Подібні процеси відбувалися і в театральному мистецтві, музиці, кіно, живопису, графіці, скульптурі тощо. В республіці розвивалося музичне життя - пісенна творчість, хорова і симфонічна, оперна і балетна музика. Значний вклад у її розвиток внесли у ті роки композитори Л.Ревуцький, Б.Лятошинський, М.Веринівський, В.Косенко, К.Данькевич, П.Козицький та ін. Класиком української музики ХХ ст. вважається учень М.Лисенка Лев Ревуцький, найвідомішим твором якого стала Друга симфонія, що й донині входить у скарбницю не лише національного, а й світового лірико-епічного симфонізму. Серед інших композицій - фортепіанний концерт, вокально-симфонічна "Ода пісні" на вірші МРильського, вокальні твори, хори. Л.Ревуцький - самобутній майстер обробки української народної пісні, автор циклів обробок "Козацькі пісні", "Сонечко"(дитячі пісні), "Галицькі пісні". У ці роки набувають вокальної культури, виходять на міжнародну арену співочі колективи. У 1929р. відбулася тріумфальна поїздка по Франції капели "Думка". Вона представила слухачам українські пісні, західноєвропейську класику. Широко відомим став жіночий театралізований хоровий ансамбль очолюваний В.Верховинцем. Велике значення для підготовки мистецьких кадрів мало відкриття у 30-х рр. Київської, Харківської та Одеської консерваторій. Виходячи з тогочасних умов життя чимало композиторів, музичних колективів у своїй творчості прославляли Сталіна. Йому було присвячено чимало пісень та інших творів музичного мистецтва. Одні це робили з метою пристосування, інші - через незнання правди про справжнє обличчя людини, яка узурпувала владу. Одначе для самозахисту цього було замало. Репресій зазнали і перші і другі. У 1937-1938рр. за сфабрикованими обвинуваченнями були заарештовані і розстріляні В.Верховинець, композитор К.Богуславський та багато інших діячів музичного і пісенного мистецтва. На театральних сценах республіки лунали імена корифеїв української сцени П.Саксаганського і М.Садовського, молодих акторів і майстрів середнього віку Н.Ужвій, А.Бучми, О.Борисоглібської, Ю.Шумського, В.Добровольського, оперних співаків М.Вольгемут, І.Паторжинського, О.Петрусенко, Б.Гмирі, З.Гайдай. Становлення і розвиток українського театрального мистецтва нерозривно повязані з акторською та режисерською діяльністю Гната Юри. Він - один із засновників, а з середини 20-х років - беззмінний керівник Київського українського драматичного театру ім.І.Франка, який згодом став виразником оптимізму і духовного багатства української нації. Видатним діячем українського театру був Олександр(Лесь)Курбас - енциклопедично освічений і високообдарований актор-новатор і режисер, людина надзвичайного таланту. Його творчість становить яскраву й водночас драматичну сторінку в історії вітчизняного театрального мистецтва. Прагнучи вивести український національний театр із провінціалізму, Лесь Курбас ще у 1922р. організував унікальний театральний колектив під назвою "Березіль". Це був своєрідний експериментальний модерний театр, що мав за мету синтетично об’єднати слово, рух, жест, музику, світло й декоретивне мистецтво в одну театральну мову. Проголошуючи "прямий поворот до Європи і до самих себе", Курбас звернувся до творів класичної європейської драматургії, до скарбів національної культури. Він створив найкращу театральну виставу доби української революції - "Гайдамаки" за Т.Шевченком. Значним мистецьким явищем була кожна нова робота режисера - від "Джиммі Хітінса" за Е.Сінклером, до вистав за п’єсами М.Куліша "Народний Малахіт", "Мина Мазайло", "Маклена Граса". Творив Лесь Курбас за умов гострої полеміки як із поборниками старих, дореволюційних смаків, так і з прихильниками інших сценічних ідей і напрямів, а також в обстановці бюрократично-директивного ставлення до кожного експерименту. А тому його не минула трагічна доля. Режисера обвинуватили в націоналізмі, звільнили з роботи, а в 1933р. заарештовано й відправлено до таборів, де він і загинув. Суперечливі процеси відбувалися у середовищі художників. Утворювалися різні асоціації та угрупування, в яких точилася ідейно-мистецька боротьба між представниками різних напрямів навколо питань про використання художньої спадщини, далекі шляхи розвитку українського образотворчого мистецтва, методи і форми відображення дійсності. У 1932р. всі художні угруповання були розпущені, створено Оргкомітет Спілки художників України, який розпочав підготовку до свого І з’їзду, що відбувся лише у 1938р. Отже і в образотворчому мистецтві посилилась централізація та ідеологічний контроль. Переборюючи труднощі, продовжували працювати художники старшого покоління - М.