20-і роки були часом відродження української культури. Значний поштовх пробудженню національної свідомості дала Українська революція 1917-1920рр. Певною мірою сприяла цьому політика українізації. В УСРР розгорнулася кампанія ліквідації неписемності. У 1923р. створено товариство "Геть неписемність", яке очолював голова ВУЦВК Г.Петровський. Навчання грамоті держава здійснювала безплатно. В 1923р. Державне видавництво України видало понад 200 тис.примірників навчальної літератури для пунктів ліквідації неписьменності. Ці заходи сприяли подоланню масової неграмотності. У грудні 1925р. в республіці діяло понад 13 тис.шкіл і пунктів ліквідації неписьменності, у яких навчалося близько 540 тис.чоловік. До 1927р. в Україні навчалися читати і писати 2 млн.осіб. Культурний рівень населення визначається передусім станом розвитку народної освіти, зокрема шкільної справи. У 20-і роки у цій сфері були очевидні успіхи. Поліпшення економічного становища дало змогу уряду УСРР збільшити протягом 1923-1925рр. майже в 7 разів асигнування на освіту. У 1928/29 навчальному році чисельність учнів у школах зросла до 2,6 млн., хоча ще майже третина дітей шкяльного віку залишалася поза школою. Було організовано десятки навчально-виховних закладів для сиріт і безпритульних. Зростала кількість шкіл з українською мовою викладання. У 1830р. вони становили вже 85% від їх загальної кількості. Тоді ж в Україні діяли 592 німецьких, 480 єврейських, 351 польське та інші національні школи. Ареною широкомасштабних експериментів стала вища освіта. Достіп до вузів дітей дворян, великих підприємців, землевласників, свіщеників, інших осіб, яких відносили до "ворожих" радянській владі, був закритий. Одночасно велася цілеспрямована робота по "пролетаризації" студентства, розширювалася мережа робітфаків. У 1925р. в 30 робітфаках, які діяли в УСРР, навчалося близько 7,5 тис.студентів. Університети були реорганізовані в Інститути народної освіти. Навчання в них було платне, але діти незаможних робітників і селян звільнялися від плати. У 1925р. діяло 145 технікумів і 35 інститутів. Наприкінці 20-х років в інститутах навчалося до 40 тис.студентів, серед яких трохи більше половини складали українці, 20%- росіяни, 22%- євреї. Найвищою державною науковою установою республіки Раднарком УСРР оголосив у 1921р. Всеукраїнську Академію НАУК(ВУАН). У 1922-1928рр. її очолював відомий український ботанік В.Липський. Академія мала три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. Плідно працював історико-філологічний відділ, де провідна роль належала М.Грушевському. У 1924р. він повернувся з-за кордону і був обраний академіком ВУАН. Членами відділу були історики Д.Багалій, М.Слабченко, О.Оглоблин, О.Гермайзе, Д.Яворницький, літературознавці С.Єфремов та В.Перетц, філолог А.Кримський. У фізико-математичному відділі працювали вчені зі світовими іменами - математики Д.Гравс та М.Крилов, хіміки В.Кістяківський та Л.Писаржевський, біолог М.Катенко, геолог П.Тутковський. В соціально-економічному відділі працювали К.Воблий, який започаткував вивчення еокономічної географії України, статистик і демограф М.Птуха, історик права М.Василенко. У 1924р. в Академії налічувалося 37 академіків та близько 400 наукових співробітників. У 1928р. в наукових установах уже працювало 3,7 тис.науковців. В окремих галузях українська наука вийшла на світовий рівень. У 1929р. вийшла друком праця українського вченого Ю.Кондратюка "Завоювання міжпланетних просторів". Через багато років його ідеї та розрахунки були використані американськими вченими для підготовки польотів на Місяць. Великий внесок у боротьбу з епідеміями зробили М.Гамалея і Д.Заболотний. Зміцнювали звязки з практикою охорони здоровя лікарі терапевти М.Стражеско, Ф.Яновський, відомий фізіолог В.