Керівництво ОУН у Кракові повязувало з німецько-радянською війною перспективу вирішення української проблеми. Воно сподівалося, що у збройному конфлікті зазнає поразки сталінський тоталітарний режим і стане можливим здійснити програмне завдання організації - відновити самостійну Соборну Українську державу. Щоправда, після розколу 1940р. в ОУН не було єдності щодо стратегічного союзника: прихильники А.Мельника дотримувалися недвозначної німецької орієнтації, крило С.Бандери вважало союз з Німеччиною тимчасовим, проголосивши на ІІ великому зборі з квітня 1941р. основним принципом "опору на власні сили українського народу". Обидва угруповання ОУН вважали можливим здійснити свої наміри за допомогою Німеччини. Тому вони брали участь у формуванні українських військових частин "Нахтігаль" і "Роланд", а в районі Кракова створювалися похідні групи для формування місцевих органів влади на території України. З початком німецько-радянської війни до Львова, Києва, Дніпропетровська, Харкова, Одеси рушили похідні групи ОУН загальною кількістю за одними джерелами 3 тис., за іншими - 5 тис. осіб для творення органів української влади. Однак, перші дні війни засвідчили безпідставність надій на досягнення самостійності з допомогою Німеччини. 30 червня 1941р., зразу ж після відступу радянських військ зі Львова, скликані керівниками ОУН-Б при підтримці батальйону "Нахтігаль". Українські національні збори прийняли рішення відновити державну незалежність України та сформувати національний уряд (Українське державне правління), головою якого став Ярослав Стецько, один із провідних діячів ОУН. Однак вище керівництво нацистської Німеччини мало зовсім інші плани щодо України. Події у Львові викликали лють у Гітлера. 5 липня 1941р. фюрер наказав рейхсфюреру СС Г.Гімлеру "привести до порядку цю банду", а "усіх членів організації Бандери негайно заарештувати". Відтак у Кракові були арештовані С.Бандера з групою провідників, а у Львові - Я.Стецько та кілька міністрів уряду. Усіх увязнили в концтаборі Заксенгаузен, а по всій Україні розпочалися арешти і розстріли членів ОУН бандерівського крила. ОУН-Б перейшла у підпілля під проводом Миколи Лебедя і розпочала підготовку власних збройних сил для боротьби з окупантами, розширення підпільної мережі. У той же час ОУН-М діяла більш обережно. Члени маршових груп, що прибули до Києва на чолі з Олегом Кандибою (Олежичем), зуміли провести своїх людей до міської адміністрації та фактично взяти її в свої руки. З ініціативи мельниківців у листопаді 1941р. в Києві було створено Українську Національну Раду на чолі з професором Величківським. Групі О.Кандиби (Ольжича) вдалося проникнути в різні організації і вона виливала на соціально-культурне життя міста. Зусиллями поетеси Олени Теліги вдалося створити Спілку письменників. Однак це тривало недовго. У лютому 1942р. гестапо провело арешти, серед заарештованих були І.Рогач та О.Теліга. Згодом їх розстріляли в Бабиному Яру. У 1942р. в концтабори і тюрми потрапили сотні членів ОУН, чимало було розстріляно. Однак оунівці, особливо в західних областях України, де соціальна база національного руху була ширшою, зуміли порівняно легко витримати репресії гітлерівців. Саме у західному регіоні України самостійницький рух Опору вже у 1941р. став набувати збройного характеру. Першим збройним націоналістичним формуванням, що застосувало партизанські методи боротьби, був загін Тараса Боровця, який взяв собі псевдонім Тарас Бульба. Він не був членом ОУН, перебував під впливом уряду УНР в еміграції. Користуючись тим, що війська Червоної армії відступами, а намці ще не створили окупаційної адміністрації, Т.Боровець створив досить чисельний загін української міліції. Дозволене німцями його формування називалося "Поліська Січ". Штаб Боровця знаходився у м.Олевськ. Велика територія у трикутнику Слуцьк-Гомель-Житомир опинилася під його контролем. Ситуація значно змінилася з приходом цивільної німецької адміністрації. У листопаді 1941р., ведучи переговори з керівництвом рейхскомісаріату "Україна", Боровець поставив вимогу визнати "Поліську Січ" українською військовою частиною. Він запропонував також організувати охорону Полісся і очистити ліси Чернігівщини від радянських партизанів. Проте всі його пропозиції було відхилено. Більше того, німці наказали розпустити міліцейські загони. Т.