До 1941р. керівництво СРСР, розраховуючи в майбутній війні вести боротьбу на ворожій території, не подбало про підготовку організаторів підпілля і партизанської боротьби. Ця робота розгорнулася в ході війни, велесь поспішно і не завжди кваліфіковано. За перший рік війни на території України для партизанської і диверсійної роботи було залишено 3 500 груп. Однак переважна більшість слабо підготовлених до підпільної роботи груп були викриті та розгромлені гітлерівцями. Внаслідок цього партизанський рух і підпілля здебільшого творилися стихійно. Посиленню опору в Україні сприяла перемога Червоної армії під Москвою. Наприкінці 1941р. на Чернігівщині виникли партизанські загони О.Федорова, на Сумщині - С.Ковпака. Десятки невеликих загонів у прифронтовій смузі часто діяли у контакті з військовими частинами Південно-Західного та Південного фронтів. Усього у 1941р. утворилося близько 90 загонів, які поступово розгортали боротьбу з окупантами. Вони діяли на півночі України і за браком зброї, вибухівки рідко вдавалися до масштабних операцій із захопленням населенних пунктів чи залізничних вузлів. Як правило, діяли непомітно, переважно вночі, влаштовували засідки на шляхах сполучення, нападали на слабозахищені об’єкти. Швидко пересуваючись, загони і групи ухилялися від зіткнень з переважаючим противником. І все ж дії радянських партизанів відволікали сили вермахту. Вже у 1941р. командувач групи "Південь" змушений був кинути проти них близько 50 тис. солдатів фронтових частин. Захоплених партизанів вішали або розстрілювали, нищили їхні сім’ї, палили села. Прагнучи налагодити централізоване керівництво партизанським рухом, ДКО 30 травня 1942р. створив при Ставці Центральний штаб партизанського руху, начальником якого було призначено першого секретаря ЦК КП Білорусії П.Пономаренка. В червні 1942р. почав діяти Український штаб партизанського руху (УШПР), який очолив генерал Т.Строкач. Наприкінці серпня - на початку вересня 1942р. у Москві відбулася нарада командирів і комісарів партизанських з=єднань. Україну представляли Ковпак, Сабуров, Строкач, Федоров. Учасники наради схвалили пропозицію щодо проведення глибоких рейдів на Правобережжя, де вплив радянських підпільних і партизанських груп був слабким. У жовтні 1942р. в рейд на Правобережну Україну вирушили з’єднання С.Ковпака і О.Сабурова. Партизани переправилися на правий берег Дніпра і за місяць пройшли з боями 750 кілометрів. Наприкінці 1942р в Україні вже діяло 5 партизанських з’єднань і близько 900 дрібних загонів. Крім цього, радянське воєнне командування закинуло за лінію фронту в Україну чимало диверсійних та розвідувальних груп. Багато неприємностей завдавали нацистам також підпільні організації, діяльність яких охопила не лише лісові регіони України, а й степові. Підпільники розповсюджували листівки, у яких інформували населення про події на фронтах, займалися зривом відправки молоді до Німеччини, організовували саботажні акції і диверсії на підприємствах. Серед підпільників було немало молоді, у тому числі учнівської та студентської. Одна з найвідоміших молодіжних підпільних організацій України - "Партизанська іскра", виникла у селі Кримки Миколаївської області. Очолював організацію вчитель В.Моргуненко. У лютому 1943р. група була викрита, а її учасники стали жертвами жорстокої розправи. Вони поповнили мартиролог мучеників антинацистського опору в Україні. Найвищої напруги антигітлерівська боротьба набула в Україні у 1943р. Незважаючи на тяжкі втрати, чисельність радянських партизанських загонів зростала. У квітні 1943р. лише ті з них, які мали звязок з Українським штабом партизанського руху налічували до 30 тис.чол. На той час партизанські штаби організаційно зміцніли й набули значного досвіду. Загонам почали надсилати більше вибухівки, зброї, боєприпасів, а також мінно-підривну та радіотехніку. 