Данилевський. Бурхливий розвиток української літератури у 20-і роки дав підстави дослідникам порівнювати його з добою Відродження. Особливість цього часу - розмаїття літературних напрямів, виникнення і розпад численних письменницьких груп. Деякі з них перебували під впливом Пролеткульту - радянської літературно-художньої організації, для якої було характерне нігілістичне ставлення до "буржуазної" культури минулого. У Харкові виникли масові письменницькі організації "Пліг"(спілка селянських письменників) і "Гарт"(спілка пролетарських письменників). Існували також групи "непролетарських" письменників: неокласики, символісти, футуристи. У 1925р. після розпаду "Гарту" виникла Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). До неї увійшли письменники, які стали гордістю української літератури:П.Тичина, М.Бажан, В.Сосбра, Ю.Смолич, Ю.Яновський. Ідейним лідером ВАПЛІТЕ був М.Звильовий. Це була доба відносно вільного розвитку літератури та мистецтва. В цей час розквітнув талант двох видатних поетів - Павла Тичини й Максима Рильського. Одразу ж після виходу в 1918р. першої збірки "Сонячні кларисти" Тичина здобув широке визнання. Продемонстровані ним у таких наступних збірках, як "Замість сонетів і октав"(1920р.) та "Вітер з України"(1924р.), мистецьке володіння словом, здатність відтворити ритмомелодику народної пісні, ліричні описи природи нелишали сумніву в тому, що твори Тичини ' справжньою віхою в розвитку української поезії. Максим Рильський, син видатного українофіла ХІХ ст., був у порівнянні з Тичиною вражаючим контрастом. Його поезії, що публікувалися в збірках "Під осінніми зорями"(1919р.), "Синя далечінь"(1922р.), "Тринадцята весна"(1926р.), були стриманими, філософськими й глибоко вкоріненими у класичні традиції заходу. Головними темами прозових творів були наслідки революції та громадської війни в житті людини й суспільства. У "Синіх етіюдах"(1923р.), що пройняті тонким почуттям слова, симбіозом романтичності й грубого реалізму, М.Хвильовий оспівує революцію, у той час як в "Осені"(1924р.) і "Я"(1924р.) він відображає її суперечності й своє зростаюче почуття розчарування нею. В таких творах, як "В житах"(1926р.) Г.Косинка майстерно змальовує рішучість селян у боротьбі з чужоземцями. У романі Ю.Яновського "Чотири шаблі" з його яскравими описами селян-партизан проступає дух запорізьких козаків. Але неперевершиним щодо популярності був Остап Вишня, дотепні гуморески якого читали мільйони. Серед драматургів найвидатнішою постаттю був Микола Куліш. Три його п’єси - "Народний Малахій"(1928р.), "Мина Мазайло"(1929р.) і "Патетична соната"(1930р.) - викликали сенсацію своєго модерністською формою й трагікомічним трактуванням нової радянської дійсності, російського шовінізму, "малоросійської" ментальності, духовної незрілості комуністів-доктринерів. Перші дві п’єси поставив у своєму славетному театрі "Березіль" Лесь Курбас. Обурені партійні чиновники заборонили ставити "Патетичну сонату" на Україні, хоч її із захопленням зустріли глядачі Ленінграда і Москви. Із 45 років життя Микола Куліш віддав драматичній творчості 10 літ. За цей час створив власну драматургію, перейняту ідеями національного відродження. Вона стала золотим фондом українського театру, збагативши його народницько-реалістичні набутки революційною романтикою та яскравими традиціями барокко. Перші і відразу помітні кроки робило українське кіномистецтво. У 1927р. почалося будівництво найбільшої в Європі Київської кіностудії. У другій половині 20-х років поринув у кіноматографічне життя, з жадобою оволодіння його секретами О.Довженко. Його фільми "Звенигора"(1927р.), "Арсенал"(1928р.), "Земля"(1930р.) розповідають про вплив, що його справили на Україну революція та громадянська війна. Довженко - поет і філософ екреана - ввів глядача у коло вічних проблем добра і зла, правди і кривди, життя і смерті. У 1956р. на Всесвітній виставці в Брюсселі 117 відомих кінознавців з 20 країн, добираючи 12 найкращих фільмів "усіх часів і народів" - назвали і "Землю" О.