Боровець більшу частину загонів розпустив, а з групою однодумців пішов у підпілля. У 1942р., зважаючи на антинімецькі настрої населення і своїх вояків, а також намагаючись продемонструвати окупаційній владі військову силу своїх підрозділів, Бульба-Боровець розпочав дрібні операції проти гітлерівців. У травні 1942р. відбулася Почаївська конференція ОУН-М, на якій заступником А.Мельника і головою Проводу в Україні обрали О.Кандибу-Ольжича, прихильника антинімецького курсу. За його ініціативою мельниківці приступили до формування власних військових загонів, значно зріс їх приплив у бульбівські формування,. Мельниківці і бульбівці на Волині часто діяли в контакті. Мельниківці надали допомогу Боровцю кадрами, направили колишніх старшин армії УНР для штабної роботи та ін. За спогадами Т.Боровця, в квітні 1942р. в розпорядженні Головної команди вже діяли пять "летючих бригад" партизанів, кожна з яких складалася з "доброї бойової сотні вояків". Восени 1942р. швидко відбувалася радикалізація ОУН-Б на антинімецькій платформі. Адже гітлерівці встановили жорстокий терор в Україні, до того ж провели арешти серед бандерівців, Низові структури вимагали від Проводу дозволу розпочати партизанську боротьбу. Це спонукало Провід ОУН-Б діяти більш рішуче. За його вказівкою на початку жовтня 1942р. на Поліссі та Волині створено перші бойові відділи ОУН-Б під командою Сергія Качинського (Остапа). Поступово відділи зростали. Саме 14 жовтня 1942р. вважається днем створення Української Повстанської Армії. Зрозуміло, що ця дата є умовною, адже у жовтні 1942р. лише почалося формування УПА. Керівництво ОУН-Б, прагнучи зміцнити свій авторитет в українському націоналістичному русі й посилити вплив на широкі верстви населення окупованих районів, вжило заходів для розгортання антигітлерівської діяльності. Третя конференція ОУН-Б у лютому 1943р. прийняла рішення про перехід до збройної партизанської боротьби. Командувачем партизанськими відділеннями на Волині було призначено Романа Клячківського (Клима Савура). Навесні 1943р. збройні відділи ОУН-Б швидко зростали за рахунок молоді і поліцейських. Так, поліція Камінь-Каширського, Ковеля, Рівного, Дубна, Луцька в основному перейшла на бік націоналістів. ОУН-Б почала використовувати всі легальні можливості для підготовки військових кадрів. У Луцьку та деяких селах було організовано школи для підготовки військових кадрів низових організацій молоді, які існували під виглядом навчання сільськогосподарських робітників. Навесні 1943р. партизанські загони бандерівців, бульбівців, мельниківців значно активізували свої дії. На початку квітня бульбівці захопили районний центр м.Степань і залишили свій відділ у 300 чол. Німецькі гарнізони змушені були залишити Топоровицю, Людвипілля, Дорожну, Олики. У Крем’янці, Ковелі, Луцьку проведено операції звільнення з тюрем в’язнів. Німецька адміністрація ліквідована у сільських районах Мізоч, Острів, Шумськ, Кремянець, Верба. Служба безпеки Рейхскомісаріату 1 квітня 1943р. повідомляла в Берлін:"Напади здійснюються навіть серед білого дня. На трасі Житомир-Київ проїзд через лісову місцевість можливий лише з військовою охороною. Пересування авто стало вкрай небезпечним. Такі обставини негативно відбиваються на господарському житті. У багатьох районах німецьке управління більше не існує. Постійно здійснюються підпали лісопилень у відділенні "Ліс-дерево". У Рівненському повіті вбито вже близько 400 службовців. Робота в обробленні полів більш ніж у 500 державних господарствах Волині знаходиться у небезпеці, тому їхні показники будуть падати". Влітку 1943р. в українському повстанському таборі почалася боротьба за загальне лідерство. Переможцями вийшли більш численні бандерівці. Вони силоміць включили до своїх формувань підрозділи бульбівців і мельниківців. Це значно збільшило лави повстанців. До того ж у червні і серпні 1943р. на Волині проведено часткову мобілізацію чоловіків до УПА. Власне з літа 1943р. можна говорити про УПА як єдину партизанську формацію. Тоді від німців очищено велику територію трикутника Ковель-Рівне-Сарни. Деякими районами УПА володіла неподільно (селище Колки над р.