Бойчук, І.Їжакевич, Ф.Кричевський, М.Самокиш, К.Трохименко, О.Шовкуленко та ін. Почали виявляти себе в художньому житті митці молодшого покоління: А.Петрицький, М.Дерегус, Д.Шавикін, скульптори М.Лисенко, М.Муравін, Г.Петрушевич, графік В.Кастян та ін. Основоположником нового українського монументального мистецтва став Михайло Бойчук, послідовники якого в історії мистецтва відомі як "художники-бойчукісти". М.Бойчук розробив теорію відродження українського національного стилю. Його опертям були монументальний живопис Софії Київської та Михайлівського Золотоверхого Собору, українська ікона та народне мистецтво в усіх його різновидах. Він вважав, що мистецтво має бути традиційним і водночас модерним. Під керівництвом М.Бойчука виконано найбільш владі роботи з монументального настінного живопису в Україні - розписано так звані Луцькі казарми в Києві(1919), Селянський санаторій ім.ВУЦВК в Одесі(1928), Червонозаводський театр у Харкові (1933-1935) - які засвідчили сухолосність стилю бойчукістів з мексиканською школою Д.Рівери. Творчість бойчукістів стала предтечею світового монументального малярства ХХ ст. За його ескізами оформлялися вистави києвського Молодого театру Леся Курбаса. Учні і послідовники М.Бойчука працювали в Парижі, Львові, Києві, Одесі, Харкові. Вплив школи великого новатора позначився окрім станкового і монументального живопису, у ткацтві, кераміці, графіці, різьбярстві. Доля М.Бойчука і його однодумців була трагічною. За сфабрикованою справою у 1936р. вони були заарештовані як учасники неіснуючої контрреволюційної організації й у 1937р. розстріляні. За складних умов боротьби з матеріальними труднощами розвивалося кіномистецтво України. Почесне місце в його історії належить кінофільмам Олександра Довженка - "Арсенал" і "Земля". Це були картини нового стилю. Вони засвідчували любов Майстра - селянського сина до його рідної України та її народу. О.Довженко - поет і філософ екрану - увів глядача у коло вічних проблем: добра і зла, правди і кривди, життя і смерті. У 1958р. на Всесвітній виставці у Брюсселі 117 відомих кінознавців з 20 країн, добираючи 12 найкращих фільмів "усіх часів і народів", назвали і "Землю" О.Довженка. З появою звукового кіно на початку 30-х років кіномистецтво вступає у новий, вищий етап свого розвитку. Першими звуковими кіновільмами в Україні були документальний - "Симфонія Донбасу" Д.Вартова і художній - "Фронт" В.Соловйова. З новими кінотворами виступили І.Кавалерідзе та І.Савченко. Разом з ними в Україні працювали російські режисери І.Пир’єв поставив кінофільм "Трактористи", Л.Луков - "Велике життя". Тоді ж О.Довженко зняв фільм "Щорс". Щоправда, на всіх цих, як і на багатьох інших фільмах, досить помітно позначився підхід до відображення історичних подій та тогочасного життя. Підтасовка фактів, фальшування подій, лакування дійсності вже тоді ставали нормою в художній творчості. Усього ж за 1929-1937рр. в Україні було знято близько 180 фільмів різних жанрів. Досягнення в галузі освіти, науки, літератури і мистецтва могли бути невимірно більшими, якби їхній розвиток не гальмувало некомпетентне втручання представників адміністративно-командної системи, якби українська культура не зазнала таких непоправних втрат. Значної шкоди літературі і мистецтву завдало й те, що вони дедалі більше стали розглядатися як додаток до ідеології, а не як спосіб пізнання дійсності.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Суперечності у розвитку мистецтва» з дисципліни «Новітня історія України»
