживало біля 200 тис.осіб української національності. Польське партійно-державне керівництво вирішило депортувати українців на західні і північні землі Польщі. 28 квітня 1947 р. оперативна група “Вісла” в кількості 20 тис. солдатів, функціонерів уряду безпеки та міліції розпочала депортацію українців. У ході акції “Вісла” жорстокими методами військо депортувало близько 150 тис. осіб. Це мотивувалося необхідністю розгрому загонів УПА, але насправді йшлося про усунення українців зі споконвічних етнічних земель та їх асиміляцію у польському середовищі. За угодою від 9 вересня 1944 р. розпочалося переселення із західних областей України поляків. До 1 вересня 1946 р. до Польщі виїхало 790 тис. осіб. Поляки виявилися не єдиною етнічною спільнотою, присутність якої на Україні різко зменшилася. До 1939 р. тут проживало близько 650 тис. німців, переважно нащадків колоністів ХVІІІ ст.. Побоюючись того, що вони можуть стати на бік своїх співвітчизників, що напали на СРСР, Сталін наказав евакуювати майже всіх німців до Середньої Азії. Аналогічна доля спіткала приблизно 200 тис. кримських татар. У 1944 р. Сталін, який вважав, що татари активно співробітничали з німцями, віддав наказ провести їх депортацію з Криму. Лише близько половини татар витримали подорож до Середньої Азії. Та найтрагічніша доля спіткала українських євреїв. Унаслідок нацистських екзекуцій з 2,7 млн. євреїв, що мешкали серед українців у 1930 – х роках, залишилося десь 800 тис. Німецьку окупацію пережили одиниці, але в повоєнні роки на Україну повернулися практично всі ті, хто свого часу евакуювався на схід СРСР. Перемога у війні створила умови для вирішення долі споконвічної української землі – Закарпаття. Коли у жовтні 1944 р. Червона армія визволила цей край від угорської окупації, створилася можливість для возз’єднання його з Україною. У листопаді 1944 р. таке рішення ухвалив І з'їзд Народних депутатів Закарпатської України у м.Мукачево. Уряд Чехо-Словаччини пішов назустріч прагненням закарпатців. 29 червня 1945 р. в Москві було підписано угоду між СРСР та Чехо-Словаччиною про Закарпатську Україну, за якою вона включалася до складу Української РСР. У 1947 р. укладено договір між СРСР і Румунією. Москва переконала уряд Румунії відмовитися від претензій на Північну Буковину. Відтак західноукраїнські землі з понад семимільйонним населенням та 110 тис. кв. км території стали складовою України. Після війни в Україні, й особливо в західних областях, відчувалася гостра нестача промислових робітників та спеціалістів. Для заповнення цих посад в Україну, особливо у міста, переселялися заохочувані радянською владою сотні тисяч росіян. Про швидко зростаючу їхню кількість говорить така статистика: якщо у 1939 р. в Україні проживало 4 млн. росіян, тобто 12 % від усього населення, то до 1959 р. – майже 7 млн., або 16 %. У цьому процесі суспільство України перетворювалося з багатофункціонального на переважно двонаціональне, в якому українська більшість існувала пліч-о-пліч із постійно зростаючою російською меншістю.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Урегулювання територіальних питань та зміни у складі населення України» з дисципліни «Новітня історія України»