Стир, що на Поліссі). Хоча УПА контролювалася ОУН-Б, серед її членів були люди різноманітних політичних та ідеологічних переконань. Більше того, вона потребувала підтримки широких мас у боротьбі як проти німецької, так і радянської влади. Багато чого з націоналістичної ідеології, зокрема концепція диктатури, не могло привабити колишніх радянських громадян, які пережили тяжкий досвід партійної диктатури. Отже, конче необхідним був перегляд ідеології та політичної програми ОУН-Б. На ІІІ надзвичайному Великому зборі(серпень 1943р.) ОУН-Б засудила більшовицьку та фашистську програми та політичні концепції і запропонувала систему вільних народів у власних самостійних державах, як "єдиного ладу, який дасть справедливу розвязку національного і соціального питання" у цілому світі. Нова соціальна програма бандерівців в основному не відрізнялася від попередніх, але вона наголошувала на потребі різноманітного соціального забезпечення, участі робітників в управлінні, змішаній економіці, праві вибору фаху й місце праці та вільних торговельних спілках. ОУН-Б підтвердила, що бореться за свободу друку, слова та думки. Попередня національна політика, суть якої зводилася до гасла "Україна для українців", була відкинута заради прав національних меншин. ОУН, досі вважаючи себе єдиною національною силою в політичній сфері, визнала право на існування інших політичних течій і партій. Змінилася також керівна структура ОУН: одноосібне керівництво було замінене колективним. Було обрано Бюро проводу з трьох осіб (Р.Шухевич, З.Матла та Д.Маївський). Улітку 1943р. ОУН стала формувати озброєні загони в Галичині, які з тактичних міркувань виступали під назвою Українська народна самооборона. З кожним місяцем вплив окупантів танув на очах. Німецький чиновник констатував:"1943 року Галичина мала подвійне обличчя. Вдень правила, як і досі, німецька адміністрація. А вночі весь край - поза містами, немов островами - був охоплений Українською Повстанською армією: по лісах - вправи із стрільби та спорудження сховищ, на шляхах - транспортування боєприпасів, передислокація з=єднань, постійні контролі і патрулі, по селах - постой війська, яке годувала людність...". УПА розрослася у велику силу. Саме наприкінці 1943 - у першій половині 1944рр. вона досягла апогею сили. Точних даних про її чисельність немає. Архівні документи ОУН та УПА, що частково збереглися на Заході, засвідчують, що армія налічувала на кінець 1943р. близько 20 тис.чоловік, сягнувши на весну 1944р. 25-30 тис.бійців. Це не означає, що чисельність УПА завжди була сталою. Вона постійно змінювалася залежно від обставин. На той час у складі УПА вже були навчені та озброєні загони, здатні виконувати складні завдання. Німецька адміністрація, стривожена активністю УПА, вирішила розгромити її основні сили. Окремі військові операції переросли у великий серпневий наступ. Проти повстанців було кинуто 10 тис.німецьких жандармів, 10 моторизованих батальйонів з артилерією, 50 танків, 27 літаків. У ході боїв і сутичок (у липні їх було 35, у серпні - 24) було вбито й поранено 1237 вояків УПА. Німці втратили понад 4 тис. вбитих і поранених солдатів та офіцерів. Виконати поставлене завдання - розгромити УПА - гітлерівцям не вдалося. Боротьба тривала. Загалом у липні-листопаді 1943р. УПА провела 120 боїв, знищивши, за неповними даними, 4,5 тис.солдатів противника. Втрати повстанців становили 1,6 тис.бійців. Намагаючись одноосібно утвердитися на Волині, УПА вела також бойові дії проти радянських партизанів та загонів Армії Крайової. Як зазначає Я.