1943 рік - глибоких рейдів радянських партизанських з’єднань на Правобережній Україні. Рейди планувалися у Центральному штабі партизанського руху і, крім суто, військових і пропагандистських цілей, передбачали нейтралізацію впливу на цій території ОУН та її збройних формувань. 12 червня 1943р. у рейд по західних областях України (Карпатський рейд) рушило з’єднання під командуванням С.Ковпака. В похід вирушило 1660 чол. Обійшовши Рівне з заходу, ковпаківці повернули на південний схід, а згодом на схід - до Збруча. З 12 червня по 8 липня, здійснюючи диверсії на залізничних магістралях Рівне-Сарни, Рівне-Ковель, Рівне-Львів, пустивши під укіс кілька ешелонів і підриваючи залізничні мости, з’єднання просувалося майже без боїв, за винятком дрібних сутичок з загонами УПА. Серйозні зіткнення розпочалися в районі містечка Скала на Тернопільщині, де, зосередивши великі сили, німці уперше намагалися зупинити ковпаківців. Розірвавши кільце оточення, з’єднання рушили на захід - до Карпат. З боями ковпаківці дісталися Карпат на Івано-Франківщині. Гітлерівці застосували авіацію. Над крутим обривом річки Маняви був втрачений партизанський обоз. Партизани залишилися без продовольства і боєприпасів. У рейді з’єднання зазнало тяжких втрат - майже 50% особового складу, загинув його комісар С.Руднєв. Решта з великими труднощами зібралася у наміченому пункті в лісах Житомирщини. Найвидатнішою операцією радянських партизанів була так звана рейкова війна під час Курської битви у липні-серпні 1943р. Попри всі запобіжні заходи гітлерівців українським партизанам вдалося надовго паралізувати рух на головних комунікаціях ворога, зруйнувавши залізничні мости й вузли - Шепетівський, Ковельський, Здолбунівський, Коростенський, Сарненський тощо. За радянськими даними, було знищено понад тисячу військових ешелонів й відтягнуто з фронту близько 100 тис.німецьких солдатів і офіцерів, що безперечно сприяло успіху Червоної армії на фронті."…Статистика довела перевагу радянської мінної техніки,- писав англійський історик Б.Хольмстон.- Цифри, страшні цифри втрат, є історичним свідченням бойових успіхів партизанів на мінному терені… Міни були вирішальною тактичною зброєю "малої війни". За підрахунками, зробленими 1946р. на підставі документів Українського штабу партизанського руху і його представництв при фронтах (облікових списків, особових справ, доповідних записок та ін., що на той час надійшли з різних формувань), а також інших відомств, зокрема НКВС, загальна чисельність партизан України становила понад 200 тис.чоловік. Під час війни наклали головою близько 60 тис.українських партизан. У партизанських лавах України воювали представники різних національностей. Серед них українці становили 50%, росіяни - 23, білоруси - 6, поляки - 2, євреї - 1%. Понад половину партизанів України - становили молоді люди віком від 17 до 30 років. Деякі дослідники висловлюють думки, що з усіх ворожих солдатів і офіцерів, знищених на Східному фронті, на партизанів припадає майже 18%, в тому числі на українських - 6%. Такі твердження ' перебільшенням, адже знищення противника у відкритих бойових сутичках не було основним завданням партизанів. Головне полягало в іншому - нанесення матеріальних збитків, дезорганізація тилу, диверсії на комунікаціях, важливих об’єктах тощо. Втім, загони часто-густо звітували в партизанські штаби про ліквідацію саме живої сили противника, причому часто в перебільшених розмірах. Те ж саме стосується кількості знищених партизанами танків і бронемашин, літаків і т.п. Виважену оцінку діяльності партизанів подали англійські історики Ч.Діксон і О.Гейльбрунн:"Збитки, завдані фашистській армії партизанами, зазначили вони,- не можна визначати лише кількістю вбитих і поранених, знищених гармат і складів. Головне полягає в тому, що погіршувався моральний стан солдатів, які воювали в країні, де кожний громадянин міг виявитися партизаном…".
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Радянське підпілля і партизанський рух» з дисципліни «Новітня історія України»