Довженка. У 20-х роках в Україні розвивалася художня творчість, формувалися професійні та самодіяльні музичні колективи, відкривалися концертні установи. Плідно працювали композитори Г.Верьовка, П.Козицький, Л.Ревуцький. Класиком української музики ХХ ст. став учень М.Лисенка - Лев Ревуцький(1889 - 1977). Найвідомішим твором Л.Ревуцького стала Друга симфонія (1927р.), що й донині входить у скарбницю не лише національною, але й світового лірико-етнічного симфонізму. Серед інших композицій - фортепіанний концерт, вокально-симфонічна "Ода пісні" на вірші М.Рильського, камерно-інструментальні та вокальні твори, хори. Л.Левицький - самобутній майстер обробки укр.народної пісні, автор циклів обробок "козацькі пісні", "Сонечко"(дитячі пісні), "Галицькі пісні". Л.Ревуцький - композитор лірико-етнічного спрямування, який на грунті самобутніх укр.мистецтва переосмислив музичні надбання пізнього романтизму, символізму та імпресіонізму. Інтенсивно відбувалося становлення українського радянського театру, яке повязане з творчістю таких майстрів сцени, як Гнат Юра, О.Сердюк, Амвросій Бучма та інших. Гнат Юра у 1920р. став одним із засновників Нового українського драматичного театру ім.І.Франка у Вінниці (з 1926р. - Київський укр.драм.театр ім.І.Франка), який очолював до 1961р. Це був яскравий зразок акторського театру, кращі вистави якого ставали святом виконавської майстерності франківців. Сам Г.Юра блискуче грав головні та епізодичні ролі здебільшого у власних виставах:Фігаро("Весілля Фігаро" П.Бомарше), Копистка ("97" М.Куліша), Маритин Боруля("Мартин Боруля" І.Карпенка-Карого), Швейк("Пригоди бравого вояки Швейка" Я.Гашека). В Україні розвивалися всі види образотворчого мистецтва, представленого як художниками старшого покоління - М.Бойчуком, І.Їжакевичом, К.Трохименком та іншими, так і молодими митцями - А.Петрицьким, В.Касіяном, скульптором М.Лисенком. Михайло Бойчук народився на Тернопільщині, в селянській родині. Навчався у Віденській, Краківській та Мюнхенській академіях мистецтв, удосконалював свою майстерність у Парижі (1908-1911рр.). У 1917р. став одним із засновників Української академії мистецтв. Художник зумів об’єднати навколо себе талановиту молодь, яка, як і вчитель, присвятила все своє життя мистецтву. М.Бойчук розробив теорію відродження українського національного стилю і став основоположником нового українського монументального мистецтва, послідовники якого відомі як "художники - бойчукісти". Під його керівництвом виконано найбільш вдалі роботи з монументального настінного живопису в Україні - розписано так звані Луцькі казарми в Києві(1919), Селянський санаторій ім.ВУЦВК в Одесі(1928), Червонозаводський театр у Харкові(1933-1935) - які засвідчили співголосість стилю бойчукістів з мексиканською школою Д.Рівери. Творчість бойчукістів стала предтечею світового монументального малярства ХХ ст. Творчий доробок майстра багатогранний - це і твори станкового живопису і книжкова графіка і плакати. За його ескізами оформлялися вистави Київського Молодого театру Леся Курбаса. Вплив школи великого новатора позначився у ткацтві, кераміці, різьбярстві. Таким чином, 20-і роки характеризувалися бурхливим розвитком літератури та мистецтва. Українська творча інтелігенція включалася в практичну діяльність по створенню декретованої партією соціалістичної культури, вносячи в неї національну сутність. Творчий потенціал українського національного мистецтва виявився настільки потужним, що, попри всі перепони і обмеження ідеологічного характеру, кращі його представники досягли феноменальних висот.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Національно-культурне відродження» з дисципліни «Новітня історія України»