Ісаєвич, УПА спершу намагалася уникнути "третього фронту" - з поляками. Однак конфлікт з польським підпіллям став неминучим, оскільки воно відстоювало відновлення панування Польщі у Західній Україні, а польський еміграційний уряд, що діяв у Лондоні, навіть не захотів пообіцяти українцям автономії в післявоєнній Польщі. Керівники окремих повстанських загонів, на базі яких створювалася УПА, вирішили усунути польські бази й польське підпілля з теренів, які мали стати їхньою операційною базою. Напади на польські села, жорстокі вбивства частини населення мали на меті тероризувати і змусити до втечі інших. Участь місцевої людності, зумовлена соціальними конфліктами, надавала протистоянню рис безпощадної селянської війни. Хоч в основному її спровокували ті, хто зробив волинських поляків заручниками плану відновлення на українських землях влади Польщі, нема і не може бути ніякого виправдання вбивством невинних людей, катуванням і знущанням, виявом садизму і жорстокості. Але за злочини відповідають тільки ті, що їх вчинили, а не український народ і його збройні формування". Безглуздо й несправедливо кожне вбивство українця приписувати "польським шовіністам", а кожне вбивство поляка - "українським націоналізмом". Цивілізоване людство відмовляється від засади колективної відповідальності, яка служить розпалюванню міжнаціональної ненависті. У ході конфлікту на Волині загинуло приблизно 40-60 тис. поляків, врятувалося втечею близько 40 тис. Українців загинуло не менше як кілька десятків тисяч. З осені 1943р. одноосібним "господарем" в націоналістичному русі в Західній Україні стала ОУН-Б. Її військовий орган став Головним штабом УПА, який дислокувався поблизу Львова. Очолив його Роман Шухевич("Тур", "Тарас Чупринка"). На нього Проводом ОУН було покладено й обовязки голови ОУН-Б. Одночасно з листопада, 1943р. Р.Шухевич став називатися головнокомандувачем військами УПА із званням генерал-хорунжий. Клим Савур зайняв посаду командира групи УПА "Північ", яка діяла на Волині та Поліссі. Переважну більшість особового складу УПА становили вихідці із волинського і галицького селянства, решта - з робітників та інтелігенції. Українське населення в своїй масі підтримувало УПА, надавало їй допомогу, в першу чергу продуктами. В етнічному плані УПА була національною військовою формацією, проте її командування намагалося залучити до повстанців представників інших народів, які через воєнні обставини опинилися в Західній Україні. У складі УПА діяли невеликі загони з грузинів, вірменів, литовців, татар, узбеків та ін. У 1944р. коли Червона армія вийшла на Правобережну Україну, проти німецьких акцій з боку УПА поменшало. У цей час за наказами Проводу ОУН УПА готувалася до тривалої боротьби за визволення України від тоталітарного сталінського режиму. І все ж у багатьох місцевостях збройні сутички з німцями не припинялися. Загалом у 1944р. відбулося близько сотні збройних сутичок між УПА і німецькими частинами. У липні 1944р. для консолідації боротьби українських політичних сил за самостіну соборну Українську державу був створений надпартійний центр - Українська головна визвольна рада (УГВР), яку очолив харків’янин К.Осьмак. На першому засіданні Ради було обрано Генеральний Секретаріат на чолі з Р.Шухевичем. УГВР ставила завдання згуртувати всі українські партії під прапором боротьби за незалежність Української держави, координувати їхню діяльність і організувати представництво українців на міжнародній арені. Отже, українська повстанська армія почала формуватися восени 1942р. У створенні військових сил, які влітку 1943р. одержали загальну назву УПА, брали участь практично всі націоналістичні течії: бандерівці, бульбівці, мельниківці. Функцію організатора УПА виконувала ОУН-Б. Порівняно з іншими підпільними рухами окупованої нацистами Європи, УПА являла собою щось унікальне, оскільки практично не мала чужоземної допомоги. Тому зростання її сили свідчило про відчутну масову підтримку з боку місцевого українського населення. Таким чином, радянські партизанські з’єднання і Українська повстанська армія були активним чинником загальноєвропейського антигітлерівського руху Опору і внесли свою лепту в розгром фашистської Німеччини. Однак із-за протиборства між ними антифашистський рух в Україні послаблювався, його сили нерідко витрачалися на братовбивчу боротьбу між собою.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Націоналістичні підпільні та збройні формування» з дисципліни «Новітня історія України»
